Олександр Терещенко мужньо захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014-го. У своїй останній битві втратив обидві руки. Нині він продовжує вчитись жити з протезами та будувати життя по-новому. Олександр розповів про війну, цінність життя, реабілітацію ветеранів війни, спілкування з дітьми та документальне кіно.

Олександре, розкажіть чим ви займались до того як Росія зазіхнула на нашу землю. Де жили? Ким працювали?

Майже все своє життя я прожив у Миколаєві. Там тривалий час працював на телебаченні. Близько семи років займався супутниковим зв’язком, організацією телемостів, прямих включень. Потім був оператором на місцевих та центральних телеканалах. Вже перед самісінькою війною я працював головним інженером на звичайному підприємстві.

Ви пішли на фронт добровільно. Розкажіть, коли саме вирішили, що треба стати на захист українських теренів?

Я від самого початку підтримував Революцію Гідності. Ходив на місцевий Майдан у Миколаєві. Після трагічних лютневих подій у центрі Києва мені трохи не вистачило сміливості зібратися та поїхати туди, на відміну від деяких друзів. Я приїхав до столиці вже після перемоги Майдану. Пройшовся Інститутською, побачив портрети зовсім юних людей. Тоді саме починалося все в Криму і я вирішив, що якщо цього разу вже не зберусь із духом, то просто припиню поважати себе. Бо гинуть діти, а я вже пожив, маю своїх дітей.

Олександр Терещенко: "Я не зміг сидіти вдома, коли на фронті гинули діти. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Олександр Терещенко: “Я не зміг сидіти вдома, коли на фронті гинули діти. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Десь наприкінці березня – на початку квітня пішов до військкомату і сказав, що готовий захищати країну. На той момент мені було вже 47. Свого часу строкову службу я проходив у будівельних військах. Тому мені сказали зачекати. Коли я знадоблюсь – зателефонують. 13 липня 2014-го року пролунав дзвоник із військкомату. Спочатку відправили до роти захисту, а потім наприкінці місяця зателефонували ще раз, щоб приходив з речами.

Битва за Донецький аеропорт тривала 242 дні. Ви там теж були і захищали летовище. Ви опинилися у ДАПі від самому початку чи вже у розпал подій?

Я проходив службу у другому батальйоні, 79-ї аеромобільної бригади. Це був початок жовтня. Наша бригада якраз замінила третій полк кіровоградського спецназу, який власне почав утримувати аеропорт. Тож можна сказати, що я там був від самого початку.

Перш ніж вирушити до ДАПу, наш батальйон мав коротку відпустку до Миколаєва. І дорогою ми дізналися, що коли перший батальйон нашої бригади заходив у аеропорт замінити кіровоградський полк, наші БТРи помилково зайшли на територію російських позицій. Їх знищили практично впритул, загинули семеро хлопців. Хоч я їх і не знав особисто, але це було так близько. Було відчуття, що це безпосередньо стосується нас. Ми побули вдома 3-4 дні, нас зібрали і сказали, що треба їхати на заміну. Нас було не дуже багато, людей 50. Питали, хто хоче і нікого не примушували. І 7 жовтня всі, хто погодився, прибули в аеропорт.

Усі погодились?

Майже всі. Кілька людей послались на хворобу, хтось просто відмовився. А далі вже командири виключали зі списку тих, у кого малі діти, хто єдиний годувальник у родині. Так нас лишилось 32. А потім додали хлопців з розвідроти під керівництвом Євгена Жукова, досить відомого за позивним “Маршал”. І в такому складі ми поїхали воювати.

Як там було? Розкажіть про найгарячіші моменти.

На той час для мене саме перебування там вже було досить гарячим. Адже до того я мав лише один бойовий виїзд, і той тилами. А для тих, хто воював, це було вже чимось звичним. Коли я їхав в аеропорт, то попередив про місце, де буду воювати лише двох друзів, на випадок, якщо щось станеться. Близьким та родичам нічого не говорив. Хтось із знайомих сказав, що там є такі бункери, що з чого б не стріляли, навіть з ядерної зброї – не страшно. І нас це трохи заспокоїло. Та і якщо тримають хлопці позиції, то там все мало би бути добре укріплене.

Але коли ми вже прибули, то я був вражений. Вся наша позиція була схожа на приміщення супермаркету – самісінькі колони та десь стіни з гіпсокартону. Я лишився у новому терміналі, хоча на той час утримували ще старий і диспетчерську вежу. І на ці всі три точки було десь близько ста людей. Наше укріплення у новому терміналі складалось із перевернутої тачки для багажу, письмового стола, дверей. Тобто такого, що закривало просто візуально, а не захищало. Було страшнувато. Це закрите величезне приміщення. І кожен постріл гуркотів таким відлунням, що здавалось, ніби там розірвалось щось надзвичайно потужне.

Ми тоді добре контролювали лише перший поверх. Бо тільки на нього у нас вистачало сил. Підвал був, так би мовити, спільного користування. Не вистачало людей його тримати. Тому ми там встановлювали міни, розтяжки, потім там сєпари встановлювали свої міни. І краще було туди не ходити. Дах теж був нам не дуже підконтрольний. Там час від часу працювали снайпери – то наші, то ворожі. Там був зовнішній балкон, з якого можна було легко закинути гранату. Тому треба було бути уважними.

Олександр Терещенко: "Лише двоє людей знали, що я їду захищати аеропорт". Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Олександр Терещенко: “Лише двоє людей знали, що я їду захищати аеропорт”. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Одно разу після пострілів загорілась обшивка в середині терміналу. Нам здавалось, що має бути штурм. Всі були вкрай напружені. Хоча це був останній день для нашої бригади, за нами вже приїхали БТРи. Вони висадили нових хлопців і повернулись у Піски, щоб їх не пошкодили. Новоприбулим все показували, розповідали та пояснювали. А наступного ранку ці ж БТРи мали повернутись і забирати нас.

Але БТРи приїхали в обід. Сєпари їх побачили і почали “насипати” з усього, що мали. Окрім цього, бойовики якось пробралися дуже близько до нас і почали атакувати. Ми намагались давати відсіч, кидали гранати. У якийсь момент я побачив поруч зі своїми ногами гранату зі вже зірваним кільцем. Інакшого варіанту, як спробувати відкинути її, бо поряд були інші хлопці, просто не було. Я підняв її. Буквально кількох секунд не вистачило і вона розірвалась у мене в руках. Так я отримав поранення.

Скажіть, а як ви там підтримували один одного? Адже разом з вами було багато людей, які раніше не воювали.

Знаєте, коли я прийшов на полігон, на самому початку це все не здавалось справжнім, а скидалось на якийсь квест, який треба пройти і все завершиться швидко і добре. Я десь три тижні був на полігоні. Все це просто не вкладалось в голові. Здавалось, що ми тут потренуємось і на цьому все.

Вперше я відчув страх і напруження, коли вже на останньому тижні ввечері ми проходили перевірку. Комбат сказав, що треба 26 добровольців у зону АТО. І ти ніби й сам хотів і прийшов за власної волі, але все одно інстинкт самозбереження стимулює якийсь ступор. І мій товариш-журналіст, який зі мною працював, так впевнено зробив крок уперед. Мені стало трохи ніяково за себе, і я пішов за ним. Зранку ми дізнались, що їдемо разом із 79-ю бригадою на доукомплектацію, бо за літо було багато втрат і треба добрати людей. Там були люди, які пройшли південний котел, у кого вже був бойовий досвід. Напевно, коли знаєш про все це небагато, то і не так страшно. А чим більше дізнаєшся та уявляєш, тим страшніше стає. Але про свої страхи у нас не прийнято було говорити. Здебільшого спілкувались на якісь такі віддалені теми.

В аеропорту полягли тисячі бойовиків, але українські військові знищили дуже багато ворожої техніки. Битва за Донецький аеропорт – це перемога чи поразка?

Я вважаю, що потрібно захищати кожен сантиметр нашої землі. Говорити про перемогу можна буде, коли завершиться війна, а це був лише епізод. Щодо якихось стратегічних помилок, то я не можу про це говорити, бо я солдат і бачив фронт тільки зі свого сектору обстрілу. Загальну ситуацію складно уявити. А щодо втрат – дійсно, ворог мав значно більші. Це закон: сторона, яка нападає, завжди має більші втрати. Наших хлопців, які там воювали, назвали “кіборгами”. І це говорить про нашу перевагу і, певно, нашу тоді перемогу.

Звісно, коли вже не було можливості захищати аеропорт, хлопцям, які там лишались, треба було раніше його покинути. Тоді було б менше втрат. Але цю команду мав віддати хтось згори. Водночас взяти на себе відповідальність за те, що здав такий об’єкт, теж ніхто не наважився. Бо Донецький аеропорт вже був символом нашого непереможного духу.

Хоча я і не знав особисто жодного хлопця, що там помер в останні дні, відчуття дуже сильної втрати не відпускає. Але це були вже добровольці серед добровольців. Всі вони раніше там були не один раз і знали, куди і вкотре йдуть. За сміливістю та за духом вони вартували десятків.

Скажіть, а ви бачили обличчя ворогів?

Особисто я не бачив. У нас не було таких ближніх боїв. Та і на щастя. Але от наші снайпери, думаю, бачили їхні обличчя.

Давайте поговоримо про кіно “Три дні в аеропорту Донецьк” у якому ви знімались. Як це все відбувалось?

Знімався – це дуже гучно сказано. Насправді я можу претендувати на нагороду хіба що за кращу епізодичну роль. Я у цьому фільмі є лише в одному моменті, коли мене після обстрілу несуть до лікаря. Там кілька секунд було видно моє обличчя і відірвані руки.

Коли я був в аеропорту, там постійно хтось ходив із камерою. Було по кілька знімальних груп. Наприклад, Віктор Гагарін, який знімав документальне кіно, та група з Нового каналу. Оскільки я раніше працював оператором, я розумів, наскільки це важко, коли ти без автомата, у бронежилеті з цією камерою. Я захоплювався ними і трохи співчував.

Знімати документальне кіно на війні – це доречно? Для чого це потрібно?

Звичайно доречно. Саме документальне кіно лишає згадку, лишає пам’ять. Це наша історія, бо історія – не те, що розповідають, а те, що записано у цьому випадку на відео. Я не уявляю собі виховання майбутніх поколінь без документального кіно. І честь та хвала цим хлопцям та дівчатам, які лізли в пекло, щоб показати те, що відбувається. Наскільки я знаю, за чотири роки війни у нас досить маленький документальний відеоархів. Все минає і поступово стирається з пам’яті. У 1991 році незалежність звалилась на нашу голову, і ми не знали що з нею робити, не цінували її. Зараз проливається кров молодих хлопців, які гинуть за рідну землю, а це треба вписувати в історію.

Цей фільм вже показували у Литві, і ви спілкувались з тамтешньою аудиторією. Що литовці думають та знають про ситуацію в Україні? Про що питають?

Литовці знають набагато більше, ніж інші, вони вболівають за нас та дуже нам допомагають. Литва також має спільний кордон з Росією, і вона також вийшла з СРСР. У них є передчуття, що їхня країна може бути наступною. Литовці навіть готуються до цього, мають стрілецькі загони. Тож питали багато про війну, ставили військові технічні питання. Наприклад, скільки танків воювало? Питають про аеророзвідку, як краще у тому чи іншому разі використати гранати. Мене дуже здивувала та потішила така їхня згуртованість, щира зацікавленість, готовність діяти, допомагати. Не було такого, щоб хтось запитав: “а що там взагалі відбувається?”. Бо, наприклад, коли я був у Сполучених Штатах, то там саме так і питають.

А як взагалі вони уявляють цю війну? Адже здалеку може здаватись, що тут триває така більш тактична війна, хоча насправді вона досить кривава.

Я б не сказав, що вони думають, що тут немає кровопролиття. Їхні уявлення більш-менш збігаються із реальністю. І, звісно, коли бачать людину з відірваними кінцівками, то це відчувається гостріше, ближче. Ясно, що поки на твоїй землі не почнуть рватися снаряди – не відчути, що це таке. Але от саме литовці, на моє переконання, досить правильно і чітко уявляють собі війну. Там дуже багато патріотично налаштованої молоді, це мені сподобалось найбільше.

Олександр Терещенко: "Литовці мене вразили і здивували своєю згуртованістю". Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Олександр Терещенко: “Литовці мене вразили і здивували своєю згуртованістю”. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Я думаю, що ми 100% маємо бути партнерами та дружніми країнами. Особисто я бачу Литву одним з наших ключових партнерів. Зокрема, що стосується лобіювання наших інтересів у ЄС. І якщо їм вдалося стати повноцінним членом Європейського союзу, то чому нам не вдасться?

Є відео, де ви спілкуєтесь з українськими школярами. Про що вони питають? Чи відчувається, що їм цікаво слухати, чи це більше шкільний примус? Про що питали литовські діти?

Поки що було тільки кілька зустрічей, де дітей трохи підштовхували викладачі. Побачити людину з протезами це певно для них незвично і трохи страшнувато. Шкільним примусом я б це точно не назвав. Хлопчики традиційно питають про зброю: “А які у вас автомати? А які пістолети?” Дівчатка ж можуть поставити більш серйозні питання: “Як ви повернулись? Як призвичаїлись?”. Литовські діти здивували серйозністю. Питали: “Як ви психологічно звикли до свого стану?”. Це були питання теж дуже близькі до воєнної тематики. Якщо діти в країні, де немає війни, питають про таке речі, напевно, в сім’ях це обговорюють. 

Чи змінились ваші життєві цінності після участі в бойових діях?

Я б не сказав, що вони змінились – вони трохи трансформувались. Спокійніше почав ставитись до власної смерті. Це вже не викликає аж таких емоцій. Почав більше цінувати друзів, рідних та людські стосунки загалом. Цінувати країну, нашу незалежність. Як це не банально, але от український гімн я не можу без сліз слухати. Наш прапор викликає у мене почуття гордості.

Був епізод, коли я відчував себе справжнім чоловіком, від якого щось залежить. Ми їхали на БТРі під українським прапором через українське село на передову. То бабусі нам щось виносили, діти співали, виносили якісь харчі, цигарки. І ти розумієш, що цим людям немає на кого сподіватись. Уряд, президент десь далеко. Є ти і вони. І саме в такі моменти відчуваєш свою цінність для інших. Тому і зараз намагаюсь бути корисним.

Чим займаєтесь зараз? Які плани на майбутні кілька років?

Зараз я працюю в Академії патрульної поліції заступником начальника з виховної роботи. Поки що планую займатись цим. Хочу бути корисним. З 2015-го року я займався питанням ветеранів війни. Був у США і вивчав їхній досвід роботи з ветеранами. І зараз продовжую консультувати у цих питаннях. В Академії я можу навчати молодих поліцейських. Це моя корисність.

Розкажіть про поїздку у США? Чому ви там навчились?

Сполучені Штати мають величезний досвід. Їхні солдати воювали в Ірані, Іраку, Афганістані тощо. Ми тільки-но зіткнулись із післявоєнним синдромом, в той час як США мають вже багато напрацювань. У нас немає такого ветеранського бюджету, як у Штатах, де на цю сферу щороку виділяють 70 мільярдів. Але є інші моменти – соціальна, психологічна адаптація. Тут ми цілком можемо скористатись їхніми порадами. Хоча і ми маємо досить багато талановитих психологів, які можуть ділитися досвідом. Тож ми і повчитися можемо, і навчити.

Чи хочуть бійці, повертаючись з фронту, отримувати поради і підтримку від рідних, чи навпаки – від третіх осіб?

Це все індивідуально. Є різні ситуації. Люди повертаються іншими. Але ж у сім’ї також переживають цей синдром. Вони не знають, де батько чи чоловік: на передовій чи за 20 кілометрів від неї. Їм здається, що все, що вони по телебаченню бачать – все з ним відбувається. Звісно, на їхній психологічний стан це впливає. Родичі якось підлаштовуватись у нові умови та жити далі. На війні люди не стають ні кращі, ні гірші, вони просто змінюються. Вони бачать смерті товаришів, їм доводиться вбивати собі подібних. Тут потрібно не боятись, а звертатися за психологічною допомогою.

Олександр Терещенко: "Війна не робить людей ні хорошими, ні поганими. Вона просто змінює їх". Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Олександр Терещенко: “Війна не робить людей ні хорошими, ні поганими. Вона просто змінює їх”. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Для людей, які бачили смерть, цінність власного життя у більшості випадків поступово нівелюється. Саме тому є така велика проблема суїцидів. Особливо, коли реабілітації не було, виникають непорозуміння із сім’єю, друзями, на роботі. У такій ситуації будь-яка дрібниця може стати точкою неповернення. Тому хлопці не рідко роблять дурниці. Треба не залишати один одного. У мене були випадки, коли хлопці телефонували і ми говорили по 40 хвилин, бо вони були на межі фатального рішення. Це проблема не окремих людей, а всього суспільства та держави. Треба допомагати, підтримувати один одного, бути чуйними.

Скільки часу ви вже з протезом? Чи призвичаїлись? Що можете порадити тим, хто також отримав травми і у них реабілітація попереду?

Із протезом я з 2015 року. У жовтні 2014-го отримав поранення, за 6-7 місяців купив механічні протези – вони примітивніші. Ще за рік державним коштом мені поставили нові біонічні протези, якими я користуюсь і досі. Говорять, що механічний протез на третину замінює руки, біонічний – на 70%, але це коли ти вже його освоїш майже ідеально. Це дуже тривалий і складний процес.

Я порадив би не затримуватись у зоні комфорту. Коли ти отримуєш інвалідність, то усі близькі, друзі, знайомі намагаються тобі чимось допомогти. До цього швидко звикаєш. Але це “ведмежа послуга”, бо розслабляє, і ти деградуєш. Вже минув рік, і я максимально намагаюся робити самостійно те, що мені потрібно. На роботі всі знають, що мені можна допомагати, тільки якщо я сам про це попрошу. Так само і вдома.

Треба жити далі, а не концентруватись на проблемах. Треба відкривати щось нове, а не ставити на собі хрест, адже завжди можна знайти собі застосування. Що стосується ампутації рук – дуже важливо не очікувати, що протези будуть, як власні руки. Бо потім відчуття розчарування дуже сильно підкошує. Не варто будувати ілюзій, а в процесі реабілітації – намагатися здобувати якомога більше дрібних перемог над самим собою.

У чому, на вашу думку, полягає український інтерес?

Головний український інтерес нині – зберегти Україну цілою та єдиною. І зараз дуже багато є крайнощів, принципових позицій там, де насправді потрібно шукати компроміси. Звісно я не говорю про сепаратизм і примирення із Росією. Наприклад, у нас стоїть мовне питання. Ламається багато списів об те, що російська – мова окупанта. Але ж дуже багато хлопців, які говорили російською, загинули за Україну. А ті, хто говорив українською і був щирим патріотом – продовжив сидіти склавши руки вдома.

Нам потрібно бути згуртованими і сильними. Не давати нічому нас роз’єднувати. Робити все, щоб лишитися незалежними і процвітаючими. Використовувати наші сильні сторони і тренувати слабкі. А якісь речі, яких ми зараз не маємо, сформуються поступово. Окрім того, треба розуміти, що зміни залежать від кожного. Зараз є думка, що аби щось змінилось, треба щоб минуло п’ять поколінь наших керівників, але керівники приходять не з космосу – ми самі їх обираємо. Тож, щоб обрати тих керівників, які дійсно потрібно нам і нашій державі, необхідно самим ставати свідомим та освіченими.

Інтерв’ю підготували Ганна Веретенник та Маруся Лагута, “Український інтерес”