Мавіле Дегерменджи – сестра і донька політичних в’язнів, яких переслідують в окупованому Криму. Її брата, Мустафу Дегерменджи, заарештували у травні 2015 року у межах так званої “справи 26 лютого”. Звинувачують в участі у масових заворушеннях, які нібито організував Ахтем Чийгоз.

Зараз Мустафа під домашнім арештом. А 23 листопада цього року затримали і їхнього батька – Бекіра Дегерменджи. Мовляв вимагав гроші у громадянина Туреччини. Родина залишилася без міцного чоловічого “тилу” – усі проблеми лягли на плечі жінок.

В ексклюзивному інтерв’ю “Українському інтересу” Мавіле розповіла подробиці арешту батька, про те, як почувається брат і як зараз живеться в окупованому Криму.

– Чому і за яких обставин затримали вашого батька?

– Це важкий удар для нашої родини. Тепер у нас два політв’язня. Батька затримали за надуманою справою. Вважаю, що основна причина – його громадянська позиція. Кажуть, був членом Меджлісу. Це не правда. Він просто вголос, разом із іншими активістами, висловлював свою позицію. Мені повідомили, що нібито він вимагав величезну суму грошей у якогось турка. А вже пізніше стало відомо, що під час його арешту загинула 83-річна учасниця кримськотатарського національного руху Веджіє Кашка.

– А як вона пов’язана з вашою родиною?

– Ми заприязнилися після арешту брата. Вона часто бувала у нас вдома, підтримувала і допомагала. Ми її дуже любили. Кілька місяців тому вона познайомила нас із коханим своєї онуки. Він із Туреччини. Бував у нашому домі. Веджіє Кашка розповідала, що він дуже хороший, гарно ставиться до онуки. Аж якось із розпачем розповіла, що цей турок вкрав сім тисяч доларів і втік. Коли про це довідався батько, вирішив втрутитися. З’ясував, що турок – аферист. У нього в Криму є колишня дружина і двоє дітей. На його совісті – кілька схожих шахрайських  “історій”. Отож зібрав інформацію і разом з кількома активістами зателефонували турку: поверни гроші. Той погодився, навіть розписку написав. І ось 23 листопада він призначив зустріч у сімферопольському кафе. Батько пішов разом з Веджіє – вона захотіла подивитися в очі аферистові. Коли прибули в кафе батька скрутили поліцаї. Жінка злякалася і їй стало зле. Викликали швидку, але не довезли – Веджіє померла.

– Де зараз ваш батько?

– Зараз він перебуває у СІЗО Сімферополя. Ми всі переживаємо, бо тато хворіє на бронхіальну астму, має алергію на холод. А ви ж самі розумієте, у яких умовах його тримають.

– Як усе це вплинуло на брата? Коли ви бачили його востаннє?

– Почувається він зле, хоч намагається не показувати емоцій. Він бореться, і не хоче признатися, що йому важко. Але ми все бачимо. З 7-го квітня цього року він під домашнім арештом. Ми востаннє бачилися, коли була в Криму на початку жовтня. Усій родині важко. Ми залишилися без міцного чоловічого плеча.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Ваш брат, як і батько, завжди активно висловлював свою громадянську позицію?

– Брат досить скромний хлопець. І після подій у Криму про свої погляди голосно не “кричав”. Але разом із батьком ходив на мітинги 24 лютого 2014 року. Ми навіть не здогадувалися, чим це обернеться і що затримуватимуть у таких “брудних” справах. Брат політичних поглядів не міняв, однак не може про це говорити, бо з огляду на те, що чинять із нашою родиною – це просто небезпечно.

– Який термін йому загрожує?

– Від 3 до 7 років. Братові неодноразово пропонували співпрацювати зі слідством. Але, по-перше, справа шита білими нитками, бо раніше він навіть не був знайомий із Ахтемом Чийгозом і тому наговорювати на нього нема сенсу. І, по-друге, Мустафа дуже сильний духом. Він сказав: “Я буду боротися до кінця. Я не винен ні в чому”.

– Ви з братом народилися в Криму. А інші родичі? Їх депортували 1944-го?

– Так, наших бабусь і дідусів депортували до Узбекистану. Там народилися ана і баба (мама і тато кримськотатарською – ред.). На півострів вони повернулися 1989-го. Тоді й народився брат.

– З родинами інших політв’язнів спілкуєтесь?

– Так, ми підтримуємо один одного. У нас є об’єднання “Кримська солідарність”. Її члени – це родичі політв’язнів, адвокати та правозахисники. Ми тримаємося разом.

– Чи відчуваєте підтримку держави?

–  Найголовніше, щоб держава не забувала про людей, які живуть у Криму і щодня борються із реаліями сьогодення. Як не сумно, але переважно страждають саме кримські татари. Тому хотілося, щоб Україна боролася за своїх громадян.

– Що зараз коїться в Криму? Які настрої?

– Всі зміни видно на обличчях людей. Всі пам’ятають Крим, як квітучу зелену землю. Зараз все вирубують, перетворюють на степ. Багато військових баз. Життя, як у 90-х. Скільки б я не говорила про ситуацію в Криму, це важко зрозуміти, поки сам усе не побачиш.

– І мрієте повернутись до Криму?

– Так, адже це моя батьківщина. Хочу повернутися. Я обожнюю місто Судак – з ним пов’язано так багато приємних спогадів. Моя родина живе в селі, там дуже гарно: маленький рай. Там мій дім, мої батьки.

– Як, на вашу думку, можна повернути Крим?

– Прогнозувати нічого не можу. Я думаю, все знає лише Всевишній. Ми припускаємо, а Бог вирішує. Мабуть так сталося, щоб ми отримали урок і надалі не повторювали помилок.

– Наші народи хочуть жити у мирі. А в чому ви вбачаєте наш спільний інтерес?

– У нас спільний біль. І нам треба підтримувати один одного. Ми всі, як одне яблуко, і от уявіть його ділять на різні частини. І без якоїсь маленької часточки це вже не буде ціле яблуко. Ми морально виснаженні. Але мусимо боротися. Заради свободи. І ми покажемо, що незламні.

Спілкувалася Ірина Савчук, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram