Засоби масової інформації завжди відігравали одну з провідних ролей у становленні суспільної думки. Часто стверджують, що в Україні справжньої журналістики немає, але чи так воно? У якому стані зараз перебуває українська журналістика? З якими викликами вона зіштовхнулась із початком російської агресії на Донбасі? Що можуть зробити журналісти, аби реінтегрувати населення окупованих територій Донбасу та Криму в Україну?

Про це “Український інтерес” вирішив поцікавились у відомого журналіста, голови правління ГО “Громадське радіо” Андрія Куликова.

Як ви розцінюєте стан сучасної української журналістики? Які є слабкі сторони, та навпаки, чим ми можемо пишатись?

По-перше, я оцінюю стан української журналістики як природній. Не може вона бути інакшою в такому суспільстві. Водночас, оскільки вона впливає на суспільство, стан її жвавий. Є багато колег, які хочуть та вміють працювати. Є такі, які хочуть, але досі не вміють. А таких, що вміють, але не хочуть – мало. Хоча, якщо подивитись на те, що відбувалось в українській журналістиці і твориться зараз, то це, звісно, здатне відбити зацікавленість в роботі.

Слабкі сторони – це величезна роздрібненість української журналістики. Найяскравіший приклад – це кількість телеканалів, близько 20, які претендують на загальне українське охоплення. Плюс неймовірна кількість на місцях. Наприклад, в Одесі близько 40 місцевих телеканалів. Тобто існує певне перевиробництво телевізійного продукту. Якщо спостерігається перевиробництво, то з цього виходить низька якість продукту. Подрібненість та нездатність вчасно створити три-чотири команди, які б забезпечували повну лінійку виробництва на телеканалі, доводить, що журналісти може і працюють на повну силу, але результати через матеріальну незабезпеченість, технічний та кадровий брак поступаються і американцям, і росіянам, і іншим.

Сильні сторони. Я би не казав, що вони такі виразні. Мабуть, найсильнішою стороною є те, що ми не втратили здатність між собою спілкуватись та обговорювати те, що нас хвилює. Інша справа, що ми не завжди доходимо до розуміння і до порозуміння. Обов’язково маю сказати, що в загальне та публічне око не впадає та копітка робота, яку роблять наші колеги з провінції. Вони часто роблять дуже гарні матеріали, при чому у набагато гірших умовах, ніж у Києві. Але така в нас побудова української медіагалузі, ми мало дізнаємось, що коїться навіть у таких великих містах як Харків, Львів, Одеса. Вже не кажу про менші міста.

Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Інтернет-видання та телебачення набирають обертів, водночас, ми спостерігаємо, як газети та радіо втрачають свою аудиторію. З чим це пов’язано?

По-перше, масштаби впливу телебачення є міфом. Вони нав’язуються, зокрема, власниками, і тими, хто займається різними рейтингами. Виміряти аудиторію телебачення досить легко. Вимірити аудиторію радіо та газети – складно. Ми ж можемо припустити, що один примірник газети читає не одна людина? Є приклад в Британії. Видання The Sun має тираж в 6 мільйонів примірників, а, за результатами дослідження, читає його 18 мільйонів людей. Припустимо, у родині читають кілька людей. До того ж, вона коштує дуже небагато, газета спеціально тримає таку політику. З іншого боку, вона товста, її незручно із собою носити. Тож людина читає її по дорозі на роботу, лишає у метро – її потім інший почитає. Навіть якщо ми не будемо множити на три, як із The Sun, можна припустити, що одна справа тираж, а інша – кількість читачів. Інтернет також легше вимірюється, якщо тільки там не влаштовують фальсифікації та навмисний захід або блокування деяких сайтів.

Я вважаю, що велика кількість телеканалів – лихо для української і журналістики, і медіаринку взагалі. І покладаю великі надії на те, що саме суспільне телебачення допоможе оздоровити їх, перевівши в конкуренцію тем та способу їх висвітлення. Повністю змінити цю тенденцію не вдасться, тому що потрібні величезні гроші. Але підстави є. Якщо суспільний мовник буде працювати паралельно з олігархічними телеканалами, то є шанс на змагання, а не конкуренцію.

Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Чи готові були українські журналісти до тієї інформаційної боротьби, яку розпочала Російська Федерація?

Все почалося давно, насправді, ніколи й не припинялось, просто форми були інші. Просто те, що було за радянських часів політикою цілої держави звузилось до політики сусідньої держави.

В цілому, на питання складно відповісти. Якщо “ні” – це перекреслить всю роботу журналістів. Сказати, що “так” також не буде правильним. Багато ЗМІ і журналістів не робили цього, не протистояли через іншу владу, начебто не можна було цього робити. Назагал, мені здається, що мірою того, чи були ми готові чи ні, стала дискусія щодо того “Якою має бути позиція журналіста під час війни?”. І це добре. Для мене відповідь ясна, а якщо інші над цим замислюються, то це є добре. Вони не просто виконують накази, вони самі шукають.

Тобто журналісти тримають удар, як громадяни, захищаючи свою честь. Наскільки професійно? Питання зовсім інше. Мені здається, що в багатьох випадках не готові й досі. Іноді саме патріотизмом, але необґрунтованим професійно, замінюється те, що є професійними вимогами та стандартами. Просто кричати, що Росія – агресор, недостатньо. Треба показувати та доводити. Багато хто й досі в цьому не переконаний. Якщо ми обмежуємся гаслами, тим, що лежить на поверхні і не даємо повної картини, не йдемо далі, ніж необхідно, це не вигідна позиція. І це вже не є гідним професійних стандартів.

Якщо люди не переконуються тут, на підконтрольній території України, то як працювати журналістам для тих, хто мешкає на окупованих територіях та в зоні АТО?

Треба позбутися того радянського ставлення до людей – хто не з нами, той проти нас. Принаймні треба замінити на “хто не проти нас, той може бути з нами”. Коли я за радянських часів заповнював різноманітні анкети для роботи, поїздок за кордон, там був пункт: “Чи були ви або ваші родичі на окупованій території за часів Великої вітчизняної війни?”. Останню таку анкету я заповнював у 1989 році – 44 роки минуло від кінця війни, але я мусив писати про це. Себто існує тенденція ставити тавро на всіх, хто там залишився (на окупованій території Донбасу –ред.) або недостатньо голосно заявляє про свою відданість Україні. Насправді, є справи, про які люди не заявляють. Вони вважають їх природніми.

Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Я гадаю, що у нас загально недооцінений той спротив, який мешканці Донецької та Луганської областей чинили агресії, коли ще там було безвладдя. Десятки тисяч людей виходили на мітинги. Або в місті Чистякове (Торез), коли вже там кишіло цих бойовиків зі зброєю, сто людей вийшли з українським прапором, реально ризикуючи життям. А ми думаємо, що там все дуже просто та швидко відбулось. Часто чуємо, що “вони там цього хотіли, нехай розплачуються”. Так, деякі хотіли безперечно. І таких було багато. Але масово люди різних національностей на Донбасі чинили активний та пасивний спротив цій агресії.

Так як все ж таки діяти українським журналістам?

Серед найголовніших завдань, це усвідомлення та поширення справжніх відомостей про те, що тоді відбувалося на Донбасі. І маємо працювати не НА тих людей, а ДЛЯ них. І казати правду, лише правду.

Зараз дуже багато людей з того боку лінії розмежування приїздять на неокуповану територію. І якщо ми створюємо враження благосної картинки в Україні, а вони бачать, що це не так? Тоді, чому вони будуть нам вірити? Правда про себе також необхідна. Друге, треба не згущувати фарби щодо тієї частини (окупована територія – ред.). І тут дуже важко. Тому що не дають українським журналістам там працювати, це раз, а по-друге, багато українських журналістів навіть не думають поїхати та працювати там або з джерелами, які є на окупованих територіях. Всякі там табу та “не будемо працювати з колаборантами”. І що? І звідки тоді знати, що там робиться.

Півтора роки тому я бачив сюжет про людину з Донецька, яка захоплюється автоперегонами. І сюжет був про його тренування. І поки він тренується показують то там, то тут воронки від снарядів. Потім розповідалось про те, як він поїхав з окупованого Донецька до Одеси брати участь у всеукраїнських змаганнях. На превеликий жаль, цей сюжет був зроблений “Радіо Свобода”, а не внутрішніми ЗМІ. А з сюжету ми дізнаємося багато цікавого. Людина, яка живе під окупацією, їде брати участь у змаганнях, тобто вона усвідомлює себе та відчуває частиною України.

Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Тобто українські журналісти також мають працювати для того, щоб весь український народ не сприймав мешканців окупованого Донбасу “сєпарамі” або ворогами?

Абсолютно точно. Тим більше, що насправді є дуже багато людей з нашої сторони, які спілкуються з тими, хто залишився по той бік. Це парадокс. Що українці, які мешкають від лінії розмежування далеко, не усвідомлюють, наскільки багато контактів відбувається. І людина з центральних регіонів України або західних припускає, що ті частини Донеччини та Луганщини, які зараз під владою України, вони в тих самих умовах, як і Чернігівщина, і Житомирщина. А це не так. Також важливо знати, як живуть люди під окупацією. Я за те, щоб за першою ліпшою змогою туди їздити і намагатись побачити, що там коїться.

Знаю, що нещодавно з’явилось радіо “Хаят”, якому Ви також особисто допомагаєте розвиватись. Розкажіть, яка ідея цього радіо, для чого та для кого воно було створене?

Наші кримські друзі, я маю на увазі не лише кримських татар, а всіх, хто переїхав на материкову частину України, втратили не лише домівки та те, до чого звикли. Вони втратили свої звичні ЗМІ. Переїхавши до інших великих міст, вони загальноукраїнський інформаційний продукт сприймають по-іншому. Їм треба було віднайти своє. Добре, що такі кримські видання як ТРК “Чорноморська”, телеканал ATR зараз працюють в Києві. Окрім того, що вони дають інформацію для загальної української території, вони виконують ще дуже важливу функцію, як би невеличкого шматочка Криму для тих, хто змушений був переїхати. Але ясна річ, що цього недостатньо. Тому потрібно, я вважаю, створювати нові сайти, газети, радіо. І радіо “Хаят” було ініціативою Гаяни Юксель. Вона директорка агентства “Кримські новини” та членкиня Меджлісу. Це ще одне радіо, яке використовує й кримсько-татарську мову, хоча основна є українська.

Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Моя допомога там зовсім не була головною. Представники “Громадського радіо” надали допомогу технічну, допомогли у налагодженні роботи служби новин. Але є цікава річ. Розумієте, вже є інформаційне агентство, і воно може забезпечувати новинами і радіо, і ТБ. Але ж це інші новини. Їх треба написати та подати по-іншому. Зараз подаються новини переважно про решту України для тих, хто слухає в Криму. Тому що у “Кримських новин” є давні тісні зв’язки з кримсько-татарською діаспорою. А ми мало собі уявляємо, скільки нащадків кримських татар мешкає за кордоном. У Туреччині їх до 5 мільйонів, у Румунії сто тисяч. Але головне, щоб це радіо слухали в Криму.

І тут виникає дилема. Ось мій знайомий, який залишився в Криму, написав, що слухав “Громадське радіо” і помітив, що багато негативу про Крим. І питання. З одного боку окупована територія, і забувати про це ми не можемо. А з іншого боку, де брати бодай нейтральну інформацію? І тут повертаємося до історії з “донецьким гонщиком”. Прості людські історії. Вони засвідчують не те, що під окупацією життя гарне, а те, що людина залишає своє бажання, свої захоплення за будь-яких умов. Є низка інформацій, які ми можемо транслювати у суто житловому значенні. Наприклад, там перекрито дорогу, а тут її ремонтують. Воду перекрили, але її БУДЕ відновлено. Це спосіб привернути аудиторію не гаслами, а тим, що кожному потрібне.

Що, на вашу думку, є український інтерес?

Український інтерес полягає в тому, щоб ми один одного розуміли, не обов’язково погоджуватись, але розуміти, чому людина дотримується таких поглядів, чому підтримує або не підтримує Україну в цілому. У тому, щоб зрозуміти, де ми пропустили той момент, коли могли цю людину зацікавити. І в якій спосіб довести їй, що Україна – це в її інтересах. І у ретельно зібраній, не профільтрованій інформації, аби дати людям робити власні висновки, які рано чи пізно будуть на користь українського інтересу. Прагнення до розуміння – перший крок до порозуміння. А за порозумінням вже йде й співпраця.

Юлія Далецька, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram