Лариса Кадочникова: культура показує настрій суспільства

Лариса Кадочникова: культура показує настрій суспільства. Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Лариса Валентинівна Кадочникова усе своє життя присвятила мистецтву. Для неї кохання і культура посідають перше місце у списку “найважливіше”. Народилася вона у Москві в 1937 році, там же вчилася у ВДІКу (Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова). Після закінчення інституту, Ларису Кадочникову запросили грати до театру “Современник”, потім – ролі у фільмах і вже з 1964 року й до сьогодні виступає у Київському Академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. Однією з відомих робіт актриси стала роль Марічки у фільмі Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, який і досі вважається одним з кращих фільмів в історії світового кінематографа. “Український інтерес” дізнався від актриси: що очікує на український кінематограф, чи справедливо розподіляють належність кіно і діячів культури: це російське, а це українське, і чому злість та заздрість – найбільша вада у житті кожної людини.

Над чим ви зараз працюєте?

Четвертого березня 2018 року відбулася прем’єра вистави про актрису Сару Бернар. Я граю Сару Бернар. Це не біографічна робота, вона про долю актриси. Спектакль взагалі-то називається “Сміх Лангусти” (автор Джон Марелл). А ми вирішили назвати “Актрисі завжди вісімнадцять…” (режисер Давид Бабаєв). Актриса у формі, може грати все. У виставі переплітається доля Сари Бернар і моя. Вона писала: “У мене були тільки очі”. Все інше – повинна була вигадати. Вона сама себе створила і підкорила увесь світ. Марк Твен якось казав: “Є погані актриси, неупереджені, чудові і є… Сара Бернар”.

Квитки на нашу виставу вже продані на травень і червень – це безперечно, надихає. Зараз у театрі відмінне становище. Майже усі спектаклі з повними залами. У мене була мрія – зіграти дивовижну жінку. Я навіть написала п’єсу “Жорж Санд де Шопен”, в якій хочу зіграти саму Жорж Санд. П’єса про роман композитора і письменниці – це унікальні відносини, геніальних людей.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Ви говорите, що зараз повні зали під час вистав. Раніше було так само?

Ви знаєте, по-різному. Різні періоди, різні спектаклі, різний рівень вистав. Колись класик кінематографа Михайло Ромм зазначив: “Театр буде витіснений, буде заміщений”. Він мав на увазі, що його місце займе кінематограф. Але Ромм розраховував на таке кіно, яке він створював. А зараз кіно з мистецької позиції у жалюгідному становищі. Театри навпаки – розквітають. Я багато ходжу на вистави у різні театри, і там часто повні зали, хоч квитки зовсім і не дешеві. Люди все одно відвідують театри, мабуть, щоб відволіктися від повсякденності.

Яким ви собі уявляєте майбутнє українського кінематографа і театру?

Я завжди вірила, що театр залишиться і буде популярним. Кіно без грошей створити неможливо. Так, зараз ніби з’явилося фінансування, але питання скоріше стоїть у талановитих режисерах. Все ж таки, зараз кінематограф став продюсерський. Які продюсери – теж хороше питання. Але вони ще не усвідомили, що продюсер повинен поєднувати у собі грошові аспекти, компетентність та розуміння справжнього кінематографа. У підсумку – він йде за публікою, а це робить глядача дурним. Продюсер повинен бути на другому місці, сценарист і режисер – на першому. Зараз багато випускається режисерів, але геніальних – поки не бачу. Я перебуваю у багатьох комісіях, і ті фільми, які там представляють, підтверджують мої слова.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Мені здається, є тенденційність, але ще присутній якийсь стан безвиході у цих фільмах. Злість, жорстокість, я не бачу просвіту. Світло у тунелі повинно бути завжди, в якому б стані держава не була. Адже у житті ми маємо почуття кохання, щастя, дім, сім’ю, природу – мільярд радощів! Завдяки хорошим операторам, картинка виходить гарною, але у ній – порожнеча. І ще проблема у тому, що режисери в основному – молоді люди. Вони ще не встигли відчути смаку життя. Мозком вони добре розуміють, начитані, дивились багато фільмів, але для кіно цього замало. Режисером повинна бути людина від 35 років.

Я дивлюся на такі фільми абсолютно холодно, тому що там холодний кадр, холодний актор і, найголовніше, холодне раціо режисера. Він не пояснює, що його зворушує, чого він хоче від життя і що він хоче сказати. Я думаю, краще би були великі помилки, але наповнені пристрастю: кохання, або руйнування кохання, як “Ромео і Джульєта”. Чому Шекспір вічний? Чому він №1 у драматургії? Та тому, що він зумів зрозуміти Всесвіт і самої простої людини, і короля. Він зумів зрозуміти світ людської душі.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Я поки не побачила жодної картини, від якої б отримала потрясіння, як колись була вражена від Фелліні, Параджанова. Кінорежисер Олег Бійма якось сказав: “Я прийшов додому і втратив свідомість!” – таке було потрясіння від “Тіней забутих предків”. І чому ця картина вічна? Та тому що вона про народ, але там така пристрасть режисера (йому вже було 40 років), і він сказав собі: “Якщо я в 40 років не зроблю нічого, то я вже не зроблю ніколи”. І, зібравши групу талановитих людей, вибравши авторство Михайла Коцюбинського – створив приголомшливий фільм.

Я багато їжджу за кордон. Нещодавно я була у Брюсселі, мене запросили на Дні українського кіно. Думала, буде половина залу зайнято, а зал був переповнений! Мало того, що прийшла українська діаспора, так ще й багато корінних бельгійців. Захід провели французькою мовою. Дуже приємно, що до українського кінематографа виявляють таку зацікавленість.

А у театрі головний, у першу чергу, керівник. Він повинен бути досвідченою і компетентною людиною, як в нашому театрі Михайло Резнікович (учень Георгія Товстоногова). Для створення трупи необхідно залучати молодь. До речі, у молодому поколінні є дуже хороші актори. Вони творчі, справжні. Звичайно, все приходить поступово. Ось, наприклад, у виставі про Сару Бернар я граю з молодим актором (Юрій Кухаренко) – він чудовий актор. Ну, якщо буду називати усю талановиту молодь, то це займе багато часу.

Багато театрів прагнуть до оновлення, вони у пошуках нової драматургії, нових рішень, і це приваблює глядачів. В оперний театр квитки продані на два місяці вперед. Люди стоять у черзі за дорогим квитком, щоб послухати класику. Так що за театри я спокійна.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Вам ближче до душі театр або кінематограф?

Для мене однаково важливі і театр, і кінематограф. Я ж закінчила ВДІК – “актриса драматичного театру і кіно”. Чесно кажучи, коли я в театрі, то відчуваю себе спокійніше, тому що відчувається захист. Це мій дім. А кіно: то є зйомки, то їх немає. Начебто і бачать актрису у своєму фільмі, але все одно потрібно пройти перевірку (акторські проби), від цього не комфортно себе почуваєш.

Ви ж ще й художниця?

Так. Тато мій – Валентин Кадочников (кінорежисер, учень Сергія Ейзенштейна), дуже добре малював. Він пішов з життя, коли йому було 27 років, тому я його не пам’ятаю. Напевно, це у мене від нього. Не так давно була виставка 13-и колажів про фільм “Тіні забутих предків”. Все, що пов’язано із фільмом Параджанова (він багато речей дарував) – я оформила у картини. Вони зараз знаходяться у Будинку кіно. Мені допомагав талановитий художник Ігор Горяний.

Ви залишили значний слід в історії культури. Думали про це в юнацтві?

Знаєте, Сара Бернар каже: “Стоп-стоп, це ні до біса не годиться, ви робите з мене щось на кшталт національного пам’ятника”. А якщо серйозно, то це завдяки Параджанову, який у період закисання кінематографа створив “Тіні забутих предків”. Ми підірвали кінематограф.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Чому кінематограф назвали “поетичним”?

Тому що кіно перестало бути побутовим. З’явилася образність, поетика. Людина у житті часто мислить образно: вона чує спів птахів, бачить красу людини, адже не обов’язково весь час говорити. Вона може просто поглядом пояснити значно більше, ніж монологом, як у серіалі. Тому і поезія природи, духовність людська, звучання красивого слова. Про “Тіні забутих предків” я думала, що це “красивість”, але я помилялася, бо це виявилося красою, як картина.

Ваш брат зараз у Москві. На тлі політичних проблем України з Росією, вам складно зараз відвідувати брата?

Вийшло так, що я народилася в Москві і переїхала до Києва. А він навпаки – народився у Києві і переїхав до Москви. А які можуть бути питання? Я їду до брата і зустрітися із друзями. Тут ніякої політики бути не може.

Як думаєте, чи справедливо зараз розподіляють належність кіно і діячів культури: це російське, а це українське?

Як би там не було, вже є розподіл і самостійність. Сьогоднішня ситуація має одне “але”. Раніше один фільм створювався і українцем, і грузином, і росіянином. Із пісні слів не викинеш, як і не викинеш минуле. Ми вільні – це чудово, але повністю відмовлятися від спілкування – це нерозумно. До речі, коли знімали “Лісову пісню” режисера Віктора Івченка мене викликали у Київ, щоб спробувати на роль Мавки і обов’язково українською мовою. Із цим було строго. Потім вже копію перекладали на російську, щоб фільм можна було продавати по всіх республіках. Параджанов теж тільки українською мовою знімав – це було принципово.

А як зараз показують українські фільми? На прем’єру вміють зібрати людей, але після – часто зали не повні. А що ж ви не приходите дивитися українське кіно? Ви любите українське – ходіть. Але ні, ходять на американське кіно.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Як ви ставитеся до квот, які забороняють демонструвати радянські, російські фільми?

Я вважаю, що радянські фільми були такими приголомшливими, моральними. Маю на увазі не пропаганду радянського режиму, а розповіді про кохання. Класика – це ж чудові картини високої культури світового масштабу.

Яке місце культура займає в Україні?

Українська культура дуже гарна. Я захоплююся нею. Без культури ми перетворимося у тварин. Багато храмів, де моляться Богу, музеїв, виставок. Але я не бачу моральних змін: злодійство, ставлення до людей. Натомість до церкви ходять на усі свята.

Духовність і культура повинні бути на першому місці. Мені складно говорити за всіх, але я спілкуюся в основному з людьми, які живуть культурою. Потрібно жити не тільки у своїй мушлі і варитися у власному соку, а ходити і окультурюватись, щоб бачити і усвідомлювати – що саме відбувається у країні. Адже культура відображає настрій суспільства.

Чи є прошарок російської інтелігенції, що не потрапили до лав “зомбованих”?

Я намагаюся проходити повз пропаганду, бо настане час, коли багато хто пригадає про своїх родичів, а від кровного зв’язку ніяк не позбутися. Якщо постає національне питання, то я одразу йду геть. Взагалі це все дуже жорстоко.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Чи можна вважати, що однією з причин збройного конфлікту в Україні стала відмінність культури у різних регіонах однієї країни?

Звичайно, і багато про це знімають. Такі фільми, як би “приїлися” людям. Але такого не повинно бути – це абсурд. Адже там діти у страху. Я прекрасно пам’ятаю цей жах під час бомбардувань і голоду. Ну як можна жити у постійному відчутті страху? Думаю, люди там зараз про культуру зовсім не думають. Хоча, хто його знає.

Яке місце любов займає у вашому житті?

Перше. Це не обов’язково любов чоловіка і жінки – це любов до всього і всіх: рідних, друзів. У мене було два чоловіка, і у нас були дуже теплі стосунки. З Юрієм Іллєнком ми розлучилися, тому що у наші відносини втрутилися творчі проблеми. Але ми все одно любили один одного. Любов надихає людину, завдяки чому вона змінюється. Із усіх почуттів найстрашніші – злість і заздрість.

Як думаєте, в чому український інтерес?

Так як я людина мистецтва, то скажу, що український інтерес полягає у збереженні своєї культури, особливо співу – милозвучний красивий народний спів та неймовірно гарні голоси, від яких захоплює дух.

Розмову вела Радана Бігун, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.