38-річний Олег Іваненко – український паралімпієць, рекордсмен, успішний бізнесмен та просто людина, яка своїм прикладом показує, що маючи бажання, можна досягти усього. Чоловік прикутий до інвалідного візка з 16-ти років, коли після невдалого стрибка у воду травмував хребет. Але це його не зламало, і рік за роком він наполегливо працював над своїм тілом.

І ось 28 червня цього року Олег встановив світовий рекорд з тріатлону “Іronman” (“Залізна людина”) – за 35 годин подолав дистанцію 228 кілометрів. 4 кілометри він проплив – на це йому знадобилося 2 години 15 хвилин, далі 182 кілометри на хендбайку – за 22 години 30 хвилин і останній етап – дистанція 42 кілометри на інвалідному візку – за 10 годин 30 хвилин.

Свою перемогу чоловік присвятив Україні до Дня Конституції. За 2 тижні після встановлення рекорду спортсмен поділився своїми емоціями та розповів про всі труднощі здоланого шляху.

– Розкажіть, що було найважчим за ці 35 годин у русі?

– Найважче було за день до початку рекорду, коли у мене розтягнулися зв’язки. Усі мої лікарі і масажисти чарували наді мною, щоб рука була у робочому стані. І на ранок все було добре. Можливо, це – адреналін, на старті нічого не відчувалося. Зранку Дніпро спокійне. Воно зелене і в зіллі. Коли я долав перші 4 км по Дніпру, почасти я просто занурювався у якісь зелені лахміття. Це була довга дистанція.  За планом, я хотів здолати 4 км за півтори години, а я плив майже 2 з половиною години, тому що Дніпро під мостами тече ще й у протилежний бік. Найстрашнішим для мене був ручний велосипед. Було найбільше пересторог, що може не вдатися, бо за 20 годин на ньому дуже велика вірогідність травми.

– Як стимулювали себе, щоб не зупинитися?

– Дуже заважала спека. Навіть був момент, коли всією командою вирішили, що вони мене скинуть у воду на 5 хвилин і потім назад заберуть у візок. І так постійно обливали мене водою. Один з найважчих моментів було, коли ми поверталися після 90 км. Тоді перепад температури був від 30 до 14 градусів уночі – м’язи просто відмовлялися працювати. Коли я повернувся знов на хендбайк, я зрозумів, що перші 5-7 км я не їду. Просто розмовляв постійно з собою, що треба рухатися. Болю немає, але і рухів немає. І дуже цікаво, коли ми приїхали вночі у Київ, піднялися на Республіканський стадіон і почали останній найскладніший етап. Зазвичай, це перехід з велосипеда у біг, а тут ти переходиш на візок, і знов ті самі біцепси мають працювати. Вони вже відмовляли, організм не встигав так швидко перелаштовуватися на іншу роботу. Але ми вирішили робити тільки технічні перерви. Я хотів зупинитися. Але я себе переборов, відкрилося якесь десяте дихання. А на фінальних колах нові сили відкриваються. Мені тоді здавалося, що можу ще один марафон здолати.

– Що було найскладніше з трьох дистанцій – плавання, велосипед чи так званий біг на візку?

– Найважча була остання дистанція. І велосипед – 20 годин без зупинки, навантаження надзвичайне, біля 30 тисяч штовхань. М’язи були дуже навантажені і не хотіли працювати. А на стадіоні, попри 30-градусну спеку, допомагало те, що рідні та друзі поруч, і я розумів, що не можу підвести.

– Який наступний рекорд плануєте встановити?

– Взагалі якийсь час я вважав, що більше спортивних рекордів не буде, але залишився ще один у моїй свідомості. Цей рекорд запланований, хочу себе випробувати, ця думка у мене з дитинства. Не хочу її озвучувати, мабуть ще треба дозріти. Це буде рекорд  з плавання на дуже велику відстань. Але відкладемо його на наступний рік, зараз ми зосередимося на підготовці інших.

– Для чого ви це все робите?

– Щоб показати, не бійтеся переборювати себе, і не бійтеся над собою встановлювати рекорди. А найголовніше – не бійтеся бути прикладами для інших, і ваш хороший приклад – це ваш крок, щоб змінити щось. Ми живемо в одній країні і розбудовуємо її, і якщо ти кажеш, що не можеш змінити її, поміняй світ навколо себе. Якщо кожен так робитиме, то загальні зміни у державі просто неминучі. Тому я всіх заохочую. Будьте для себе рекордсменами, рухайтеся вперед і ми всі разом переможемо.

– У чому ви вбачаєте український інтерес?

– У нас спільний інтерес після 2014 року – стати успішною нацією і жити у класній, розвинутій, цивілізованій країні. Не потрібно думати, що хтось буде за тебе вирішувати. Беріть владу у свої руки.

Ірина Савчук, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram