Вячеслав Зайцев – легендарний запорізький кіборг, революціонер у душі, який постійно відстоює правду і мріє, як і всі ми, про сильну і щасливу, могутню і незалежну Україну. Історик за освітою, закінчив Запорізький національний університет. Ще студентом брав участь у Помаранчевій революції, їздив на Майдан у Київ, за що поплатився відрахуванням з університету. Але після поновлення він таки здобув вищу освіту.

Коли піднявся Євромайдан, Вячеслав теж не зміг сидіти вдома. На запорізькому Майдані також був одним з перших. Добровольцем пішов на війну у 2014 році, пройшов її пекло, разом з 79-ою окремою аеромобільною бригадою був у найгарячіших точках: виходив з побратимами з Південного котла, захищав Донецький аеропорт, Дебальцеве. У мирному житті він завідуючий відділом Наукової бібліотеки та архіву Національного заповідника “Хортиця” (звідси й позивний), керівник громадської організації “Запорізька рада ветеранів АТО”, керівник Консультативної ради учасників АТО при Запорізькій обласній державній адміністрації, депутат Запорізької міської ради.

Ми познайомились з кіборгом у маленькому містечку Пологи Запорізької області, де він презентував документальний фільм “Добровольці Божої Чоти”. В ексклюзивному інтерв’ю він розповів, який слід у його житті залишила війна на сході України, як він переборов посттравматичний синдром та про підтримку ветеранів АТО.

Фото з архіву Вячеслава Зайцева

Про війну

– Вячеславе, ви пішли в АТО добровольцем. Що вас спонукало до цього?

– Я не міг бути байдужим до того, що відбувається, не міг просто заховати голову в пісок. Розумів, що маю захищати свою державу. Треба бути небайдужим до країни, яка тебе виховала, вивчила, виростила. Для тих, хто проходить повз такі події, як кажуть, є окреме місце у пеклі. Я потрапив у зону АТО у першу хвилю мобілізації.

– Чи пам’ятаєте перший бій?

– Мій перший справжній бій був за Красний Лиман (неподалік від Слов’янська). Ми мали зачистити село, тут потрапили в пастку та втратили одного бійця. Зізнаюся, це було доволі лячно, я навіть зараз пам’ятаю ці відчуття. Пізніше я брав участь у серйозніших боях зі ствольною артилерією, з “Градами”, вогнеметами, над головами літали навіть ПТУРи (протитанкові керовані ракети), але саме цей бій запам’ятався дуже надовго.

– Ви отримали два поранення, одне в аеропорту, інше в Дебальцевому. Розкажіть, як це сталося.

– В аеропорту багато хлопців страждало від обстрілів танковими снарядами. На жаль, дісталося і мені. Один осколок зачепив мої окуляри, а інший залетів під плиту бронежилету, яка захищає лише печінку і серце. Осколок снаряду потрапив у живіт. Це було не важке поранення, зрозумів, що треба залишатися, бо багатьох хлопців евакуйовували. Крім мене, професійних гранатометників у старому терміналі не залишалося. Потім вже в шпиталі з мене витягували залізяччя, проте один шматочок і досі залишився, стінку очеревини він не пробив. Медики попередили, що можуть бути проблеми в аеропорту. І дійсно, металошукач дзвенить, тому в аеропорт порадили брати військовий квиток, там записані поранення.

Вдруге мене поранили в ступню, у селі Логвінове, що під Дебальцевим. Тоді була ключова битва, після якої ми втратили Дебальцеве. Спочатку село зачистили. Тоді там не тільки 79-а бригада була, а й 95-а, 30-а, батальйон “Донбас”, танкісти 17-ої танкової бригади. На нас вийшли 7 танків бурятів, тому ми були змушені відійти. Залізяччя витягли, я навіть не шкутильгаю. Після цього дали 20 днів відпустки. Рік війни закінчився, нас демобілізували.

– Нам кажуть, що не знаємо реальної кількості загиблих. Але ж навіть з аеропорту забирали усіх “двохсотих”?

– Так, не залишали нікого. Коли потрапив туди у ніч з 3 на 4 жовтня, і йшли з нового терміналу у старий, повз нас виносили на ношах трьох “двохсотих”. Це були бійці 3 полку спецпризначення. Там хлопці згоріли живцем. Ще трьох ми відкопували з-під цегли. Вони реально перетворилися на вугликів. Сепаратисти своїх кидали.

– Важко про це навіть думати, не те, що бачити. Вячеславе, а як, на вашу думку, змінилося ставлення українців до теми АТО?

– Звичайно, у 2014-2015 роках був сплеск патріотичних почуттів, багато чого тоді змінилося. Варто поглянути на результати виборів, які відбулися. Вибори – це дуже серйозне соціологічне опитування. Якщо раніше у нас голосували максимум 30% за проукраїнські сили, то під час останніх виборів – вже 45%. На початку дуже багато людей допомагали армії, зараз від цього дещо відсторонюються, люди втомилися від війни. Але я думаю, коли будемо звільняти нашу територію остаточно, то знову буде сплеск.

Про політику і громадську діяльність

– Що вас спонукало піти в політику?

– Коли ми демобілізувалися, зрозуміли, що треба якось захищати свої права. Звичайно, ми ходили на засідання у міську раду, але, щоб мати реальні важелі впливу, треба бути у політиці. Тому й пішов в неї. Люди проголосували і обрали мене депутатом.

– Таких людей, які б, дійсно, відстоювали права простих людей та АТОшників, потрібно більше. Що саме вам вдалося вже зробити?

– Я пишаюся тим, що у Запоріжжі зроблено центр реабілітації бійців АТО. Ми відкрили його на базі фізіотерапевтичного відділення третьої міської лікарні. Зробили якісний євроремонт. Там до цього фільми жахів можна було знімати. Нині це дуже сучасний центр, закупили нове обладнання. Хлопці можуть амбулаторно полікуватися, починаючи від магніто-резонансної та лазерної терапії до лікування у спелеокамері і т.д. Вклали туди дуже великі кошти з бюджету, з депутатського фонду. Також пишаюся тим, що діти бійців АТО харчуються безкоштовно в шкільних їдальнях. Ну і, звичайно, допомагаємо вирішувати питання з квартирами для сімей загиблих, інвалідів війни. Нарешті зрушується проблемне земельне питання. У місті ухвалено генплан, і ми бійцям АТО можемо передати у власність землі, на які вони мають право. Це добре, адже кожен атошник – акціонер цієї держави.

Багато чого і не вдається, але стараємося. Ведемо велику просвітницьку діяльність. Скоро відбудеться фестиваль “Пісні, народжені в АТО”. Показали вже купу фільмів у Запоріжжі, вирішили виїжджати в область, треба доносити до людей правдиву інформацію про війну. Веземо також книжки про захисників, події, які відбуваються в зоні АТО, беремо з собою їхніх авторів. Багато цікавого в нас є, навіть балет про АТО.

Про посттравматичний синдром

– Вячеславе, ви побували у пеклі війни, але не втратили оптимізму, після повернення додому не загубилися у власних переживаннях, навпаки – знайшли себе у громадській роботі. Що допомогло перебороти травму війни і не “пуститися берега”, як це відбувається з деякими демобілізованими хлопцями?

– Давайте дивитися правді в очі. Ми живемо у складному регіоні. Дехто кликав і до нас війну. 45% виборців проголосували за проукраїнські сили, а 55% – ні. Тож не дивно, що хлопці, які повертаються із зони АТО, часто опиняються у ворожому оточенні. Вони, дійсно, можуть дивитися навколо вовком. Більше проблем виникає у молодших. Старші легше адаптуються, вони сформовані, сталі в своїх поглядах. Повну склянку води важко наповнити чимось іншим, чи не так? А молодь, як губка, усе всотує. З ними треба працювати. На жаль, держава не була готова до війни, у нас дуже мало професійних психологів, які працюють з травмою війни. Зараз це взяли на себе волонтери-психологи, капелани. Для психологічного розвантаження ми направляємо хлопців в різні санаторії, займаємося їхніми дітьми: возимо на море, в аквапарки, дитячі центри.

– Ви зараз більше розповідаєте про цю проблему як громадський діяч, а нас цікавить, як саме ви повернулися до мирного життя.

– Кожна хвора людина вважає, що вона здорова (посміхається). У мене тільки око тіпалося певний час після повернення додому. Зараз – ні. Роки два я реально не висипався, інколи просто не міг спати і все. Жахи ні разу не снилися в той період. Синдром хронічної втоми відчувався. Через 2 роки стали снитися бої. Поспілкувався з психологами, вони вважають, що таким чином війна почала мене потроху відпускати. А так я, як і раніше, ніжний (посміхається), все-таки вже третій рік вдома.

Про родину

– Розкажіть про своїх рідних. Як дружина відреагувала на ваше рішення піти на війну?

– Моя дружина Оксана – соціолог за освітою, працює, як і я, на Хортиці. Про військові дії я їй спочатку брехав і вважаю, що робив це вдало (посміхається). Казав, що на Херсонщині охороняю буряки. Вона, звичайно, не вірила, певно, відчувала усе. Листування у Фейсбуці я підчищав, фото не викладав, хоча багато знімав, фільмував. Потім вона дізналася, що я вийшов з Південного котла. Зізнався їй, що воюю з кінця травня. Для неї це був шок. Коли приїхав на 10 днів у відпустку, відпускати не хотіла. Це мій обов’язок, пояснював їй. Мені дуже сподобалось, коли вона опублікувала фото в соцмережі і написала: “Мій чоловік – кіборг, а ваш?”.

– Ви для неї гордість, а вона для вас – надійний тил?

– Так, вона і донька. Для мене дуже важливо знати, що вдома чекають, і у них усе гаразд.

– Чи усвідомлює ваша 6-річна донька, що її тато – герой?

– Вдома ми про це не говоримо. Ми з донькою вивчаємо карту Дніпрових порогів, карту Великого Лугу, тобто я виховую з неї українку, патріотку своєї держави. А потім, коли вона підросте, можливо, подивиться фільми про свого батька, прочитає книги. Тоді розповім усе.

Про український інтерес

– Ви, як ветеран АТО, як патріот України, як громадський діяч, у чому вбачаєте український інтерес?

– Я вважаю, у своїй хаті – своя правда. Ми маємо бути у ній господарями, а не квартирантами, не орендарями. Саме господарями! Нам слід стати самодостатніми. У нас має бути своя територія з неподільними кордонами, свої Збройні сили, активний і потужний середній клас. Зараз багато хто виїжджає у Польщу на заробітки, дехто мігрує на ПМЖ. Але ми маємо все зробити для того, щоб було добре на нашій землі, щоб люди залишалися на Батьківщині і своїх дітей виховували справжніми українцями.

Спілкувалися Ксенія Сторчак, Дар’я Колісник,
вихованки гуртка “Основи журналістики” Пологівського БДЮТ,
Наталія Осипенко, керівник гуртка

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram