Ігор Юхновський – відомий український вчений і державний діяч, який і зараз займається політикою. Про це “Український інтерес” розповів у першій частині інтерв’ю. Публікуємо другу частину інтерв’ю, в якій порушуються питання освіти, науки, львівського сміття та виховання патріотизму.

– Чи можна вважати що Україна, як держава, відбулася?

– В 91 році парламент УРСР, в якому я був депутатом, проголосив незалежність України, згідно з Конституцією УРСР та СРСР. Там була стаття, яка дозволяла кожній республіці оголосити незалежність аж до відокремлення. Крім того, це рішення Верховної Ради від 24 серпня ми підтвердили всенародним референдумом першого грудня. Так Україна відбулася як юридично абсолютно законна держава. Ніхто не має права сказати, що нам хтось подарував незалежність. Я прожив багато різноманітних влад за своє життя. Кажу твердо і усвідомлено – найкраще жити в незалежній Українській державі.

– Яким був перший день незалежної України?

– Він нічим не відрізнявся від попереднього дня. Коли ви над чимось працюєте постійно – то в такій роботі важкій немає першого і останнього дня, є неперервна робота.  Я усім казав, що вже в червні ми мали проголосити незалежність України, бо воно до того йшло. Президент тодішньої держави СРСР Горбачов говорив про необхідність союзного договору. Все у нас йшло до незалежності. Те, що сталось у серпні, було вибухом того розвитку, який вже раніше намічався.

– Якою була молода Україна, коли розвалився Радянський Союз?

– Після розпаду Радянського Союзу ми майже всі були в однаковому стані. Ми всі одержали ваучери. Все населення, кожна родина. Тобто право на володіння певною частиною українського майна, яке залишилось після  Радянського Союзу. Ця частина дуже мала. Всі родини отримали однаково. Дехто вважав, що ці ваучери – то є дурні папірці. Це було в 92-93 році. Одні -на селах та й у містах – взагалі з ними не рахувалися. А другі навпаки – збирали їх, викуповували їх і поназбирували дуже багато. І скористалися ними, коли почався розпродаж радянського майна.

– На що можна було обміняти ваучери?

– Будинки, підприємства, установи – геть усе. І так люди почали по-різному багатіти. Ті, що були більш спритні, зуміли нагромадити велику кількість ваучерів і стали власниками майна. От скажемо, тут один мій товариш є власником цілого кварталу у Львові: будівель, торгових приміщень. Інші стали власниками підприємств, ЗМІ, і таке інше. А пізніше добро народжувало нове добро. Суспільство розділилося на багатих і на бідних. У підсумку бідними слід вважати ледарів і невдах. А багатими – великих комбінаторів. Але всі починали з одного. Так що ці багачі в Україні не мають дуже великої традиції, такої як мають багаті родини в Англії чи Німеччині, чи в США. І тому ті, які лишилися бідними, дивляться на цих багатих з такою погордою, що то злодії чи бандити. Насправді це далеко не так.

– Які існують проблеми у українській владі?

– Депутат Верховної Ради має до неможливості багато депутатських обов’язків. Це і закони писати, обговорити, прийняти. Це  і постанови, і вибори суддів, і різноманітні контакти з урядом, і з народом. Всього цього так багато, що депутат не в стані ні обдумати, ні виконати. А раз він не в стані виконати, то найчесніші депутати користуються допомогою своїх помічників та інших спеціалістів.  В результаті рветься нитка логіки розвитку держави. А менш чесні депутати вважають, що їх справа проголосувати : за що – їм скажуть, бо вони належать до певної партії. А ще інші депутати вважають, що вони просто мають з’явитися і що скаже їм сусід – те й робити. Фактично парламент має забагато обов’язків. І тому поступово від одного парламенту до наступного, і до наступного парламенту – його якість спадала. Потрібно розділити Верховну Раду на дві палати парламенту, розділити функції і обов’язки.

– Ви працюєте над звільненням Львова від сміття?

– Всі думають, що сміття то нікудишня робота. Насправді за другим законом термодинаміки ніколи не можна повністю перетворити енергію на корисну роботу без виділення сміття. Тобто сміття є неодмінним атрибутом усієї природної діяльності. Тому для нас, а особливо для львів’ян, це стало дуже актуальним питанням. Я хочу допомогти місту, голові міста справитися з львівським сміттям. Проблема сміття гостро стоїть у всій державі. Українці чекають, що за них все вирішить влада, а не вони самі. І тому я не дуже розпачаю, що місто потопає у смітті. Може це допоможе, щоб люди зрозуміли, що якщо вони самі не візьмуться за своє власне сміття – то ніяка влада їм місто не очистить.

– Як можна вирішити цю проблему?

– Ми дали голові міста рекомендації, як це робиться в місті Берні  в Швейцарії. Там в січні місяці кожна родина одержує пам’ятку про те, як себе поводити зі сміттям. Кожна родина розділяє сміття. Те, що тут вважають, що має робити завод. Завод, який буде коштувати великих грошей. Є список видів сміття, 32 різних найменування, як і на скільки сортів треба розділити сміття. Я подумав, що якщо ми розділимо хоч на чотири – то це вже буде великий успіх. Там сказано, яке сміття в яку торбу складати. Яке сміття і коли треба виносити перед хатою на вулицю. За ним приїде машина і забере його. Вона буде стояти на вулиці 15 хвилин. І все це працює. У кожному районі міста є гарно обладнані майданчики для попереднього накопичення розділених видів сміття. Створена добре обладнана організація, відповідальна за збирання, пакування і продаж вторинної сировини. Там сказано про те, як це сміття буде перероблятись. Сміття, коли воно розділене, перестає бути сміттям, а стає вторинною сировиною. У Швейцарії 60 % всієї продукції робиться з вторинної сировини – розділеного сміття. У нас, у Львові, 90 % сміття можна переробити.

– То за розподілом сміття – майбутнє?

– Я вважаю, що всі люди не повинні смітити, а родини повинні розділяти сміття. Я сам розділяю сміття. Якби не наш з дружиною поважний вік – я б майже не викидав сміття у смітник. Я маю невеличкий город, там є три ями, дві повні вже – закриті, третя – відкрита. Сміття в них перетворюється на гній, який я пізніше закопую на городі. Люди самі повинні слідкувати за своїм сміттям. Пакувати його окремо, здавати його окремо, виносити його і вивозити окремо. Влада міста відповідає за вивіз, а от розділення сміття повинні робити люди. Це у сотні разів дешевше за всі індустріальні способи. Мешканці Львова, на жаль, поки що цього не розуміють. Я хочу щоб Львів був першим містом в Україні, який подасть приклад. Біда у тому, щоб люди зрозуміли це, їх треба закидати їх же сміттям.

– Як можна виховати у населення патріотизм?

– Патріотизм не можна виховати звичайними лозунгами, такими як багато людей кричать про свою любов до України, кричать, що у інших людей недостатня любов, а тільки вони є патріотами. Це все є повна дурня. Є три головні джерела державного патріотизму: війна – оборона, старанна робота на своєму місці та освіта. Скажу про останнє. Патріот виховується з дитячого садочка, через повну середню школу. Кожна дитина має закінчити дванадцять класів українськомовної середньої школи. Незалежно від волі батьків. Протилежне до цього якраз записане в Конституції 96 року. Батьки вирішують те, якою мовою буде навчатися їхня дитина. Це нанесло нам неймовірну шкоду.

– А якою має бути школа майбутнього?

– Ця школа має бути настільки добре зроблена, щоб батькам було вигідно посилати дітей у ту школу. Хочеться сказати, що російськомовних шкіл не буде. Але у кожній середній школі діти обов’язково вивчатимуть дві іноземних мови – англійську та російську.

– Чому сьогоднішня школа не ефективна?

– В Україні не існує закону вартості праці, точніше, він не виконується. Вчитель одержує низьку заробітну плату. Як йому вийти з положення, щоб прогодувати родину? По-перше, зовсім мало є чоловіків вчителів, бо на зарплату вчителя він не утримає родину. Отже, вчителями, є, в основному, жінки.  Але і вони на цю зарплату не можуть прожити. Є єдиний вихід – погано вчити дітей. І стверджувати, що ці діти вимагають репетитора. І стати репетитором дітей. І ставши ним, в класі викликати тільки тих дітей, яких вони самі навчають. І ставити їм високі оцінки. І батьки задоволені, і вчитель задоволений, бо він за репетиторство отримує значно більшу зарплату, ніж за вчительство. Але ж це масово!

В результаті найбіднішим прошарком населення стали вчені. Вчителі займаються репетиторством, а вчені не можуть цього, бо вони вчать, зокрема, і вчителів, і інженерів, і інших фахівців. Тому найбільш високооплачуваною роботою в прогресивних державах є робота вченого, а в Україні вона є найнижчою.

– То в Україні не варто займатись наукою?

– Наука, то такий самий наркотик як вино чи комп’ютер. Якщо ви стали науковцем і щось своє відкрили, воно у вас виходить – ви від цього не відмовитесь, навіть якщо вам зовсім нічого не будуть платити. Ви все одно будете день і ніч думати, вчитися, щоб врешті-решт розв’язати задачу чи проблему. Інтелектуальна форма праці є найвищим проявом інтелектуального життя людини. Це універсальна програма організму людини. Непідтримка та ігнорування наукового середовища владними структурами в державі призвела до того, що в більшості міністри, включаючи шановне вище керівництво, не відчувають потреби вчитися, щоб перш за все чітко розуміти предмет, ухвалювати правильні рішення і передбачати наслідки. Вони, на жаль,  не знали науки і не відчувають потреби в науці. Історія повторюється. За часів Радянського Союзу під час важкої Другої світової війни, до 44 року, вчені у Москві кормилися часто зі смітників. Їхня академічна зарплата була настільки низька, що вони не могли прожити на неї.

– Що змінилось, чому наука стала затребуваною?

– Коли американці здійснили вибух атомної бомби над Хіросімою і Нагасакі, Сталін, який був керівником Радянського Союзу, зрозумів, що якщо атомна бомба не буде створена в Радянському Союзі, то йому і Радянському Союзу –  кінець. Тоді зарплати вчених зросли у десять разів.  Тоді були введені магазини спеціально для вчених, тоді кількість перекладних іноземних книжок, підручників різних, монографій, зросли в десятки разів. Тоді в країні, починаючи від 46 року і далі, відбувся інтелектуальний вибух. Тут, на Західній Україні, я вже став тоді студентом фізико-математичного факультету Львівського університету, цей вибух я відчув на моїх товаришах. Я хочу запитати – чого чекає Уряд і Президент? Якого вибуху вони чекають, щоб зрозуміти, що без науки Україна зійде нанівець? З держави виїдуть всі молоді та здібні люди. Їх приймають в усіх країнах світу. Навіть якщо в нас немає ні одного власно створеного підприємства, а всі підприємства ми вже звикли купувати закордоном  – то навіть,  щоб пояснити технологію того нового підприємства, треба щоб був вчений, який знає і розуміє цю технологію.

– У чому, на вашу думку, сьогодні полягає український інтерес?

– Мені здається, що інтерес в тому, щоб зміцнювати державу. Головне, щоб держава зростала. Діло в тому, що ми всі є розніжені і недисципліновані. У такому стані держава не зможе витримати конкуренцію серед інших. Ми повинні взятись за перевиховання себе.

Дар’я Панченко, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram