В самому серці Італії, у місті Болонія відкрився перший український музей “Україна”. Це одна із найграндіозніших подій останнього часу, адже в Італії про Україну знають вкрай мало, а про її культуру й поготів. Чи допоможуть буковинські строї, ляльки-мотанки, автентичний одяг наших предків та реконструйована  хата XIX-ого століття, й інші експонати італійцям краще відчути й збагнути українську культуру? Про це “Українському інтересу” розповідає чільниця Асоціації Україна-Італія в Болонії, директорка музею Любов Сандулович.

– Найперше хочу спитати про сам формат музею. Зараз багато у Києві, не знаю як у Італії, відкриваються арт-просторів, креативних закладів, хабів, бібліотек. Чому обрали саме традиційний формат етнографічного музею?

– В Італії про Україну мало знають, тому обрали традиційний формат українського етнографічного музею. Більше знали про Радянський Союз. Створенням цього музею хочемо показати нашу унікальність й неповторність в традиційних костюмах, ремеслах, намистах, писанкарстві. Не в усіх країнах так красиво вміють писати писанки, як в Україні, тільки в окремих  областях їх створюють. А в нас ще багато строїв на нашій Буковині, тож ми й почали  збирати з різних областей речі, оскільки в Асоціації представлені різні регіони нашої неньки. І хочеться, щоб про кожен куточок нашої країни дізналися більше. Хочемо розказати італійцям, як у давнину святкувалися Паску, Різдво, Івана Купала та інші свята. Навіть самі для себе прагнемо дізнатись більше від старших людей, інших діаспор. фахівців.

Який ваш улюблений український музей?

– Наш улюблений – це музей імені Івана Гончара. Це перший центр народної культури, з яким почали співпрацювати, від якого черпати інформацію. Ну, і також Чернівецький  етнографічний музей (Музей етнографії та давньої історії в Чернівцях – Авт.), бо, до прикладу, щодо намиста, буковинського одягу я писала листи до нього й вони надавали вичерпну інформацію.

– Чи складно було домовитись за приміщення для українського музею?

– Було важко і зараз нелегко, тому що в Італії нема нічого безкоштовного. Наразі ми в цьому приміщенні гості при одному клубі волонтерів, де вони нам надали це приміщення. Звісно, з умовою, що ми працюватимемо над тим, щоб музей часто відвідували, проводили конференції. Активності, які допоможуть нам сплачувати оренду. Звісно, довго вони не будуть нас так тримати. Асоціація налаштована плідно працювати, шукати спонсорів, які якимось чином нам допоможуть. Зараз ми просто відкрили український музей, в подальшому хотіли б його розвивати.

– Мене дуже здивувало, що за 30 років Незалежності дуже мало культурних інституцій побудовано за кордоном. Одна справа консульства, а інша справа саме культурні інституції, які мають пропагувати українські традиції. За нового Президента справа зрушилась з місця?

– Українська еміграція дуже молода. Немає 30 років українській міграції, може 25 років. Культурні організації в Італії називаються Асоціаціями. Розпочали свою діяльність років 15 тому  не більше. Ці Асоціації ще молоді, тому і немає такої потужності, як у діаспорах в Америці або Канаді. Тим більше наші українці приїжджають на заробітки, ми – заробітчани. Мало хто вирішує залишатись в Італії, їм бракує України й вони зазвичай їдуть до рідних домівок. Канада, Америка, Аргентина далеко – Італія ж близько від України. Заробітчанам не бракує українського, бо вони в будь-який час сіли й поїхали в Україну. Тому так мало такої роботи проводиться.

Що ж до консульства? На даний момент вони надають адміністративну допомогу щодо поновлень паспортів, довіреностей, але на культурні заходи, думаю, фінансувань особливих нема. Ми знаємо, що був фестиваль “Укро”, який  проводиться щорічно в Італії, він не фінансувався. Це стосується й інших великих фестивалів. Я знаю, що українці в Асоціаціях своїми силами все організовували.

– Перед тим, як поговорити про сам музей і його експонати, мені хочеться запитати про саму Асоціацію Україна-Італія в Болонії. Коли утворилась організація? Які її принципи?

 – Асоціація була створена в 2008-ому році. Дуже складно було її зареєструвати, адже в той період ще не можна було знайти готовий статут культурної асоціації, тим більше італійською мовою. Щоб то було правильно, маю на увазі, кожне слово й кожна фраза. Ми йшли не раз реєструвати нашу асоціацію і вдалось нам зареєструватись кінець-кінців. Назвали її “Італія-Україна” (Болонія). Ми надіялись, що також будуть формуватись такі асоціації в різних містах, того ми так і підкреслюємо – Болонія.

Які принципи асоціації? Перше діло, щоби познайомити італійців з нашою культурою, презентувати Україну. На початках робили різні майстер-класи традиційної української кухні, показ вишиванок, українських хусток,  тематичні вечори. Коли нас побачили в Італії, то почали кликати на різні формувальні курси щодо законів італійських і з часом ми набули таких знань. Можна сказати, що можемо бути самі адвокатами щодо допомоги нашим громадянам, які сюди приїжджають. Які не знають, як правильно зробити документи, як і куди подати, це тільки консультації для членів наших асоціацій, так у нас прописано в статуті.

– Всім відомо, що один у полі не воїн. Жодна організація не може існувати й рухатись силами однієї особистості. Розкажіть про вашу команду. Як ви її зібрали? Хто і яку функцію у ній виконує?

– Так, ви праві. Один у полі не воїн, бо одна людина не може щось зорганізувати. Ніхто б на неї не звернув увагу, бо завжди дивляться на спілку людей. Коли звертаєшся в державний орган,  питають про кількість людей в Асоціації. Для італійців це дуже важливо, до скількох людей можна донести інформацію. На початках ми ходили до церкви й розказували про Асоціацію, її мету й завдання і кому вона потрібна. Дехто думав, що це якась секта, деякі дивились надто зверхньо, дехто сміявся, шо, мовляв, ми собі шукаємо додаткової роботи. Були й такі, які самі почули по об’явах про українську організацію, приходили в асоціацію й проявляли ініціативу.

У вільний час до нас приходила пані Олександра Лушіцька, вона за фахом диригент, колись навчалась і працювала в Івано-Франківську. Пані Олександра допомогла нам у підготовці до фестивалю та різних концертів. Потім дівчата підходили, хтось умів співати, хто писав вірші. У нас Марія Філоненко випустила книгу поезії ,”Мого серця торкулася струна”. Зараз вона повернулась на батьківщину. Бідкалась, що скільки можна працювати і сказала, що їде  додому назавжди. Вона написала гімн нашої асоціації. Перед кожним концертом ми той гімн співали. Називається він “Журавлики”. Ми, як ті журавлики літаємо туди й назад, з України в Україну. З часом одні люди приходили, а інші відходили. Як я казала, заробітчани часто міняли міста, райони, важко було б приходити на репетиції. Функції у кожного були свої. На зборах ми завжди вирішуємо, хто і чим буде займатись, щоб краще організуватись. 

– Тепер перейдімо до питання про експонати музею. Їх дуже багато й вони різні. Опишіть детально кожен із них.

– Хотіла б зауважити одну людину, яку дуже багато років знаю, котра дуже багато помагає своїми картинами хворим дітям. Це дітки, яким потрібні кошти на лікування. Більше 10 її картин у музеї, також вона принесла зображення Тараса Шевченка. Це художниця Світлана Мрикало, родом вона із Тернопільщини. Проживає у Італії вже більше 20 років. Заміжня. З Мауріціо Зоболі. Ця пара дуже допомогла мені в оформленні залу й самого музею. Привезли вони не тільки картини: давнє ліжко, шафу, старе покривало, вишите її прабабусею більше 150 років тому. Скатерина дуже давня, cорочка  прабабусі, давній посуд, підсвічник. Пані Світлана зробила великий внесок  у музей, оскільки дуже вірила в нього. Помагали також і в оформленні кімнати XIX-ого століття.

Сергій Явович зі Львова зробив копію української печі. Після роботи вечорами приходив до музею і в ньому відтворив давню нашу піч, котру потім розмалювала Наталія Ясонова. Килими й налавники подарувала із Кельменецького району Майя Ромащенко і її мама. Ми роками збирали експонати і мрія така в нас була, щоб відкрити український музей в Італії. Потрішечки, по крихточці збирали експонати для музею. Вінок давній із ковилою із Рітківців, Чернівецька область, мені також допомогла придбати М.Ромащенко.

Експонати є двох писанкарок, мами і дочки  – Галини Гевко і Христини Гевко. Пані Галина  живе на дві країни. Два місяці в Італії, два місяці в Україні. Її дочка робила виставку своїх писанок в Музеї Івана Гончара. Потім у нас ще є мисткиня Марія Федоришин, яка робить намисто в українському етнічному і модерному стилі, є стенд із її роботами в музеї. Після відкриття музею побачила, що вона працює в новій техніці – герданія. Це буде сюрприз для всіх. Також є ляльки-мотанки Наталії Ясонової.

На відкритті була колекція короваїв Тамари Сутик-Козак із Вінниччини. Вона кожне свято випікає гарні короваї. Один із них вона випекла для Папи Франческо.

Є картина, яку написали для музею. Її автор Наталія Матвієнко із Риму. Полотно називається “Бандуристка”. Дві картини з українськими пейзажами подарувала Олена Перерва з Падуї. Ми їй дуже вдячні, бо пані Олена одразу зголосилась дати картини. Ми дуже раді, на одній картині ставочок, а на іншій квіти.

Багато посуду, який я збирала роками: глечики, пляшки з-під горілки та ін.

– На святі було неймовірно багато гостей. Можна сказати, що на початку грудня серце української Італії билося в Болонії. Кожен із гостей сказав своє вагоме слово. На жаль, не знаю італійської, тож і не міг зрозуміти виступи корінних мешканців, які не володіють українською. Коротко розкажіть про гостей і на чому вони наголошували?

– На святі було дуже багато гостей. З’їхалися всі голови українських громад, асоціацій в Італії. Були гості з муніципальної ради, Сімоне Борсарі. Він розповідав, що дуже захолений Україною, бо він раніше був президентом кварталу. Він часто бував на святах та вечорах, які ми організовували по проектах інтернаціональної кооперації. Проекти по реабілітації та шкільної інклюзії дітей з особливами потребами. І от коли ми робили звітні вечори, він приїздив до нас. Йому дуже цікаві й пісні та українська культура. Він був дуже задоволений, що ми його закликали на відкриття музею. Чиновнику сподобалось, що ми несемо власну культуру в світ, ділимося нашим багатством, для Італії це корисно знати.

Також була голова місцевої влади, Адріана Локашіо. Яка недавно почала обіймати  цю посаду. Вона зауважила, що ми несемо багатство й різновиддя культур, помічає нашу таку потужну співпрацю з містом стосовно культурних проєктів і заходів у Болонії, де ми беремо активну участь. Також вона знає, що в Україні йде війна, та поспівчувала сім’ям та родинам, які втратили в цій війні своїх рідних. Побажала нам розвитку й процвітання нашої культури, щоб ми її активно демонстрували всьому світу.

– Як ви комунікуєте з іншими членами асоціацій українців  у Італії?

– Як ми спілкуємось з різними членами Асоціацій? Зараз у Фейсбуці є дуже багато таких груп, наприклад, “Українці в Італії” тому неважко їх знайти. Наразі при консульстві також організувалась нова група, з якою ми спілкуємось, обмінюємось інформацією, вирішуємо якісь спільні питання. З багатьма голова й членами Асоціацій ми вже знайомі багато років. Саме так пізнаємо один одного й знаємося між собою.

– Як плануєте працювати з громадою українців у Італії? А також із українцями поза межами Італії.

– Співпраця з різними громадами вже була. Так, як на 2022-й рік ми плануємо зробити фестиваль “Укро”, якщо нам дозволить місто. З пандемічною ситуацією – це доволі складно зробити. І також плануємо робити різні проєкти між Асоціаціями, бо є тематики, які нас об’єднують. А поза межами Італії спілкуємось із Канадою, Іспанією. Різні канали комунікації, і Твіттер, і Інстаграм, і Фейсбук. З різними діаспорами постійно ведемо листування. На даний час нема можливості їхати до них. Але будемо сподіватись на краще.

– Останнє питання, як працюватиме музей? Як українцям та італійцям туди потрапити?

– По запису. Години роботи музею – це субота й неділя з 14.00 до 17.00. Бажано зайти на сайт: Музео “Україна” (https://www.facebook.com/Museo-Ucraina-Bologna-100340159170795) і зареєструватись. Написати годину, кількість людей, щоб ми організувались і люди могли туди потрапити. Італійці також цікавляться музеєм й заходять на сайт. Нам це також дуже приємно.

Інтерв’ю підготував Ярослав Карпець. Фото Мар’яни Сандулович

Володимир Тихий: Дух боротьби через десятиліття застою

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram