15 лютого відзначили 30-річчя фермерського руху в Україні. Напередодні голова Союзу українського селянства Іван Томич розповів “Українському інтересу”, з чого починалося фермерство в незалежній Україні та які досягнення має сьогодні. Близько 34 тисяч фермерів працюють на 16% сільськогосподарської землі й разом з одноосібниками виробляють 98% картоплі, 90% фруктів та овочів, 80% молока. І це попри тиск замість підтримки з боку влади, рекет, рейдерство, вбивства, грабіж, через які довелося пройти за ці роки. Українські емігранти в інших країнах стали повноправними господарями та потужним сегментом економіки інших держав. Вдома ж за право працювати на землі, дбати про українське й бути господарем доводиться боротися.

15 лютого виповнилося 30 років із часу започаткування фермерства в Україні. Спливло чимало часу. Що вдалося за ці роки фермерам? Чого досягли? Чим можна похвалитися?

У мене суперечлива оцінка. З одного боку гордість за пройдений шлях, а з іншого – далеко не все зроблено з того, що планувалося, і про що ми мріяли в 90-х роках минулого століття. Але якщо заглибитися у проблему, повернутися на 30 років назад, то, підсумовуючи, можна сказати, що в тоталітарній колгоспно–радгоспній, комуністичній системі почалося формування вільної людини. Вільної людини на своїй землі, у демократичній державі. Це був початок будівництва української України. Саме таку мету ми ставили перед собою на першому фермерському з’їзді. І з цією ідеєю ми пройшли 30 років, не зраджуючи їй.

У цифрах і фактах ситуація нині така. Менше 40 тисяч українських фермерів, які працюють у різних куточках країни, від Закарпаття до Криму. Приблизно 300 тисяч особистих селянських господарств приєднали земельні паї. Вони без юридичної особи. Нині 16% землі сільгосппризначення належить фермерам. Це не рахуючи власників земельних паїв, які господарі приєднали. Це частка Європи в України. Через те, що ця форма господарювання є не стільки економічним фактором, скільки способом життя, мисленням і продовження нашого роду, відродженням споконвічних традицій українців, мови й культури. Глибина існування фермерства полягає саме в цьому.

Майже всі європейські країни бережуть фермерський устрій. У багатьох із них не 16%, як у нас, а 90% земель сільгосппризначення належать фермерам. А в окремих – майже 100%. Країни йдуть на це насамперед для того, щоб зберегти націю. Отже, 16% землі, біля 40 тисяч фермерських господарств – це те, що нам вдалося здійснити. Але це не сотні тисяч, це не мільйон, далеко не те, що є в наших сусідів. Наприклад, у Польщі 1,5 мільйона фермерських господарств, у Румунії – 3,8 мільйона, у Франції близько 600 тисяч. Можна багато країн перераховувати. Але менше, ніж 100 тисяч немає.

Читайте також: Милованов обіцяє за сім років наздогнати Польщу по зарплатах

А скільки продукції нині вирощують українські фермери?

Особисті селянські господарства, особливо ті, які приєднали земельні паї (це частка нашої ідеології і наших конкретних дій – вибороти землю українцям) і фермери – то ця частка виробляє 98% картоплі, 90% овочів і фруктів, майже 80% виробляють молока. І якщо говорити за всі трудомісткі процеси, то це в межах 70%. Попри це, фермери й одноосібники завжди були обділені увагою з боку як місцевої, так і центральної влади.

Треба сказати відверто та чесно – майже не було якихось більш-менш тривалих періодів підтримки українського фермера. Він працював на своїй землі, але не став рідним своїй країні. Не секрет, що після кількох хвиль міграції до США, Канади, європейських країн, українці, які там фермерували, стали рідними на чужині. Вони звеличили ці країни та їхні економіки. Але такого не сталося на рідній українській землі. У нас був шлях доволі тернистий і складний. Від появи фермерських господарств до сьогодні.

Але ж ви, Іване Федоровичу, взагалі створили перше фермерське господарство в Україні. А першим, напевно, ще важче.

Так. Це ще був радянський час. 1988 рік. Мій батько був “куркулем”, ґаздою в Косівському районі, і я це добре пам’ятав. У нас була земля, ліс, худоба. Я досі пам’ятаю, як совіти забирали нашу землю, розкуркулювали. Мої дитячі очі запам’ятали, що таке колгоспна система, соціалізм. І десь у 1987-1988 роках я дійшов висновку, що так далі жити не можна. Тоді заговорили про продовольчу програму, але я розумів, що така програма не має перспективи. Вихід був у тому, щоб змінити цю колгоспну систему. Але тоді йти з гаслами проти системи, яка існувала, – це все одно що голим вибігти на 30-градусний мороз, або пірнути в крижану воду.

Я зробив інше. У 1988 році почав господарювати в Заліщицькому районі, це Тернопільщина, на 10 гектарах землі. Із цього починав свій фермерський шлях. А вже в 1989 році, побувавши на стажуванні в європейських країнах, зокрема, у ФРН, повернувшись в Україну, я зрозумів – треба змінювати систему та для цього потрібен сильний загальноукраїнський громадянський рух. Інакше буде імітація. На що й розраховувала тоді влада, комуністи: пограються трохи, а потім ми їх знищимо. Як курчата. Ті що до осені не виростуть – взимку замерзнуть. Це саме хотіли з нами зробити комуністи в 90-х роках. Проте, спершу вони не сильно нас атакували. А пізніше почалася справжня війна проти українського фермерства. На всіх рівнях.

Спалювали перші фермерські господарства, сіяли паніку, дискредитовували господарів, мовляв, ви будете рабами фермера, а також, що найстрашніше, убивства. Наш побратим, відомий журналіст Аркадій Музичук у ці часи писав про такий злочинний факт. Людина лише планувала стати фермером, збирала документи, розробляла бізнес-план, і Аркадій запросив його на телепрограму. Утім, фермер до Києва не доїхав – його вбили. Дуже багато охочих стати фермерами, господарями тоді стикалися з шантажем, залякуванням. Вони ризикували життям, виборюючи право господарювати на землі.

Та все ж заради справедливості треба сказати, що й сьогодні ми спостерігаємо рейдерські захоплення фермерських господарств, шантаж, викрадення врожаю і вбивства також.

Увесь час нашої діяльності, усі 30 років, була боротьба. У переважній більшості фермерів головне гасло було: і працюй, і борись. Якщо не борешся – не працюватимеш. Це боротьба за землю. І сьогодні найжорстокіша. Це боротьба за ресурси. На початку нашої діяльності їх не давав держплан, а сьогодні фактично олігархічна система не дає. Боротьба за ринки. Запитували: ти фермер? Так. Ні, ми твою продукцію не братимемо. Сьогодні беруть. Але у дрібного фермера, в якого небагато землі, продукція на 30% дешевша, ніж у того, у кого сотні гектарів. Отже, повторюю – ми постійно вели боротьбу за виживання та своє існування.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Якщо говорити про перший етап, етап становлення – бажання в українців господарювати на своїй землі було досить великим. Тільки у 1991-1993 роках 65 тисяч наших співвітчизників, які мали конституційне право відповідно до ухваленого закону про фермерство стати фермерами – не стали ними, бо їм відмовили в наданні землі для створення фермерського господарства. 65 тисяч! У нас із 1991 до 1995 року стало 35 тисяч фермерів. Якби тоді були більш-менш сприятливі умови… ми планували на 2-му З’їзді 100 тисяч фермерських господарств. І це було цілком реально створити таку кількість у 1995 році. Не вийшло.

А коли нас стало 35 тисяч – от тоді розгорнулася масштабна війна. Вплив лівих був надзвичайно великий, особливо на місцях, і землю отримати вже майже було неможливо. Ресурси неможливо було отримати також. А тоді підключилася до пресу податкова система. І “азарівщина” дуже важким катком пройшлася по українському фермерству. Уявіть собі: 18 видів оподаткування. Колективним господарствам було значно легше. У них була контора, спеціалісти, економісти, бухгалтери… Крім того, вся система влади їх захищала. Приїдуть із контролюючих органів і всі питання з керівником господарства “порішають”. А ось цього маленького господаря, у якого 30-50 гектарів, ловили й знущалися. Описували майно, відбирали трактори. Усе було. Ми їздили по країні, як пожежна команда. Захищали, як могли. Це були 1995-1997 роки. Тоді такий сильний був прес.

Але ж фермери боролися за свої права. Зверталися до влади, протестували?

У 1998 році ми вийшли з ініціативою, звернулися до президента Леоніда Кучми. І, як не дивно, він нас почув. Було введено фіксований податок, який суттєво захистив фермерські господарства. Але інші проблемні питання не були розв’язані. Ні земельні, ні матеріально-технічні, ні інфраструктурні. У 90-х роках ще існувала усталена колгоспно-радгоспна система. У колгоспах залишалися автопарки, тракторна бригада, майстерні, матеріально-технічна виробнича база. На рівні району працювали всі служби на цю систему. А тепер беремо фермера. Йому дають землю там, де навіть колгосп не засівав. Десь за болотами, горбами куди не можна ні дійти, ні доїхати. Здебільшого виділяли найгірші землі. Давали таких по 20 гектарів. І там починай. І в таких умовах виживали люди.

Як я починав? Вивіз на поле причіп соломи й там із собакою ночував. І так починали в цей час практично 99% господарів. Ставили вагончики. Мучилися. Працювали з ранку до ночі. Утім, попри всі ці незгоди у людей був величезний ентузіазм, мотивація. Ми вистояли. І колгоспно-радгоспна система розвалилася. Дехто каже, що Леонід Кучма її знищив. Ні, не правда. Кучма ухвалив економічне рішення своїм указом, а її розвал був закладений ще тоді, коли створювалася. Бо вони створювали антилюдську, неприродну систему. Жодної логіки там не було в цій колгоспно-радгоспній системі. І в цій ситуації кількість фермерських господарств завмерло на позначці 35 тисяч.

А у 2000 році відбулися зміни. Ми переконували, вимагали, наполягали. Леонід Кучма 3 грудня 2000 року ухвалив радикальне рішення, і у фермерів за рік з’явилося стільки землі, скільки за попередні 10 років. У нас середній розмір фермерського господарства був 25 гектарів. А у 2000–му наділи почали суттєво зростати. І якби тривала сприятлива політика підтримки фермерства, то ми б набагато успішніші були, ніж Польща, Румунія. Ми ж мали надзвичайно великий потенціал.

Діяльність українських фермерів – це боротьба із системою, владою, рейдерами… Але вам вдалося відстояти і зберегти своє господарство.

Я починав фермерувати в 1988 році. У мене було 10 гектарів, овочевий напрям. За ці 32 роки були різні моменти. У нашому суспільстві, на жаль, складається так: хто бореться радикально й безкомпромісно за інтереси людей, селян, фермерів чи бореться за землю – потрапляє під репресії влади. І, незважаючи на те, що мені довелося очолювати парламентський Комітет з питань аграрної політики і земельних відносин, головою підкомісії з питань аграрної політики при президенті України, радником прем’єр-міністра, декілька разів були маски-шоу в моїй хаті, у моєму господарстві. Забирали трактори, били й зв’язували людей. Усе це відбувалося, бо я не зраджував ідеї. Я вистояв, господарство вистояло, і фермерство України вистояло також. Адже українці вміють боротися, захищатися та будувати країну.

Ще в 1999 році, коли олігархи поки не розуміли, що таке земля і яку цінність вона має, у мене було майже 1 000 гектарів. Це пізніше з’явилися земельні барони. Тоді, маючи вже 200 гектарів, приєднав до фермерського господарства землі колишнього колгоспу. І почав розвивати всю інфраструктуру. Тоді був такий період, коли треба було показати приклад підтримки тих змін, які відбувалися. І я дуже швидко зрозумів, що це не той шлях. Формування приватних колгоспів – це не той устрій, який потребує українська Україна. Основою устрою мусить бути сімейна ферма. І я ці землі, що приєднав, фактично віддав фермерам. А в моєму фермерському господарстві тоді залишилося приблизно 200 гектарів.

Сьогодні я вже приїжджаю на Тернопільщину, на рідну ферму, як гість. Там уже 2 десятиліття працює син. Він, ще навіть не отримавши диплому технікуму, став головою фермерського господарства. Не просто взяти на себе таку відповідальну ношу в 19 років. Але вже 20 років він успішно працює як сімейний фермер. Онуки ростуть. Сподіваюся, продовжать справу діда й батьків. Це найбільша радість, коли приїжджаєш додому і бачиш, як сім’я на своїй землі творить своє майбутнє. Фермерство для моєї сім’ї – це спосіб життя, спосіб мислення.

А як сьогодні із власністю на землю? Здається, фермери за ці 30 років так і не отримали землю у власність?

Я би тут згадав Івана Степановича Плюща. Царство небесне. У 90-ті роки іншої людини, яка так би сильно вболівала за село у нас не було. Він дуже багато допомагав нам. Насамперед в ухваленні Закону про селянсько-фермерське господарство. Під час підготовки цього документу, у 1991 році, пригадую, ми зібралися в кабінеті Івана Плюща досить обмеженим колом. Я був єдиним представником від фермерського руху. Ми запропонували дати фермерам по 50 гектарів землі у приватну власність. Є приклад США. Лінкольн ділив квартали по 50 гектарів і віддавав людям. Ти приїхав – отримуй землю і працюй. Так починалося фермерство Америки.

Тож я пропонував передати українським фермерам 50 гектарів землі у приватну власність, з оформленням усіх документів. А Іван Плющ тоді каже: Іване Федоровичу, ти піди до зали, до комуняків, вони тебе розірвуть на шматки, разом із твоєю пропозицією. Але ж я виходив тоді з того, що нація повинна розвиватися, Україна повинна багатіти, мені було не до думок про структуру парламенту й комуняк. І тоді, завдяки Івану Степановичу, ми написали таке мудре формулювання: надати в користування 50 гектарів землі, до 100 гектарів сільгоспугідь із терміном переходу в приватну власність через 6 років. Ти прийшов, отримав, 6 років попрацював, довів, що ефективно господарюєш – отримав землю в приватну власність. І ви знаєте, на мій подив – комуністи навіть пропустили цей пункт. І ми тоді отримали найпотужніший сигнал, що нашому фермерству бути!

Але уже в 1992 році нас обмежили. Уже формулювання – перехід у приватну власність – зняли. А Земельний Кодекс в хитрий, брутальний, підкилимний спосіб внесли зміни перед останнім голосуванням, де записали, що цю землю необхідно переоформити в оренду. Це, фактично, було знищення. Коли я побачив проєкт, я був шокований! Не міг повірити, що така підлість могла трапитися. Так познущалися з фермерів. Але коли я вже потрапив до Верховної Ради IV скликання, зібрав підписи і, слава Богу, Конституційний суд скасував це положення. Ми виграли. І ми не дали тоді знищити фермерство.

За 30 років було декілька етапів, так би мовити, розстрілу українського фермерства. З боку влади, звісно. Не розстріляли. Ми вижили!

Тобто, ці 17% землі так і не стали власністю фермерів? Чи стали?

Ні, на жаль, не стали. Дали землю в користування, потім заставили переоформляти в оренду, далі перемога в Конституційному суді. За законом, фермери мали право взяти в користування 50 гектарів ріллі та 100 гектарів угідь, але на місцях давали набагато менше. Усе залежало від місцевої влади. У законі було записано: 7-10% фермерський фонд. Але давали по 20-30 гектарів. 50 гектарів – це була верхня планка. Як не прикро констатувати, але й до сьогодні це питання не врегульоване. Фермери не отримали землю в приватну власність. А нинішня влада взагалі сказала – через 30 років. І якщо хочете мати землю – викуповуйте її. 7 років вам даємо та викуповуйте, відповідно до законопроєкту про обіг земель сільгосппризначення, який зараз розглядається в парламенті. І, знаєте, – це катастрофа.

Читайте також: Щоб українська економіка наздогнала польську, потрібно 20 років і шалений темп – МВФ

Але якщо повернутися до 90-х років, якщо б тоді давали 40-50 гектарів кожному охочому, а в 1995 році фермерів уже було 35 тисяч, то частка фермерської землі була б уп’ятеро більша вже тоді. Це ж економіка господарств. Але такої кількості місцева влада не давала. Тому можу впевнено сказати, що боротьба за землю була дуже жорстокою. Окрім того, у 90-х нам доводилося просто виживати в боротьбі з рекетом. Мені доводилося ходити по підвалах, захищати людей, проходити повз охорону, яка була озброєна автоматами. Це реальність. І кожен фермер, який почав розвивати свою справу, отримавши перші успіхи, мав справу з рекетом.

Це такий “дах” був?

Ні, це були угрупування здебільшого колишніх силовиків – міліції, прокуратури, а також спортсменів. Спортсмени дуже активно йшли в рекет. Формувалися такі угрупування, які створювалися під виглядом приватних підприємств із надання різних послуг. Вони фактично на місцях контролювали все. Влада згори контролювала політичний устрій, а рекет контролював економіку. І приватні, і державні підприємства. Це – буремні 90-ті. Так було.

Рейдерство, захоплення господарств, вбивства, викрадення врожаю з’явилися пізніше. Це вже сучасніші технології в злочинному світі – пограбування, знищення тих успішних господарств, які чесно працювали й мали дохід. Не поодинокі випадки, коли державний реєстратор вносив зміни в корпоративні права, змінював власника та реєстрував господарство на безхатька. Найстрашніше, що рейдери забрали у мирній хліборобській хаті не один десяток фермерських життів.

Важко про це говорити, але у селі Потік Миронівського району на Київщині по-звірячому вбили фермера Василя Мальованого. Його катували цілу ніч. Це були страшні тортури, як в НКВС. Людину тримали в мішку 8 годин, практично без повітря. Його катували лише за те, що він працював на землі й був успішним фермером. І можу таких прикладів навести досить багато. Ось так важко нам, в Україні, давалось становлення фермерського руху.

Далі буде

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram