Її цитують, її люблять, її пости поширюють в соцмережах, а її життєва позиція надихає як жінок, так і чоловіків. Людмила Шепелева, авторка книги “До біса старість” розповідає про те, що хризантеми в саду відцвітають лише для тих, хто складає руки й чекає кінця.

“Я народилася в Запоріжжі, працювала 15 років учителькою української мови та літератури, 10 років – психологинею. Потім бізнес-тренеркою, директоркою з персоналу у великій компанії. Тобто мала пристойну кар’єру й впорядковане життя. Але всередині пробивалося відчуття, що це не моє, це тимчасово, ось трохи – і я дозволю собі жити, як хочу.

Я розуміла, що найважливіші справи відкладаю, а час плине, можливості тануть. Я раптом усвідомила, що вже багато чого із задуманого не станеться, а для справжньої мрії ніколи не вистачить часу й місця в житті, коли я витрачу його на очікування. До речі, нас таких мільйони.

А ще – тільки не смійтеся! – я хотіла кохання! За плечима були два розлучення, та мені все ще мріялося зустріти коханого. Усвідомлюю, що багато з вас посміхнуться: “Гей, ти, печене яблуко! Яка-така любов?! Подумай про душу!” А душа співала й розквітала кожної весни, і їй було знову 35, і ніяк вона не хотіла миритися з тим, що “відцвіли вже давно хризантеми в саду”. Було соромно, що я про таке думаю.

І тому ще більше поринала в роботу. Та думки про неосяжне кохання нікуди не зникали. Тоді я дала їм право просто жити. І кохання постукало в скайп”.

Коли виникла думка написати книгу “До біса старість”?

Мені було 53, йому 75. Для мене його вік став потрясінням: йому легко можна було дати 60, а за внутрішнім проявом Саша залишався веселим пустотливим хлопчиськом. Як ми з ним сміялися! Як жартували одне з одного! Він – шанована людина, кандидат медичних наук, психотерапевт, на той час – прадід. Мене теж доля не обійшла титулами… І ми закохалися, як недолітки.

Почуття настільки яскраві й багаті, що таких у юності я не відчувала. Які листи писали ми! Вранці прокидаюся – від нього лист, тут же пишу йому свого, і коли у нього ранок, моя відповідь уже стукає в монітор. “Посилаю тобі мільйон поцілунків, підхоплених діамантовим ремінцем”. За рік Саша шість разів перелітав Атлантичний океан і Європу. Заради мене. Ну хіба ж мрії не збуваються?! Коли віриш у них й обов’язково щось робиш. Маленькими крочками. Кожен божий день. Так ми отримуємо великі результати.

Наше спілкування стало відкриттям про можливості після 50. Саме тоді виникає ідея написати книгу, де я розповім, що життя за межами 50+ існує: повне, насичене, можливо, яскравіше, ніж у юності. Мені хотілося ділитися, показати людям, що ми ще живі, що нас рано відправляти на пенсію чекати старість і “доживати” свій вік.

Але цю ідею я викинула, коли вийшла заміж, переїхала до Америки. Там почалося зовсім інше життя. Особливо коли чоловіка через два роки не стало. У мене з’явився вибір: повернутися додому, де я все знаю, чи залишитися в чужій країні, де доведеться вчитися жити заново – без житла, близьких людей, з примітивною англійською. Я запитувала себе, що важче мені буде усвідомити: те, що не зробила, чи зробила та помилилася? Я обираю другий шлях. У мене була хороша підтримка: повернутися я зможу в будь-який момент. Це був виклик – ще одна фішка, що уповільнює старість. І ось коли багатьом речам я навчилася, стало легко. На той час у мене накопичилося достатньо матеріалу, щоб видати книгу.

Ви смілива людина, не кожна жінка на таке зважилася б.

Коли їхала до Сполучених Штатів, у мене був страх, що я не зможу робити те, що робила в Україні. Перший рік я взагалі не працювала, мову знала в межах “як справи, спасибі й привіт”. За кермо боялася сісти. Якийсь час чекала, коли буду готова. Та згодом зрозуміла, що смілива людина – не та, яка чекає, коли мине страх і настане остаточна готовність. Смілива людина робить всупереч страху та з тим рівнем підготовки, що має зараз.

Нічого героїчного в моєму досвіді немає. Мені буває страшно, соромно, сумно, можу плакати, розчаровуватися, страждати від того, що не на вершині і зламався акумулятор, радіти простим речам… І є бажання слухати себе, робити вибір і відповідати за своє життя повністю. І усвідомлювати, що ще нікому не вдавалося замість мене прожити мої власні злети і падіння.

Що спонукало опублікувати її?

Я публічно пообіцяла, що книга вийде. Це один із способів досягнення мети: коли буксуєш, ніяк не зрушиш з місця, пообіцяй добрим людям, що зробиш це. І далі тільки два результати: або ти досягнеш задуманого, або стаєш самозванцем. Друге дуже неприємно відчувати. До речі, про вибір. Немає правильного й неправильного. Ви або обираєте серцем, або не обираєте зовсім. Ще вибір повинен вам подобатися. Моя ідея з книгою мені подобалась.

Ще ми чекаємо, щоб хтось сильний і могутній узяв за руку та повів. Так проходить життя – в очікуваннях, ілюзіях, а потім – у наріканнях. І найболючіше – є речі, які не виправити. І у мене таке є. І стукає молоточком питання: що ж робити? що ж робити? Брати й робити те, що ще можна встигнути.

Останнім часом стала модною тенденція заперечення старості, начебто її не існує. Мені здається, від страху. Як ви думаєте, чи це так?

Ми боїмося стати непотрібними, забутими. Боїмося, що багато наших мрій так і не здійсняться. Боїмося старечих хвороб, недоумства, зморшок, імпотенції. І я боялася. Але з іншого боку, мене хвилювало питання: скільки можна? Боятися чужої думки, що тебе не сприймуть, засудять, посміються над тобою… Ми всі боїмося. І це нормально. Позбав нас страху, і половини людей планети ми не дорахуємося за два місяці! Так, старості не уникнути, але до неї можна підготуватися. У цьому сенсі книга стане корисною і молодим: не таким безвихідним ви побачите третій вік.

У книзі багато історій конкретних людей. Ви знайомі з ними особисто?

Мені щастить у цьому сенсі – зустрічаються дивовижні люди, і у всіх я чомусь навчаюся. Клариса довела, що відсутність шкідливих звичок дозволяє у 87 здаватися на 20 років молодше. Підглядаючи за позитивно налаштованим Генрі, я зрозуміла, що так можна знизити тривогу, повірити в себе, свої здібності. Олена допомогла мені змінити звички в харчуванні: виявилося, що обмеження калорій з віком лише на користь. І якщо в 70 років ви за день споживаєте 900, то це чудово. Стефані щодня проходить 3 000 кроків. І перешкодити їй не можуть ні бридкий бостонський сніг, ні вітер Атлантики. Зустрічаючись з новими дуже дорослими друзями на курсах англійської, у басейні чи в подорожах, спостерігаючи їхні захоплення музикою, літературною творчістю або театром, я бачу – вони розквітають, зовсім не помічаючи, що вік лягає їм на плечі. Вони знають: поки рухаються – вони живуть.

Зараз усе людство переживає неоднозначні часи. Як ви вважаєте, де ми повинні шукати підтримку, опору?

Так, ми охоплені тривогою, страхом. Хочеться від них втекти. Але це нам не допоможе. Паніка – це зворотний бік страху, і вона виникає, коли ми починаємо боротися з нею. Найкраще, що ви можете зробити для себе – прийняти тривогу й поговорити про неї з кимось, кому довіряєте. Шукайте можливість не тікати від почуттів, а розміщувати їх у контакті з кимось, не залишайтеся наодинці зі своїми страхами. Тривога може виявитися тим місцем, де ми виростемо та станемо сильнішими.

Треба дотримуватися інструкцій, правил і помічати в собі ще щось окрім паніки. Не забороняйте собі боятися, сумувати, плакати. Розділіть із кимось, розповідайте, що з вами відбувається.

Розвивайте все, що живить вашу душу. Помічайте щоразу більше, ніж тільки страх, тривогу й безвихідь. Давайте можливість цьому жити. Нехай це будуть прості дрібниці життя, від яких ви отримуєте задоволення. Не соромтеся цього. Пам’ятайте: лише порожнечу можна заповнити. Коли ви черпаєте багатства зсередини себе, у вас з’являються опори.

Обов’язково потрібно навчитися розбиратися зі своїми почуттями. Особливо так званими “негативними”. Як жити з ними – нас ніхто не вчив. Ми почуття або ігноруємо, або заштовхуємо куди подалі, або просто вивалюємо на оточення. Але зовсім не усвідомлюємо, навіщо вони нам потрібні! А вони ж говорять із нами. Підказують, що нам потрібно в даний момент, яку потребу ми не помічаємо. Адже наша енергія – у наших потребах, їх усвідомленні, задоволенні. Та й з “хорошими” почуттями ми не навчилися розбиратися. Буває, нам легше бути брутальними, ніж висловити ніжність… До речі, коли ми вчимося поводитися з почуттями, старість відступає, ми просто не залишаємо для неї місця.

Крім того, не можна нехтувати власним розвитком. На пенсії ми або ще працюємо, – потрібно продовжувати вчитися. Як тільки ми зупиняємося, ми починаємо деградувати й перетворюємося в нікому нецікавих дідів і бабусь. Щодня помічати, що змінилося сьогодні. Знову ж – маленькими кроками давати собі можливість вирости із себе вчорашнього. Так ми робимо дивовижні відкриття і досягаємо чудових результатів.

Ще нам потрібно викинути з голови міт про стабільність. Найстабільніша стабільність – це нестабільність. Якою би безглуздою не здавалася вам моя тавтологія. Світ змінюється і буде змінюватися, і це не зупинити. Льюїс Керрол писав в “Алісі”: “Треба бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти як мінімум удвічі швидше!” Я говорю про це тому, що дуже багато моїх ровесників живуть в очікуванні стабільності, а деякі навіть із вірою, що повернуться колишні часи. Потрібно змінюватися! Поки змінюємося, ми живемо. Так, буде страшно, не заперечую – складно, але буде цікаво, яскраво, незвичайно. І ви відчуєте, що живете своє життя, а не повторюєте чиєсь.

Ви якось плануєте своє майбутнє?

Де я буду, і що зі мною станеться в найближчі сорок років, я не замислююся. Мені важливо робити те, що я відкладала та не могла собі дозволити. Напевно, навколо цього й буде крутитися моє життя: письменство, зустрічі з читачами, психотерапія. Я все так же буду допомагати близьким, а радість отримувати від спілкування з рідними та друзями. І щодня себе помічати в собі більше. Хіба цього мало для щастя?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram