На початку 2019 року Україна отримала Томос про автокефалію Української Церкви. Ця подія стала знаковою для історії не тільки України, а й Вселенського православ’я. “Український інтерес” зустрівся з історикинею Церкви, докторкою церковно-історичних наук, професоркою Київської православної богословської академії, викладачкою курсу “Історія Української Православної Церкви” Іриною Преловською. Вона детально розповіла про значення історичного документа для нашої держави, про шлях, який українцям довелося пройти до цієї віхи та роль Москви в процесі набуття церковної незалежності.
Що таке церковна автокефалія? Що вона в реальності означає?
Що таке церковна автокефалія – питання у Вселенському православ’ї досі юридично не вирішене. Церковне середовище, незважаючи на століття, а то й тисячоліття, має інший погляд на те, які політичні зміни відбуваються.
Церква існує поза часом. Хоча вона, звичайно, цілком свідома того, що є держава, є політичні лідери, які або лояльні до церкви, або намагаються її знищити, що вони видають церковні або антицерковні закони.
Подивіться на послання апостола Павла. Він звертається до Сардійської, Лаодикійської та інших церков. Нікого тоді в апостольські часи не цікавили територіальні межі та державний аспект церковного предстоятельства. Апостольські правила з’явилися значно пізніше, тим більше правила Вселенських Соборів, яких православна церква визнає сім.
Упродовж часу випрацювалися моделі, коли в державах, – починаючи зі святого рівноапостольного імператора Костянтина Великого, засновника Візантійської імперії, – православна церква стала не гнаною структурою, а структурою, що почала визначати ідеологічний, ідейний та релігійний рівень самої держави. Тоді й виникла проблема: як їм юридично зафіксувати церкву та в яких межах, хто має бути предстоятелем, якими мають бути стосунки очільника держави з очільником церкви. Просто в часі розійшлися регулятивні документи та правила з реальним процесом утворення церков.
Після падіння Візантійської імперії внаслідок її захоплення Османською імперією на чолі з Мехмедом II у травні 1453 року Константинополь зник, з’явився Стамбул. І ось тут виникає те, про що я говорила на початку: квартал Фанар залишився поза часом. У такому стані він перебуває вже 500 років, скільки б не тиснув турецький уряд, що йому там не місце.
Україна довго боролася за автокефалію своєї православної церкви, але в силу державних та історичних обставин ця боротьба затрималася аж на кінець XX – початок XXI століття. Впродовж 2018 – на початку 2019 року це питання було вирішене з точки зору президента України Петра Порошенка, з точки зору Вселенського патріарха Варфоломія I (Архондоніса), з точки зору формальних кроків по утворенню Православної Церкви України на чолі з блаженнішим митрополитом Епіфанієм (Думенком). Але Україна найпізніше включилася в ці процеси. Коли історичні церкви склалися та зафіксувалися, ми тільки добралися до оформлення документів у церковній проблемі.
Москва кричить, що це ніяка не автокефалія, а фейк, що Українська церква насправді стала лише митрополією Константинополя. Чи це так?
Відколи московським книжникам чи богословам, чи тим, хто визначав вектор спочатку Московського князівства, Московського великого князівства, Московського царства з середини XVI століття, Російської імперії з 1721-го, потім навіть Радянського Союзу у ХХ столітті, стало боговгодною справою створення потрібного текстового фейку (назвемо це сучасним словом) у своїх інтересах?
Якщо говорити про початок втілення ідеї теорії Третього Риму (це якраз падіння Константинополя 1453 року), тоді з’явилася ціла купа пророцтв. Зупинюся тільки на одному – старця псковського Спасо-Єлеазаровського монастиря Філофея: “Два Рими загинули, третій стоїть, а четвертому не бути” (“Два убо Рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти”). Це вже потім Святитель Петро Могила на противагу цій теорії створить гасло “Київ – другий Єрусалим”.
Чому такі далекі екскурси в історію та ідеологію? Сформулювавши тезу, що московська церква є останнім осердям істинного православ’я на Землі, оскільки Константинополь – спадкоємець апостольської традиції – пав, то Москва тепер мусить тримати на собі весь тягар збереження чистоти православ’я. Це потягнуло за собою наступну частину: мовляв, російський народ є народ-богоносець. І виходить, що оці словесні хмари – не брехня, не гріх, а, якщо гріх, то ми його відмолимо. Заради збереження статусу та, так би мовити, богословської височини, досягнутої колись проголошенням Третього Риму, можна пожертвувати і правдою. Це демонструється у всій церковній історії і Московської держави, і Московського патріархату, навіть з перервами на Синодальну добу XVIII-XX століть.
Тепер про Україну. Саме перебування будь-яких земель, будь-яких територій та будь-яких держав і народностей у складі чи Московського царства, чи Російської імперії тягтиметься рівно стільки, скільки буде згадка, що воно хоч колись було “їхнім”. Україна тривалий час була і державною, і канонічною територією, як і Білорусь, Литва, частина Польщі. Я ж казала про “поза часом”. Це як ураження грибком: воно ніби вилікуване, але все одно вилізе на поверхню. Так і у них – те, що колись було, воно мусить повернутися хоч переконанням населення цієї території, хоч у військовий спосіб. Те, що тут вже інша держава, їх абсолютно не цікавить.
Вони зрозуміли одне: наполегливо повторювати і повторювати, і повторювати, і нехай там уже весь світ кричить, що це все фейк. Поза часом – як не в цьому десятилітті чи столітті, значить у наступному. От скільки можна обурюватися російському телебаченню? Так, вони й самі знають, що там частково правда, частково неправда, частково фейк, частково придумки. Найголовніше – зберігати вектор. Тому українці мусять або перемогти таким самим довготерпінням та позачасовістю: це наша канонічна територія, це наша політична держава і ми не зважаємо на те, що було десь та колись; або вони нас поглинуть. Тоді навіть не знаю, куди дінеться, зокрема, отриманий Томос.
Чи відповідає те, що ми отримали зараз, тим прагненням про автокефальну церкву, які тягнуться крізь століття?
Ви штучно піднімаєте градус, кажучи “народ прагнув”. Мені важко розмірковувати в площині, чого і як там прагнув народ. Загалом він, може, і хотів собі православної церкви, але ті часи дуже сильно відрізняються державницькою складовою.
Якщо говорити про Київську Русь, то там дійсно спостерігаються два фактори. Один ми приписуємо величі та могутності нині канонізованого київського князя Ярослава Мудрого. У 1051 році він поставляє Іларіона Київського не за існуючим у Константинополі протоколом отримання права управляти Скіфією, Київською митрополією, а саме так як вирішив великий київський князь. Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році зникають згадки й про поставленого ним митрополита.
Другий прецедент – поставлення Климента Смолятича. Утім, не можна говорити, що в 1147 році київський князь мав настільки потужні політичну та міжнародну вагу, – бо ніхто навіть не може пригадати, як його звали. Сам Климент Смолятич згадується в літописах менше року. Митрополит Макарій (Булгаков) у своїй “Історії Російської Церкви” пише багато негативних припущень, чому це взагалі було зроблено, а потім із задоволенням говорить, що “когда вся эта церковная смута улеглась” той взагалі втік.
Утім, це було досягнення фактичної автокефалії, коли князь київський поставляє церковного очільника, що свідчить про більшу-меншу рівновагу політичних та церковних спроб в одній державі всупереч волі церкви-матері – Константинополя.
У часи Польсько-Литовської держави Київська митрополія залишилася розділеною. У Москві утворився свій центр, який переріс у патріархат в 1589 році, а Київська митрополія пережила внутрішній розкол після Берестейської унії.
У часи Сагайдачного козаки стали останнім оплотом існуючого поза законом православ’я. Якщо говорити про автокефалію, то її не могло бути при польських королях, які автоматично ставали римо-католиками, приймаючи статус очільників Польсько-Литовської держави. До того вони могли бути ким завгодно, хоч кальвіністами, хоч протестантами, як от Стефан Баторій, але якщо вони брали польський скіпетр до рук, покладали на голову корону, то ставали римо-католиками. Тому говорити про рівновагу королівської католицької влади та православної автокефалії просто не випадає в принципі.
Наприкінці XVIII століття Російська держава зі своїми військами кілька разів порушувала територіальну цілісність Польської держави. Гасло було одне – захист православних українців та білорусів. Це все було замішане на одному: “несчастные украинцы и белорусы страшно страдали от тяжкого гнета польских католиков, которые собирались их уничтожить”. І вся тодішня російська публіцистика і література – брошури, писання – просто волала про утиски. На такому тлі пряме введення російських військ дійсно видається спасінням та порятунком від “клятих поляків-католиків”.
Коли настало XIX століття, Росія подібно кислоті розчинила в собі все. Вона повністю переформатувала державно-адміністративні межі, створила дев’ять губерній – вони ж дев’ять єпархій з відповідним управлінням виключно із Санкт-Петербурга. Здавалося, що на 1917 рік більше не буде спроб виступити за відродження Української держави і національної Церкви. А от 53-річний протоієрей Свято-Покровської Солом’янської церкви Василь Липківський чомусь виявився українцем. Це продемонстрував перший київський єпархіальний з’їзд у травні 1917 року. Замість традиційного протоколу з’їзду 500 душ заспівали не тільки молитви, але й “Заповіт”, “Ще не вмерла Україна”.
Єпархіальне начальство здивувалося – а звідки взялося українство? Ми ж стільки років його ліквідовували як могли, а воно раптом – раз – і відродилося. Ось це цікава специфіка українського менталітету.
Минуло 100 років від рішення Директорії про автокефальну церкву. Які вона пережила за цей час етапи з точки зору науковця?
А вони ті самі. Ми тричі за XX століття розбивали лоба об одне й те саме питання. Вся українська діаспора визнавала чинним дуже коротенький державний закон Директорії УНР від 1 січня 1919 року, під яким стоять підписи Івана Липи та Володимира Чехівського – прем’єр-міністра та за сумісництвом міністра закордонних справ.
Я би кваліфікувала цей закон як першу спробу автокефалії, що на 100 років визначила розподіл в українському суспільстві на “канонічне” та “неканонічне” православ’я. Поки відбувалися три сесії Всеукраїнського собору 1918 року, де більшість була консерваторами на противагу Всеукраїнській православній церковній раді (їх там всього 43 особи було), вони виробили автономний статут, де визнавали, що вони – Українська церква, але на засадах автономії від Московського патріархату в канонічній єдності.
Впродовж другої та третьої сесії – це літо-осінь 1918 року – стався внутрішній розрив, коли частина суспільства вирішила так: ми не можемо випадати з канонічного поля Московського патріархату. Тобто будь-яка церква, – не важливо митрополита УАПЦ Василя Липківського чи ні, – це “не канонічно”, це відрив від традицій. Мовляв, справжня церква – Московська і тільки вона може бути. Московський патріарх благословив цю третю сесію та цей статут.
Під час листопадової сесії Всукраїнського Собору 1918 року Олександр Лотоцький сказав: “У незалежній державі – незалежна церква”. Наступного дня впав кабінет міністрів Лизогуба, і консервативно налаштовані учасники Собору дуже раділи з цього. Згодом митрополит Євлогій (Георгієвський) написав у спогадах: “Как хорошо: упал министр – упала и автокефалия”.
Тобто прийшов міністр і каже: “Давайте проголошувати автокефалію”. Одразу згрупувалися єпископат на чолі з митрополитом Антонієм (Храповицьким) (теж відомий українофоб), всі до єдиного монастирі, Київська духовна академія та велика частина духовенства й мирян. Вони своє рішення зробили і воно визначатиме все XX століття вірність Московському патріархату, навіть у німецькій окупації.
Натомість частина людей вважала, що повинна бути українська держава з незалежною автокефальною українською церквою. Закон 1919 року їх і підтримав. Але це – державний акт, а то – внутрішньоцерковна ситуація зі статутом, затвердженим Московським патріархом.
Закон ще більше роздратував іншу частину – що якийсь там Петлюра втручається в церковні справи. Навіть коли прийшла радянська влада, система протистояння залишилася на тих самих засадах.
Усі спроби розбудовувати українську церкву закінчилися дуже трагічно, бо в 1939 році, на момент початку Другої світової війни, жодних церковних напрямів в Україні вже не існувало. У 1937 році були страчені всі церковні очільники в УРСР: митрополити Олександр Чекановський, Василь Липківський, Микола Борецький, Іван Павловський і останній екзарх Московського патріархату Костянтин (Д’яков). Останнього, що цікаво, не возили на розстріл, він помер під час допиту в кабінеті слідчого.
Так, з 1937 року була повністю знищена церковна структура. Потім настає німецька окупація, яка виявилася золотим часом для українського православ’я.
У 1939 році на обліку в київському виконкомі знаходилися два діючих храми й один зареєстрований священик. У 1943-му, коли радянські війська звільнили Харків, потім – Київ, потім, коли в 1944-му, вийшли на кордон з Польщею, вони теж взялися за облік діючих церков. Було нараховано п’ять з половиною тисяч – від 800 до 1 000 у кожній з областей відновленої УРСР.
Після початку окупації першою почала діяти Андріївська церква в Києві. Це, здається, було свято Івана Богослова, тобто 9 жовтня 1941 року. Відкрили тоді двері, почали богослужіння. Німці зайшли у вересні, а на початку жовтня розпочалися богослужіння українською мовою. Німці не просто дозволили богослужіння в православних храмах, вони часто були присутні там.
Усі звертають увагу, що німці завели картотеку, матеріали стеження, анкети та досьє на єпископів тощо. У будь-якій тоталітарній державі картотека є на всіх. Так не буває, щоб її не було. Але, по факту, за німців – виявилось п’ять з половиною тисяч безперешкодно діючих храмів. Люди там хрестилися та відспівували заднім числом покійників за 1920-1930 роки. Мстислав (Скрипник), який став єпископом, був висвячений в Андріївській церкві в травні 1942 року, згадував, що коли приїхав на Полтаву – йому призначили цю єпархію – а там 100-150 душ за один раз хрестилися. Вони надолужували те, чого не було за радянської влади.
Отже, у період Другої світової війни утворилася УАПЦ, але про неї після війни в ідеологічній площині Радянського Союзу було ще більше заборонено згадувати, ніж про УАПЦ митрополита Василя Липківського.
Настають 1990-ті роки. Третій етап проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні. У 1990 році зібрався Всеукраїнський Собор втретє відродженої церкви з цією назвою – УАПЦ. Третє відродження закінчилося утворенням трьох основних напрямів православ’я, які минулоріч під час Об’єднавчого Собору теоретично мали б злитися знову в один. Але клин, вбитий у 1918 році між “канонічними” та “неканонічними”, працює досі та не дає їм об’єднатися.
Простіше було б, якби Московський патріархат сказав: “Ви нам не потрібні – ви в іншій державі”. Але таке неможливо навіть теоретично.
А в часи Ющенка? Тоді ж були спроби створити помісну церкву. Що завадило?
Там занадто багато секретів та некрасивих припущень. Він із самого початку пообіцяв, усі повірили, що президент України зараз поїде в Константинополь та питання буде вирішене. Він поїхав і день мовчання, два, три… І ось з’являється коротеньке інтерв’ю Віктора Єленського – він тоді був знаним релігієзнавцем. Єленський дуже коротенько сказав: так, відбулася зустріч на Фанарі з Константинопольським патріархом, але там тривають перемовини, там все складно. Тобто озвучив відповідь не той, хто поїхав та публічно обіцяв, а людина, яка змогла якось вбрати це у відповідну словесну форму.
Отже, стало зрозуміло, що ця поїздка мала або неприємні наслідки, або вони ні до чого не договорилися. У 2008 році в Україну приїхав патріарх Варфоломій I (Архондоніс). Це мало чудовий вигляд: зустріч на летовищі в Борисполі, військовий караул, карільон, на Софійській площі – величезна кількість людей. А де Томос? А нема нічого.
Врешті-решт там усе мало вигляд не дуже вдалої політичної оборудки. Як на мене, українська сторона висунула якісь неприйнятні умови, які тоді патріарх не погодив. І тому в квітні 2018 року був найвищий градус здивування, коли президент України ініціював обговорення у Верховній Раді. Він тоді говорив так, ніби перед ним є план, що ми робитимемо в квітні, травні, червні, липні… Я зрозуміла, що на той момент були ухвалені всі рішення і розписані етапи до кінця.
От ви говорили про мрії українців, бажання. Виявилося, що українці українцями, а бажання в них різні. Ті, хто підпорядковані Московському патріархату мають якісь відмінні бажання і не хоче поступатися взагалі нічим. Для них це представлено взагалі як загроза “спасению души” – перехід у “неканонічну церкву”. Коли з Москви почали лунати на адресу Константинопольського патріарха Варфоломія І (Архондоніса) не дуже приємні речі, УПЦ МП підхопила цей тренд, і всі були в шоці – як вони можуть так говорити?!
Згадайте XV століття: тоді Москва залишилася наодинці, і московська митрополія замість того, щоб страждати та плакати, сказала – ну, і Бог з ним, з цим Константинополем, їх Господь покарав османським нашестям, а ми переможемо, ми тепер самі будемо осердям православ’я. Тут та сама ситуація. Стамбул для них тепер не існує – неканонічне осердя, яке претендує на їхню канонічну територію (це та позачасовість, про яку я казала раніше). Україна не зараз, так потім стане знов територією, якщо не Московської держави, то Московського патріархату. Для них вона й не виходила нікуди. Хай тут будь-які уряди прокочуються, це не важливо.
До подій 2018 року була інформація, що неучасть Московського патріарха Кирила (Гундяєва) в тому православному Соборі, який скликав Варфоломій – це результат домовленостей, що були перед тим. Сенс такий: якщо Московський патріарх Кирил (Гундяєв) бере участь у цьому Соборі, то українське питання не піднімається.
Так, були відповідні торги. Московський патріархат вчергове висунув план дій з власним баченням. Він, маючи багато важелів впливу російської держави та церкви, почав гнути на те, щоб справа йшла за його сценарієм. А вийшло так, що Московському патріархату дали зрозуміти – не все й не завжди відбуватиметься за їхніми правилами.
Гординя російської держави має такі обсяги, що їх навіть важко помітити. Це як перед високою горою – ви навіть не можете оцінити її масштаби. Всесвітнє православ’я грає по інших правилах, а тут відвертий шантаж: ви не робите того, і ми вам не погрожуємо цим.
Ми спостерігаємо боротьбу, коли один патріархат бореться з Всесвітнім православ’ям, маючи за плечима потужну російську державу. Звісно воно добре, коли держава православна і державець орієнтується на бажання віруючих, шанує патріарха, як другого очільника держави. А патріарх, відповідно, шанує державу та певною мірою користується її підтримкою. У Росії ця симфонія отримала найвищий градус підйому, але це все працює не на нашу користь.
Уявіть, якби Московський патріархат не мав би державної підтримки. Або церкву, як греко-католицька, наприклад. Так, вони моляться в церкві, моляться за Христа, зберігаючи статут православ’я, усі православні традиції тощо. І все.
Тоді б Росія була мусульманською країною і так би й сприймалася.
Ну, це ви просто по факту кількості віруючих. Так, це один із факторів, чому Росії було б невигідно втратити Україну. Адже баланс кількості православних вираховується не на території РФ, а на канонічній території. Тоді православних не просто відчутно, а більше всіх у світі, якщо рахувати українську частину. Якщо ж українська частина відпадає, то тоді баланс у самій Російській Федерації сильно збочується. Коли, скажімо, випадає Рамадан, у Москві вражає видовище вулиць навколо мечетей.
Наше інтерв’ю вийде вже після виборів (з пані Іриною ми спілкувалися напередодні другого туру президентських виборів, – прим. ред.). Чи залежатиме доля Української церкви від політичної ситуації в країні?
Вона об’єктивно залежить. Усі дуже побоюються, що у разі поразки чинного президента, почнуться репресії аж до того, що сама Православна Церква України може або піти в небуття, або опинитися на маргінесі державної уваги. Наразі вона нараховує близько семи тисяч парафій. Тому процес об’єднання та приєднання окремих парафій, що залишаються під Московським патріархатом, йшов повільно. Очевидно, про це були розмови від початку проголошення Православної Церкви України. Мовляв, давайте почекаємо, хто стане наступним президентом, а там дивитимемося до кого приєднаємося, чи ні.
З іншого боку, я не думаю, що робити такі відверті кроки, рубати публічно… це треба силу застосовувати, змінювати законодавство. І тут є небезпека. Через Верховну Раду можна провести такі закони, які той обов’язковий процес перереєстрації зможуть або зупинити, або взагалі його ліквідувати. Так само як і мовний закон, через якій стільки проблем. Та й взагалі скасувати обов’язковість всього, що робилося для створення Православної Церкви України.
Тоді певний реванш дійсно можливий. Це дуже небажано.
У чому, на вашу думку, полягає український інтерес?
Я би порадила українцям брати приклад з Великої Британії. У Великої Британії немає союзників, є тільки вічні інтереси. Україна ніколи навіть не наближалася до розуміння цієї фрази як буквального дороговказу життя країни.
Україна в історіографії розглядається істориками за методикою бездержавних країн. Це населення, яке весь час опинялися в різних країнах, де все управління завжди було не українське. Якщо українці і складали еліту в певні періоди, потім ця еліта кудись дівалася. Тільки щось наростили – раз – і обтинають. Селянська країна, що має певні інтереси, виходячи із самого формулювання, але селянський інтерес – це не державний інтерес. Він не є ідентичним. Розбудова держави – це не те, чого хочуть селяни при всій повазі до тих, хто своїми руками годує і державу, і людей.
Державницькі інститути створюються впродовж століть і мають певну традицію. Тому я й згадала Велику Британію, яка говорить про свої вічні інтереси. Змінюються країни, змінюються політичні уряди, а Велика Британія залишається монархією, навіть тоді, коли все XX століття ліберальні філософи та політики кричать, що це – анахронізм, феодалізм та інші пережитки. Усі, хто кричав, зникли, а британська монархія залишилася. Її вплив у світі, попри те, що це не така вже й велика країна за розміром, як, наприклад, Росія, величезний.
Росія теж розуміє, що таке державний інтерес та інтереси Росії. Правда, історично там так склалося, що воно завжди має дуже агресивний характер і практично не містить гуманізму. Це при тому, що в них завжди на прапорі, так би мовити, гуманістичні місії прописані.
Україна повинна сформулювати те, що називається державний інтерес на державницьких засадах – те, чого в неї ніколи не було. У Київській Русі вся управлінська верхівка була з варягів. У Польсько-Литовській державі був один-єдиний прецедент короля Данила Галицького та двох-трьох його спадкоємців (останнього отруїли власні бояри). Після того українських королів, царів чи будь-яких аналогічних управителів просто в принципі не існувало.
Українці весь час не дострибують однієї сходинки до створення власної держави впродовж тисячі років. Костянтин Острозький – некоронований король. Хай би коронували. А ні, він помер без корони, маючи водночас гроші на чотири бюджети Речі Посполитої. Його гвардія була більшою за королівську армію. І він не досяг державницького рівня. Питання – чому?
Святитель Петро Могила зробив величезну реформацію і Київської митрополії, і взагалі православ’я. Але до проголошення Київського патріархату ми не дострибували теж буквально одну сходинку.
А коли це все розчинилося в Російській імперії наприкінці XVII століття, про якісь державницькі вподобання говорити не доводиться. Росія зробила все, щоб розчинити навіть саму думку про це, як у кислоті.
Далі пішов Радянський Союз. Усі атрибути держави – герб, прапор, гімн – були в УРСР, навіть було конституційне право виходу зі складу Радянського Союзу, але чомусь Україна ніколи не заявляла, що вона хоче вийти з Радянського Союзу. Цікаве питання – чому?
Те, що сталося з незалежністю України у 1991 році та подальші оці спроби проголошення автокефалії тягнуть за собою величезний шлейф нереалізованих, якщо хочете, гештальтів. Вони збиралися і тоді, і тоді, і тоді, і все це й там не закінчилося, і там перервалося, і там кудись ділося. Українці вже навіть штучно, можна сказати, увійшли в цей простір реалізації власного інтересу, і виявилося, що їхній інтерес або відсутній, або вони його погано формулюють, як рівним державам, які розуміють, що таке державний інтерес і що це значить для їхньої країни, для їхніх громадян або підданих.
Тому, український інтерес – щоб з’явилися такі політики, які українцям його, по-перше, пояснять, а, по-друге, зможуть зростити з менталітетом населення настільки, щоб ми нарешті подолали ось ту сходинку, яку століттями ніяк не могли взяти. І коли український інтерес буде реалізований, можливо тоді українці скажуть, що вони щасливі, мають свою державу, церкву і нарешті вони відчувають себе достойними громадянами серед інших країн світу.
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
