Волонтерство для мене почалося на Майдані і триватиме доти, доки потребуватиме допомоги хтось із бійців чи їхніх близьких.

Коли зустрічаються дві матері, то цілком природно, що їхня розмова спочатку точиться навколо дітей. Про дітей розпочався і наш діалог із Ларисою Маряновою, відомою волонтеркою. Хоча, хіба не материнське в жінках і спонукає їх кидатися на допомогу під час потрясінь, революцій та воєн?

Так сталося і з Ларисою. Спочатку бігла на Майдан – до однодумців-патріотів, рятуючи їх як лікар. Коли ж почалася агресія на сході України, взялася за волонтерство з перших днів, коли ніхто його ще і волонтерством не називав…

– …Син пройшов відбір до аспірантури. Один із потоку!

– А на якому ж він курсі?

– На третьому. За кілька років наперед треба подавати претендентів на навчання в аспірантурі. А ще він має мрію стати наймолодшим вченим України.

– Синові бажаємо здобути науковий докторський ступінь якомога раніше. Віримо у нього. Радісно за обдарованих і працьовитих молодих земляків. Але говорити зараз хочу про вас.

– Та знову ж, робота моя нині пов’язана з дітьми. Бо працюю лікарем у столичній школі олімпійського резерву з баскетболу і паралельно – у комплексній спортивній школі, де навчають гімнастиці, боксу, самбо тощо. З дітьми працювати дуже цікаво.

– А поза школою ким опікуєтеся?

– Родинами учасників АТО і родинами загиблих. Це матері, дружини, діти. І, зрозуміло, самі воїни-захисники.

– Які напрямки роботи зараз у пріоритеті?

– Кілька підопічних земляків. Ще я лишилася працювати у столичному фонді “Мир і Ко”. Співпрацюю також з волонтерами-американцями, які допомагають сім’ям бійців, малозабезпеченим родинам, родичам загиблих.

– Який імпульс заклав початок вашій волонтерській діяльності? Що активізувало вашу громадянську позицію?

– Особливо активно все проявилося на Майдані. Це був початок 2014 року…

– Тобто коли ви ще працювали на Українському радіо?

– Так. І то не секрет, що чимало майданівців проживало на території будівлі, де розміщена радіостанція.

– І як реагувало керівництво на це? Адже Хрещатик, 26 географічно був у епіцентрі подій!

– Авжеж. Це стратегічний об’єкт. Тому влада нагнала на його територію тьму беркутівців. Вони поводилися нахабно. Керівництво радіо повивозили всю документацію. Одночасно евакуювали усіх співробітників. Лишилися тільки я як медпрацівник і адміністрація. Тому і перебувала у центрі подій. Майданівці поставили умову – щоб на території радіо не було беркутівців. Натомість патріоти охороняли об’єкт і людей, що там лишилися.

Будівлю Українського радіо захищали майданівці. Фото з архіву Лариси Марянової
Будівлю Українського радіо захищали майданівці. Фото з архіву Лариси Марянової

Але саме це перебування у вирі революції не могло лишити байдужою до подій будь-яку свідому людину. Уявіть собі той день розстрілу майданівців. Коли чуєш попередження про небезпеку, але розумієш, що ти ТАМ потрібна!.. Знаєте, все якось було схоже на сюжет із відомої казки Сельми Лагерльоф “Дивовижна подорож Нільса з дикими гусьми”. Мені вже реальним здавався епізод з дудочкою та щурами…

У казковій історії хлопчик врятував місто. Сірі щури витіснили із ареалу чорних щурів. І почувалися повноправними господарями. Допоки хлопчик Нільс не завів їх за допомогою чарівної дудки із замку на дно озера.

– Мабуть, на Майдані кожен патріот почувався Нільсом, що виводив потвор зі свого і нашого життя, ментальності. Але роль медиків на Майдані була особливою.

– Так. Я досі чую поклик “Лікаря! Лікаря!..”. І йшла на цей голос. Не чіпляла навіть на себе розпізнавального знаку з червоним хрестом на білому тлі. При мені була сумка з ліками та засобами допомоги.

– Страшно було?

– У той момент якось не думалося про страх. Проте небезпека була очевидною. Тому родичі почали телефонувати один за одним, а син (тоді ще підліток) став плакати і теж дзвонити до мене… Але саме з того моменту переживання він почав писати вірші. Я таки лишалася на Майдані, була у 38-й сотні. Зараз вона названа іменем Устима Голоднюка. Мої побратими-майданівці називали мене “Наш порятуночок”.

– Де потім опинилися друзі-майданівці?

– Частина з них пішли на війну, були у складі одного з батальйонів. А коли сталася Іловайська трагедія, до центрального столичного шпиталю привезли дуже багато поранених. Потрібна була купа перев’язувальних матеріалів. Отож з моєї ініціативи на радіо ми купували і приносили з дому марлю, бинти. Навчила журналістів, ведучих і операторів робити серветки. Готові допоміжні засоби великими пакунками носила до реанімації та травматології шпиталю.

– Як потім розгорталася волонтерська діяльність, направлена вже на допомогу передовій? Коли дії стали більш масштабними і організованими на допомогу ЗСУ?

– То трапилося через особисті контакти. Зателефонував із зони АТО кум, земляк. Йшлося про допомогу лише для нього. Але як же будеш надсилати одному, якщо їх там, наприклад, восьмеро? От і складалася передача на всіх. Згодом звернень стало більше. Хотілося суттєвіше підтримати наших захисників. Запропонувала плести маскувальні сітки. Колеги на радіо зробили велику рамку для плетіння. Керівництво радіо тоді було не проти, рамка стояла у коридорі, де всі, хто проходили мимо, могли хоча б кілька стрічок вплести у сітку для фронту.

– Пам’ятаю! Чому саме сітки виготовляли?

– У них була і лишається велика потреба. Під час обстрілів сітка розлітається ущент. Спочатку всі дуже активно плели їх для фронту, а згодом активність упала. І до кінця мого перебування на радіо сітки плела вже я сама.

Під час обстрілу маскувальна сітка розлітається ущент. Фото з архіву Лариси Марянової
Під час обстрілу маскувальна сітка розлітається ущент. Фото з архіву Лариси Марянової

– І нове керівництво вже тепер Суспільного радіо (НСТУ) рамку для плетіння сітки прибрало…Тим часом ентузіазм допомагати захисникам став слабнути. Чи мені здається? Ніби люди звикли до війни і збайдужіли чи що…

– Я не припиняла надавати допомогу. Спочатку на фронт, потім пораненим – у шпиталь. Це важко сприймати, коли хтось із твоїх підопічних бійців потрапляє у біду.

– А живі всі лишилися?

– З мого близького оточення – так. Але вже їхні побратими повернулися не всі.

– Уявляю, який стрес переживають хлопці в такі миті. У такій ситуації захисники потребують емоційної підтримки.

– Іноді мені телефонують і ті, хто ніби має до кого звернутися в такі миті. Однак я не відмовляю у спілкуванні. Іноді це спілкування переростає межі діалогу “волонтер-боєць”. Наприклад, у мене є підопічний юнак. Він дуже рвався на передову. А я відмовляла, бо у такому юному віці однієї романтики і завзяття замало.

– Юнацький максималізм не завжди корисний…

– Коли його відправляли з учебки на передову, він зателефонував і мамі, і мені. Потім ще писав. І щось так було неспокійно на душі. Думалося, то перебільшені тривоги. Раптом зв’язок із ним перервався. Ще вислала йому посилку. Але він все мовчав. Продовжувала писати: “Де ти? Що сталося”. Відповідь: “Я у шпиталі”. Виявилося, що отримав поранення кінцівки. Згодом побачилися. Зовсім схуд, а був такий випещений.

– Ціна героїзму!

– Є у мене ще юний підопічний. Названий хрещеник. В одному із навчальний закладів працює моя кума. Вчився там і цей хлопець. Його призвали, всі учні і дорослі збирали його разом на фронт. На учебку йому в закладі зібрали гроші, харчі. Мені він сказав, що йому ще треба. Ми з київськими друзями-волонтерами вдягали його. І якось він мене запитав: “Як можна вас називати?”. Мене це вразило. Відповідаю: “Як хочеш!”. “А можна я буду хрещеною звати?”. Такий у мене названий хрещеник. І не один.

Є і дівчинка одна – хрещениця названа. Доля нас звела за драматичних обставин. Довелося її рятувати від страшної загрози – менінгококової інфекції, від якої люди згорають за кілька годин. Вона вижила, слава богу. Але їй ампутували ніжки. Я підтримую її. Бо потім у неї трапилася ще біда. Загинув в АТО її брат.

– Біда одна не ходить! Яка ж доля у наших хлопців, в України взагалі?

– Гадаю, все ще буде тягнутися довго. Бо це комусь вигідно. Тому мені навіть не захотілося бути присутньою на параді. Хоча була запрошена через Міноборони до VIP-трибуни як громадська діячка. Відмовилася… А от два роки поспіль брала участь у “Ході нескорених” – через почуття солідарності із захисниками та їхніми родинами. Бо не йде з думок наша біда, ця війна. Як можна забути трагедію, коли хлопчина з профколеджу підірвався на міні? І ти організовуєш не його весілля, а похорон…

(Мовчимо).

– Що можна сказати про волонтерський рух на початках і тепер?

– Він став організованішим. Тепер ретельніше переглядаємо потреби бійців, бо і їхні прохання іноді недоцільні. Як кажуть, з гарним апетитом треба і совість мати. От, скажімо, мені надіслали великий список потреби у ліках. Причому терміново і зараз. Поцікавилася у фахівців. З’ясувалося, що такі медикаменти є на складі.

Кожну заявку треба переглядати. Все ж армія більш-менш одягає і взуває, й годує. Є у хлопців і біноклі, і прилади нічного спостереження тощо. Але якщо справді потрібен ще бінокль, ретельно з’ясовуємо і надсилаємо. Хоча буває, що бійці просять, а потрібна річ є на складі, і керівництво просто не видає. Запитуємо: “Ми ж завозили, де воно?”. Отже, волонтери зараз перевіряють ситуацію, перш ніж надсилати допомогу.

– Корупція є скрізь, як це не прикро.

– Є і серед керівного складу, і, треба визнати, серед бійців теж. Є категорія людей, які вважають, що якщо ви волонтери, то просто повинні – і все!

– Але якщо говорити про об’єктивні потреби наших захисників: чого вони найбільше потребують?

– Про маскувальні сітки я вже говорила. Вони потрібні постійно у великій кількості! І смачненького! Як же без цього? Це обов’язково. Домашніх гостинців. З настанням осені просять теплий одяг. Звичайно, ці прохання задовольняємо. Є ще таке негласне правило: якщо підтримую бійця, то, зрозуміло, підтримую і його родину. Близьким людям тяжко. Особливо емоційно тяжко діткам.

– А оця дівчинка з вами на світлині – хто вона?

Софійка з нагородою. Фото з архіву Лариси Марянової
Софійка з нагородою. Фото з архіву Лариси Марянової

– Це Софійка. Вона сама сказала, що дуже схожа на тата. І коли їй дали, як вона сказала, “золоту медаль”, то, мовила, тепер нікому її не віддасть. Навіть таткові! (Посміхається).

– Яка то нагорода?

– “За жертовність і любов до України”. Медаль, якою нагороджуюся насамперед бійці. І волонтери також.

– У вас є якісь нагороди?

– Є чимало подяк та грамот. Є медаль “Патріотка України” від однієї з військових частин. А з подання від Українського радіо була нагороджена теж медаллю “За жертовність і любов до України”. Маю грамоту від Міноборони за підписом міністра: за допомогу Збройним силам України. Але і це не головне. Спиняюся час від часу біля стіни пам’яті на Михайлівській площі, дивлюся на портрети наших загиблих і думаю…

(Мовчимо).

– А як іноземні волонтерські організації беруть участь у допомозі вам та іншим українським волонтерам?

– Іноземці вже добре розрізняють чесних волонтерів і таких, які на цій справі хочуть нагріти руки. Загалом до нашого волонтерства вони ставляться прихильно, проте певна упередженість зустрічається. Як я і сказала вище. Тому у разі отриманої від них допомоги ми надсилаємо фото-звіт.

Мені і самій більш імпонує адресна допомога. Коли речі надсилаються конкретній родині чи дитині. Скажімо, я надаю американцям відомості про сім’ї, що потребують підтримки. Надсилаю світлини, вказую розміри одягу і взуття. Потім допомога приходить прямісінько цим людям. Волонтер є лише інформативною ланкою процесу. Так само практикується адресна допомога і бійцям на схід. Через “Нову пошту”. Знаєте, завантажити консервацією машину і завезти на схід, це не завжди правильно. Тим паче, буває, що та консервація “постріляє”. Соромно.

– Таки соромно.

– Тому нашим воякам краще мати те, що просять. Ось малинські хлопці просили генератора, глушники, інші серйозні доручення – з цим часто звертаються до мене.

– Чому зараз стало так багато волонтерських організацій? Чи є така потреба в них?

– Організацій дійсно багато. Вони ще й конкурують між собою.

– Це вже схоже на політику.

– Серед них є справді серйозні. Тому треба розглядати кожну окремо. Скажімо, є фонд, де накопичуються кошти від спонсорів, і за витратою цих грошей є систематичний контроль. Там допомога надається офіційно, прозоро.

– Коли ви встигаєте відпочивати?

– Ось як розпочинається турнір, наприклад, з гімнастики. Я присутня на ньому як лікар і як глядач одночасно. І мене радують ці талановиті діти своїми виступами, досягненнями. Їхнє українське майбутнє і захищають наші герої. Отак і відпочиваєш душею безпосередньо на роботі.


Ірина Кримська-Лузанчук, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.