Театральний сезон 2019-2020 років у Київському академічному театрі Українського фолькору “Берегиня” завершився грандіозним фольклорним шоу “Животоки”. Вся трупа була задіяна в містерійно-календарному дійстві, зал ущент заповнений, залишається приємний післясмак від перегляду і бажання дізнатися більше про фольклорний театр, його здобутки й плани на майбутнє. Спілкуюсь із директором-художнім керівником театру “Берегиня” Ільїної Генсіцькою.
Ільїно, ми познайомилися, коли ти працювала завлітом у театрі “Колесо”. Чому вирішила поміняти академічний театр на фольклорно-обрядовий?
Дійсно, я майже 15 років працювала в театрі “Колесо”, що на Андріївському узвозі. Я прийшла туди одразу по закінченню університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого, в якому навчалася на кафедрі театрознавства. І за ці роки роботи опанувала багато чого, за що вдячна і художньому керівникові театру – Ірині Кліщевській, і акторам, які стали для мене родиною. Не можу сказати, що рішення про зміну місця роботи було спонтанним. Із плином часу прийшло усвідомлення того, що я можу робити щось вагоміше, що мені вже затісні ті умови та завдання, які висувала мені посада керівника літературно-драматургічної частини. В таких невеличких театрах, як “Колесо”, завліт – це людина, яка має вміти і знати все. У “Берегині” такої посади і відповідно такої людини немає. Повірте, це страшенний мінус. І справа не в назві посади, а в принципі та обсязі роботи, яку виконують ці люди.
Я вже сказала, що рішення піти не було спонтанним. Усвідомлення було тривалим. А чому саме “Берегиня”? Знаєте, доволі тривалий час цей театр залишався малопомітним саме на театральній мапі України. І багатьма сприймався виключно як концертна організація. Я маю також і музичну освіту, закінчила музичне училище по класу фортепіано, тому пов’язати життя саме з музичним театром є доволі логічним кроком.
Календарно-обрядовий театр взагалі є пратеатром для багатьох народів світу, в тому числі й для українців. Не всі про це пам’ятають, що тягне за собою трішки зверхнє ставлення до фолькових колективів. Проте, точно можу сказати, що в Україні наш театр єдиний. Все, що маємо на теренах країни, найчастіше ансамблі фольклорні, етнографічні, але не театри. Більше того, пошук партнерів в Європі результату не приніс. Такі колективі скоріше схожі на наш Хор імені Г. Верьовки або Ансамбль ім.М. Вірського. Вони прекрасні, чудові, талановиті, є взірцем для наслідуванням, але все ж концертні організації. “Берегиня” – це Театр. Тому ми поєднуємо театральне дійство, театральну гру, в основі якої може бути драматургічний матеріал, створений різними народами та в будь-який час, і поєднуємо це з фольклором України. Результат може бути найнеочікуванішим, але від того ще цікавішим.
Історія “Берегині” налічує не один десяток років, зіграно багато вистав. На твою думку, фольклор і давні українські обряди цікаві українцям?
“Берегині” вже понад 30 років. І за цей час колектив пройшов багато етапів. Від піднесення і вкрай успішних гастролей на державному рівні, до виступів фактично за копійки. Корифеї театру розповідають історії про те, що інколи зарплатню отримували продуктами, якими розраховувались з ними замовники виступів. Такий етап був у житті багатьох театрів країни, що пройшли випробування економікою 90-х років минулого століття.
Стосовно того чи може бути цікавим фольклор сучасному українцю? Безперечно так. Занурившись у роботу я зрозуміла, що людей і що найцікавіше, молоді, яким небайдужий фольклор, традиції, обряди рідної країни дуже багато. Тенденції, які ми спостерігаємо в світі, і не тільки театральному, теж говорять про зацікавленість етнографічними та фольковими елементами. Сьогодні можна почути фольклор у виконанні наприклад Домініки Чекун , яка є носієм унікального фольклору та його виконання, а також гурту ДахаБраха, народні пісні співає Ніна Матвієнко, а також гурт Go_A. Я це веду до того, що фольклор може бути сучасним, він є сучасним, якщо його виконують тут і зараз. Його інтерпретація може бути звичною для слухачів, а може радикально різнитися від того, як його виконували ще рік тому, але від цього він не перестає бути фольклором. Два роки тому ми почали пробувати працювати не тільки з календарно-обрядовими дійствами. Ми зараз експериментуємо з різноманітними формами, жанрами, стилями. Нас це не лякає. Навпаки. Якщо перед початком роботи над виставою “Тіні забутих предків” були якісь перестороги, то зараз самі актори пропонують такі поєднання драматургії, прози та фольклору, про які кілька років тому напевне й боялись подумати. Звучать прізвища Андруховича, Іздрика, Шевчука, Жадана, а про Лесю Українку, Івана Франка я взагалі мовчу.
Чи є особиста історія, пов’язана з “Берегинею”?
За два роки, які я працюю в “Берегині”, час так спресувався, що здається ніби я працюю тут багато років. Усе сприймаю близько до серця, до всього ставлюсь з підвищеною емоційністю – від першої прем’єри (а їх вже назбиралось майже 10) та отриманої “Пекторалі” до першого заробленого мільйона та отриманого гранта. Тому всі етапи важливі, особливі та особисті.
Як ти справляєшся з обов’язками директора? Як зібрала команду і як мотивуєш акторів та режисерів?
Я не йшла в театр зі своєю командою. Вирішила, що спробую працювати з тим, кого доля привела в “Берегиню”. І дотепер вважаю це своїм плюсом. Притирання було доволі специфічним, оскільки “Берегиня” існувала скоріше як концертна організація і багатьох театральних традицій тут не знали. Багато чого треба було започатковувати. Допомагало почуття гумору. Пореготати ми всі любимо, а це рятує і від багатьох конфліктів. Головна мотивація для акторів – це успіх у глядачів. Коли актори бачать повні зали, захоплені очі та овації протягом 15 хвилин, то це найкращий мотиватор для них. Тоді хочеться працювати, з’являються творчі амбіції та мрії. Основну частину вистав у театрі зараз ставить Тетяна Авраменко (Матасова). Вона режисер-фанатик. Такі люди здатні запалити ідеєю будь-кого. Коли передпрем’єрні репетиції тривають по 7 годин, а жоден з акторів не скиглить, що втомився. Це дорогого вартує. Звичайно, що ми запрошуємо до співпраці й інших режисерів. Із нами за останній рік працювали й Іван Войтюк, і Ігор Шуб. Зараз в роботі вистава “Ханума” в постановці ужгородського режисера Михайла Фіщенка. І це буде суцільний експеримент, бо вистава базуватиметься на грузинському фольклорі. Чекайте вже на початку 2021 року.
Засновником театру є Микола Буравський. Як ти познайомилася з ним і налагодила співпрацю?
Микола Олександрович – унікальна людина. Масштаб його особистості важко переоцінити. Створити театр в середині 80-х років з напрямком роботи – український фольклор! Для цього треба бути і авантюрною людиною, і ризикованою, і в чомусь наївною, бо в ті роки могли затягати по КДБ за пропаганду української традиції. Буравський з “Берегинею” був одним з перших, хто почав працювати з фольклором. Не з причесаним офіційним і дозволеним, а саме з автентичним. Якось сталося, що про це майже не пам’ятають сьогодні, але ми пробуємо це виправляти.
А познайомилися ми на конкурсі, на посаду директора-художнього керівника, який я виграла. Приглядався до мене. Не все йому, як мені здається, подобалось. Але поступово контакт налагодився. Думаю, що довіра прийшла з розумінням того, що я не збираюся руйнувати його дітище, хочу зберегти те, що напрацьовано роками. Я не належу до любителів радикальних методів роботи. Зазвичай я пробую полагодити те, що працює не зовсім добре, вмію тримати паузу (тут доречно і про музичну, і про театральну освіту згадати). Думаю, це теж імпонує Миколі Олександровичу. За мої два роки в “Берегині” вдалося втілити кілька його мрій. Серед них й постановка “Животоків”.
Останній спектакль, який я переглядав – це “Животоки”. Формат шоу пасує до фольклору й приваблює інтерес до театру?
Насправді, ця постановка була ризиком для нас. Вона є пограничною між театральним та концертним дійством. Тут є сюжет, драматургія, гра, але багато й елементів саме концертного шоу. Хоча, якщо ви подивитеся концертні програми естрадних виконавців, то там знайдете багато театральних елементів. Постановка дуже непроста для вокалістів. Півтори години співу – це досить важко. Але кожен має власний шматочок сольного виступу, щоб проявити всі свої здібності як вокальні, так і акторські. Глядачам, які до нас вперше прийшли на вистави “Тіні забутих предків” або “Конотопська відьма”, які краще знаються на театральному процесі, а не на фольклорі, це було цікаво. А значить ми на правильному шляху. Мені здається, що “Животоки” знімають оте нашарування радянське, яке викликає несприйняття та відразу. Ми спробували пробитися до ритмів та звуків, які змусять глядача погортати, продивитися, відчути свій генетичний код.
Перед цим я переглядав виставу про Марію Примаченко. Постать унікальна й неповторна в українській культурі. Чому зацікавилася Примаченко?
Із “Берегинею” у мене суцільні містичні збіги. У датах, назвах. Із Примаченко було те саме. Ювілей Марії Оксентіївни був у 2019 році, як раз в рік, коли я прийшла в театр. І ще на презентації конкурсної програми я сказала, а от чому б і не поставити виставу про цю жінку та ще й в ювілейний рік (якщо не вірите, що таке говорила, то є відеодоказ, який легко знайти в інтернеті). Ну, сказала. 2019 рік закінчився. І якось ми обговорювали з Тетяною Авраменко (Матасовою), що варто нам знайти якусь роботу для Надії Буравської, щоб розкрити її, показати в якомусь іншому ракурсі. І тут Тетяна говорить, що якраз дописує п’єсу про Примаченко і що вона круто лягає на акторський дует Надія Буравська -Марина Корогода. І було це як раз за кілька місяців до карантину. Репетиції розпочали онлайн. Співали, малювали, робили етюди. Те, що в процесі роботи відбулось із виконавицею молодої Марії Оксентіївни – Мариною Корогодою, важко описати декількома словами. Вона так розкрилась по-акторськи, що ми її ледь впізнали. Коли відбулась прем’єра, то хтось з глядачів пожартував, що треба випустити театральний триптих, який присвятити Марії Примаченко, Катерині Білокур та Ганні Собачко. Чому б й ні? Все можливо.
Яким є театральне майбутнє “Берегині”?
Майбутнє “Берегині” яскраве, різнобарвне, часом несподіване, експериментальне, але точно таке, яким його мало хто може уявити. Ми будемо міксувати найнесподіваніші жанри та стилі, традиції та сучасність, не будемо забувати про 30-річне надбання театру, але й не стоятимемо на місці. Якщо говорити про найближчі мрії та плани, то вже зараз відкриваю завісу та називаю кілька прізвищ та назв – “Ханума” Авксентія Цагарелі, “Народний Малахій” та “Хулій Хурина” Миколи Куліша, “Рекреації” Юрія Андруховича, ну й трішки класики від Івана Франка та Лесі Українки. І ще буде один, ні два сюрпризи, прізвищ авторів не називатиму, але це буде вкрай несподівано.
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
