Посередині літа Верховна Рада розкрила карту. Адміністративно-територіальну. Парламент ухвалив проєкт постанови про утворення та ліквідацію районів. Він передбачає ліквідацію нинішніх 490 та створення 136 нових “укрупнених” районів. На нас чекають реальні зміни. Наскільки вони видадуться вдалими “Український інтерес” поцікавився в директора Проєкту USAID ПУЛЬС “Розробка курсу на зміцнення місцевого самоврядування в Україні”, кандидат економічних наук, а по-простому ревного фанатика реформи місцевого самоврядування Ігоря Парасюка.

Процеси переформатування триватимуть щонайменше перше півріччя наступного року

Ігоре Львовичу, 17 липня 2020 року країна змінилася! Поки що на папері. А як буде на ділі, як гадаєте?

Так, країна змінилася поки що на папері. Насправді, новий адмінтерустрій де-юре починає діяти одномоментно, але де-факто, зовсім ні. Він запроваджуватиметься поступово. Усі видимі зміни фактично почнуться з того моменту, як Центральна виборча комісія у 70-денний термін до дня проведення голосування ухвалить рішення про призначення перших виборів в об’єднаних територіальних громадах. Адже, говорячи простою мовою, райони – це “оболонка”, яка оточує і об’єднує географічно обриси громад, які входять у ці райони. Немає “начинки”, “облонка” провисає. Як тільки воно відбудеться, то це означатиме, що новий адміністративно-територіальний устрій став слугувати базою і територіальною основою для діяльності відповідних громад і, зрештою, відповідних територій, на які поширюватиметься юрисдикція нових рад та відповідних виборчих округів до місцевих рад.

То тих юрисдикцій побільшає чи поменшає?

Ми знаємо, що в Україні є близько 28 тисяч населених пунктів. На початок реформи, станом на 2014 рік, ми мали близько 12 000 рад різного рівня, включно з 490 районними радами та 25 обласними радами. Тепер на базовому рівні їх стане значно менше – 1 470, а це означає що юрисдикція території стане більшою. На “екваторі реформи” у 2017-2018 роках число рад суттєво зменшилось через те, що кілька тисяч переважно сільських і селищних рад об’єдналися й утворили близько тисячі ОТГ. Цей процес консолідації громад на добровільних засадах тривав до початку цього року. І він так би тривав ще довго, якби держава нарешті не вирішила завершити цей процес адміністративним способом, адже під загрозу ставився весь процес децентралізації, та й місцеві вибори неухильно наближались у часі. А проводити їх, коли в напів реформованій системі адмінтерустрою хаос, було б нерозумно.

Отже, тепер замість 490 районів маємо 136 (включно з тими, що розташовані в тимчасово окупованому Криму та на частині Луганської і Донецької областей), а отже де-юре буде й 136 районних рад, не рахуючи районних рад в окремих містах, що мають районний поділ. Звичайно, саме 136 рад буде вже після деокупації поки непідконтрольних частин території України, про які згадувалось вище. Після виборів 25 жовтня замість понад 10 тисяч сільських, селищних і міських рад буде лише 1 470 відповідних рад. Де-факто, їх число буде меншим, оскільки в окупованих Криму й на частині Донбасу місцеві вибори не проводитимуться. Очевидно, загалом, кількість депутатів місцевих рад в Україні буде суттєво меншою, але повноваження та відповідальність цих рад стануть більшими, ніж є сьогодні. Їхні повноваження поширюватимуться на значно більші за площею території.

Гадаєте дадуть собі раду? Чи все ж держава, як і раніше, втручатиметься?

Ця реформа насправді перебуває наприкінці свого першого етапу й ще далеко не закінчена, тому що потрібно внести зміни в сотні законів і постанов, а головне – до Бюджетного та Податкового кодексів, щоб поширити дію положення Бюджетного кодексу, який передбачає, зокрема, 60% надходжень від ПДФО скеровувати до бюджету відповідної громади. Поки що цього не зроблено, тому фактично ми маємо громади “двох сортів” – це категорично неприйнятно. Відповідний законопроєкт (№ 3614) Верховною Радою ухвалено тільки в першому читанні. Дуже сподіваюся, що до виборів його буде ухвалено остаточно. Поки – це величезна проблема. До речі, законодавець досі не встановив нові повноваження районних рад, які дуже ймовірно будуть обрані 25 жовтня. Ситуація, м’яко кажучи, дещо дивна. Уявіть, ви хочете стати депутатом районної ради, але поки ні ви, ніхто інший не знає які у вас там будуть повноваження. Ми сподіваємося, що все таки до того, як будуть ради сформовані, Верховна Рада ухвалить усі зміни, і ми зможемо говорити про те, що перший етап реформи успішно закінчено.

Мільйони українців хотіли би знати, коли ця реформа узагалі закінчиться.

Зміни в законодавстві, затверджені 17 липня відповідною постановою Верховної Ради (щодо районів), а також постановою Кабінету міністрів, якою у червні цього року утворено 1 470 громад, уже запрацювали, але організаційні та юридичні процеси пов’язані з цими рішеннями триватимуть, гадаю, щонайменше все перше півріччя наступного року. Це величезні й дуже глибокі зміни, вони не можуть відбутися за помахом чарівної палички.

Чому? Судіть самі. Як ми бачимо, на папері вже утворені нові громади та нові райони. А насправді нові ради утворяться після 25 жовтня, коли набудуть повноважень новобрані депутати цих рад. Важливо, що повноважень набудуть і відповідні голови цих громад. Але, це ще далеко не все! Нові ради мають сформувати й ухвалити свої бюджети (для більшості з них – на новій податковій базі та на зовсім іншій територіальній основі), звісно якщо Верховна Рада України до цього ухвалить низку актів, про які зокрема ми згадували вище. Украй важливо ще негайно прийняти зміни до Законів про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації, щоб чітко встановити повноваження кожного з рівнів місцевого самоврядування і, головне, достатніх ресурсів на виконання цих повноважень, а також відповідальності та повноважень “місцевих виконавчих органів державної влади на місцях”. Ці два закони – мають бути добре припасовані, щоб не допустити дірок, де ніхто не відповідає за певну сферу чи навпаки – накладення, дублювання повноважень, коли “у двох няньок дитя без ока”. Якщо не вдасться ці управлінські процеси належно побудувати й унормувати законами, або якщо процес встановлення як повноважень так і закріплення фінансових ресурсів на їх виконання буде з порушеним балансом, то ймовірно децентралізація може обернутися централізацією, а система управління на локальному рівні буде порушена й на нас чекатиме певний хаос. Не хочу навіть уявити наслідків ситуації, коли це станеться.

На що це може вплинути?

Слід зважити на те, що бюджетний рік починається 1 січня, то й запропоновані зміни почнуть наповнюватися практичним змістом тоді ж. Новообрані ради повинні будуть сформувати до того свої бюджети, а за якими правилами та з яких ресурсів – біла пляма й досі. Залишити все “як є” неможливо, адже зміни дуже масштабні та (повторюсь) близько половини з 1 470 громад не мають досі жодних юридичних гарантій отримати бюджетну систему, яка діє для нинішніх ОТГ та міст обласного значення, а з повноваженнями – взагалі запитань значно більше, ніж відповідей.

Крім того, зміни адмінтерустрою призведуть до наступних серйозних змін і для відповідних територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, оскільки зменшена кількість районів призведе до певного переформатування розташування їхніх підрозділів. За короткий час такі зміни зробити фізично просто неможливо. Найімовірніше, на це піде увесь наступний рік, хоча плани – лише перше півріччя.

Тож що відбувається з децентралізацією? Вона застрягла, відкочується назад? Теперішня українська влада взагалі продовжує політику децентралізації?

Скажу так, що процеси реформи місцевого самоврядування завжди нагадували таку собі синусоїду, або простіше – гойдалку. Реформа також ішла за схожим сценарієм. До речі, це не перша спроба провести таку реформу. Перші, безуспішні спроби були в 1995, 1998, 2005 роках. Процес нинішньої реформи, започаткований у квітні 2014 році, а фактично розпочатий у 2015 році, нагадує таке собі танго – один крок вперед, два назад, крок вбік і навпаки. Це “танго” триває досі. Чому так? Зрозуміло, що кожна центральна влада спочатку обіцяє більше повноважень передати на місця, потім розуміє, що це може означати втрату контролю і нарешті вирішує попри обіцянки залишити собі більше контролю, більше повноважень і ресурсів. Тому повноваження (а особливо ресурси) віддаються, як правило, сутужно, з великою неохотою і тут немає великого значення яка партійність, які прізвища у прем’єрів, віцепрем’єрів чи президентів. Таким є об’єктивний процес, через нього пройшли (за невеликим винятком) майже всі країни світу, де проводилася відповідна реформа децентралізації. Тому маємо таку ситуацію, коли цей процес триває хвилеподібно, він то посилюється, то послаблюється. Реформа з квітня 2018 року до липня 2020-го – практично повністю зупинилась, адже Верховна Рада не ухвалила за цей період жодного акту, направленого на її розвиток.

Може наздоженуть?

Про те, чи побоювання згортання децентралізації реальні – розкаже бюджетний процес, який у явній фазі стартує в середині вересня, якраз напередодні виборів. А остаточну відповідь дасть сам Державний Бюджет на наступний рік. Якщо держава збільшить кількість ресурсів, які перебувають безпосередньо у її управлінні, то зрозуміло констатуватимемо, що реформа відкочується назад. Якщо ж держава збільшить частку ресурсів у розпорядженні місцевої влади, то стане зрозумілим, що процес змінив свій тренд.

Повторюсь: важливий є баланс повноважень та ресурсів на їх реалізацію. Ми ж розуміємо, що якщо віддати “на низ” навіть на мільярд більше ресурсів, ніж минулого року, а повноважень на десятки, то така децентралізація буде “пірровою” і наслідок – жахливим. Тут може дехто сказати: а от місцеві ради тільки й чекають, що держава їм дасть грошей, а самі нічого не хочуть заробляти… Тут історія така: якщо держава дає повноваження, то має у повному обсязі забезпечити їх ресурсами чи через відповідну частку в податках, чи через систему бюджетного вирівнювання через дотації, субвенції, а от на виконання власних повноважень – законодавець має створити систему, коли місцеві ради, маючи широке поле для отримання додаткового ресурсу, намагаються отримати, умовно кажучи, належний “фінансовий урожай”, докладаючи зусиль, щоби підвищити цю “урожайність” та уникнути втрат. Але, поки така модель не працює як слід.

Отже, ми розуміємо що, окрім фінансової децентралізації є ще децентралізація адміністративна. Між ними є певна відмінність. Держава не дуже охоче ділиться своїми повноваженнями. Наприклад, усім відомий факт, як це відбувалося за останні роки у сфері, що належить до повноважень державної архітектурної будівельної інспекції. Спочатку це було повноваження органів місцевого самоврядування, потім більше ніж 10 років тому, центр вирішив забрати собі це повноваження, створили ДАБІ, але краще не стало, потім було вирішено у 2014-2016 роках максимально передати повноваження на місця. У багатьох містах постворювали місцеві інспекції, підписали урочисто факт передачі частини повноважень. Але потім знову почався зворотний процес. У столиці сказали, давайте ми знову все трошки централізуємо. І дотепер центральна та регіональна влади танцюють оце танго тільки тепер таких “інспекцій” замість однієї ДАБІ стало вже три, а громади та їхні ради й далі не мають належного впливу на певний хаос у цій сфері.

Адміністративно-територіальний устрій України сьогодні визначається актом Української РСР 1981 року

На яких засадах, законодавчих рішеннях базується адміністративно-територіальна реформа?

Основним актом, який наголошує, що в Україні потрібно було починати адміністративно-територіальну реформу є документ, що називається Указ Президента України № 810/98 від 22 липня 1998 року “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративно-територіальної реформи”. Так от в країні, яка майже 30 років живе за зовсім іншої суспільно-політичної формації, за цілком іншими нормами, аніж ті, за якими жив Радянський Союз, досі діє радянський адмінтерустрій та нормативи його функціонування! Ще понад 20 років тому було очевидно, що є нагальна потреба проводити цю реформу. Президент України Леонід Кучма тоді підписав указ, який фактично встановив, що таку реформу треба зробити, потрібно вирішити питання укрупнення громад і районів, утворення агломерацій тощо. І крім того ми знаємо, в Конституції України адмінтерустрій визначається Законом. Але такого закону досі немає! Ба більше, порядок вирішення питань адмінтерустрою визначається актом, який датований 13 березня 1981 року. Це Указ Президії Верховної Ради Української РСР “Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР”. Уявляєте?

Як не дивно, цей акт продовжує діяти й нині. Це феноменально! Оскільки в парламенті ніхто не хотів братися за цю тему. Оскільки електоральна реакція на зміну адмінтерустрою завжди була досить складною і електорально ризиковою темою. Перші обговорення про необхідність змін радянського адмінтерустрою розпочались одразу після проголошення Незалежності й згодом, мали мляві спроби розпочати реальні зміни ще в момент підготовки тексту Конституційної Угоди 1995 року, а згодом і при підготовці тексту чинної Конституції. Хочу нагадати про спробу Президента Віктора Ющенка й віцепрем’єр-міністра Романа Безсмертного розпочати цю реформу у 2005 році. Вони тоді ризикнули, але закінчилося це тим, чим воно закінчилося.

Ще були спроби у 2008-2009 роках. Тоді реформа, по суті, не вийшла за стіни Мінрегіону. Хоча навіть була прийнята постанова уряду, вона опублікована (без додатку), але сам додаток до неї кудись зник і невідомо, де він зараз є. Мало хто тепер пригадує цей “скандальчик”.

На жаль, місцеві “еліти” весь цей час були чи не найсильнішим гальмом цих змін.

Є у реформи початок, нема у реформи закінчення…

Нарешті, терпіти цей абсурд, пов’язаний із “пригодами” адмінтерреформи вже не потрібно, де-факто з опублікуванням 18 липня постанови Верховної Ради перший етап її таки юридично завершився. А початок цьому поклав дуже важливий акт – розпорядження Кабінету міністрів “Про Концепцію реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні“. Це було зроблено ще 1 квітня 2014 року. Цей документ став, по суті, дороговказом для того, щоб реформа почала рухатися. Далі були розроблені та прийняті закони “Про добровільне об’єднання територіальних громад“, “Про співробітництво територіальних громад“ та ще близько 20 різних законів, які ухвалила Верховна Рада в період 2015-2018 років, які створили основу реформи. Але, після 3 квітня 2018 року реформа знову практично “замерзла”. Очевидно, причиною були вибори 2019 року. І її вдалося “розморозити” тільки восени минулого року вже за нового президента й нової Верховної Ради. Була ухвалена низка важливих актів, які, у принципі, знайшли своє завершення в ухваленій у червні постанові Кабміну, яку умовно назвемо “про утворення 1470 громад“, та в постанові Верховної Ради “про утворення і ліквідацію районів”, прийнятій 17 липня 2020 року, якою було встановлено районний поділ.

Отже, цей процес, фактично започаткований ще наприкінці 90-х, нарешті викреслився в щось більш зрозуміле. Але це тільки фундамент. Будинок ще не зведений. Утім, адмінтерустрій, зразка 1963 року помаленьку буде відходити у минуле разом з родовими ознаками країни, в якій він був утворений. Не варто за цим шкодувати!

Низка експертів та чимало мешканців регіонів категорично не погоджуються з новим поділом України на райони. Вони певні – таке розділення здатне лише поглибити проблеми від хаотичного утворення об’єднаних територіальних громад.

Жодна реформа не підтримується всіма 100% населення чи експертів. Кожна реформа обов’язково має своїх прихильників і своїх противників. Це – перша теза.

Ми повинні розуміти, хто став противником реформи та чому передусім це так звані місцеві й містечкові еліти, які мали відповідно роботу або відповідний статус. Давайте змоделюємо ситуацію. От найменший район, який ще досі де-факто існує в Україні. Він має менше шести тисяч населення, і в тому районі є районна рада, голова й заступники голови районної ради, депутати, керівники відділів, є там також, звісно, і районна державна адміністрація, а в них – також голова, заступники, керівники відділів, десятки працівників, у них є службові автомобілі, кабінети, телефони тощо. От я живу в будинку, де в 436 квартирах мешкає близько 900 людей. П’ять таких будинків мали б утворити район зі своїм головою району, адміністрацією, радою, службовими машинами тощо. Правда ж абсурд?

Крім того там є ще інші установи й немала кількість державних органів, наприклад, пенсійний фонд, податкова інспекція, суд, прокуратура. Виходить, що на 5,5 тисячі виборців існує цей немалий апарат, зрозуміло фінансово дотаційний, бо навряд чи пару тисяч працездатних мешканців такого району здатні забезпечити хоча б зарплатою та комунальними послугами цю невеличку армію чиновників. Чи ви вважаєте, що ця “армія” підтримає реформу, унаслідок якої доведеться частині з них втратити роботу? Зрозуміло, що ні. Цих людей можна зрозуміти чисто по-людські, і я їх прекрасно розумію, адже сам колись був держслужбовцем. Для них і їхніх родин це величезний шок. Їм потрібно буде змінювати якось своє життя і зрозуміло, що ці люди не щасливі від того що їх чекають такі колосальні зміни, і дуже ймовірно, що ці люди робили все можливе, щоб ця реформа гальмувала.

Узагалі ми повинні зрозуміти, що цій реформі чинився й чиниться досить великий спротив. Нам відомі випадки, коли деякі чиновники адміністрацій організовували відповідні пікети й акції громадської непокори.

А експертам яка вигода? Люди ж то начебто не заангажовані, моделюють собі розвиток.

Звісно, проводилися “бесіди” й з експертами, щоб вони стали на сторону незадоволених. Дехто так і зробив.

Але не більшість. Щодо невдоволених експертів, то ситуація є дуже простою: скільки вчених – стільки теорій. Це майже жарт, але тут уявіть собі ситуацію, коли людина має якусь хворобу, іде до лікаря й отримує певний рецепт або певний діагноз, потім іде до іншого лікаря який каже, що в принципі “так”, але до того рецепта потрібно ще 10 препаратів додати, а 2 треба виключити й крім того потрібно зробити ще низку різних маніпуляцій. Така ж сама ситуація і тут з експертним товариством. Однакової думки тут ніколи не буде! І це – нормально. Будь-яка реформа – компроміс, а тут цей компроміс є дуже великим і вагомим. Я вважаю, добре те, що реформа відбулася! Хоча зрозуміло також як людина, яка може вважати себе експертом, думаю, що не все було зроблено так, як можна було зробити добре. Але знову ж таки скажу – це є компроміс. Це краще ніж залишатися з проблемою, яка нас тягнула назад у Радянський Союз.

Але тут є ще друга сторона медалі. Мене таки турбує те, що ми через брак часу коня поставили позаду воза, тобто зробили територіальну реформу, а от під які повноваження і ресурси? Так, теоретично, тут можуть бути сюрпризи. Це турбує. Узагалі, я звик довіряти державі й щиро вірю, що і ресурси, і повноваження таки будуть передані новим органам місцевого самоврядування відповідно до “духу” й положень Концепції 2014 року, а побоювання низки колег-експертів, що ця реформа лише маскування прийдешньої централізації і “кидок буде болісним та неминучим” – сприймаю лише як їхнє тактичне застереження до центральної влади, що так жартувати не варто.

Баланс повноважень і грошей є основою реформи місцевого самоврядування

Як адміністративно-територіальна реформа та реформа місцевого самоврядування корелюються між собою? Чи не заважає одне іншому?

Дуже просто. Територіальна реформа є базою і основою в діяльності місцевого самоврядування, “зоною їхньої юрисдикції”. Місцеве самоврядування провадиться на відповідній території. Адмінреформа власне й установлює ці межі відповідної юрисдикції, а також встановлює виборчі округи для певної території чи адмінтеродиниці. Тому територіальна реформа теоретично передує реформі місцевого самоврядування. Очевидно якщо місцеве самоврядування отримує у свою юрисдикцію територію, то зрозуміло, що повинні відбуватися певні зміни повноважень для цих рад, вони (повноваження) повинні вести за собою і зміну обсягів ресурсів, які використовуються для здійснення цих повноважень. Тому, якщо громада (її рада й виконавчі органи) отримує повноваження, то держава повинна дати зрозуміти якими ресурсами має вона управляти. Власне цей адекватний баланс повноважень і грошей на їх виконання і є основою реформи місцевого самоврядування. І слова “адекватний баланс” тут є ключовими.

Чи заважають одне іншому? Раніше дуже сильно заважало. Чи буде заважати далі? Непевне, на перших порах – так. Просто ця реформа, як ми говорили вище, ще не вирішила низку важливих питань, класичних у проведенні схожих за масштабом реформ. Але я оптиміст і гадаю, що в майбутньому ці проблеми таки будуть вирішені. Зрештою, ми – частина цивілізованої Європи, яка користується Європейською хартією місцевого самоврядування, отже рано чи пізно, але цей баланс має бути досягнуто. Цивілізований світ просто не дозволить уже повернутися до централізованої парадигми управління. Як реаліст, вважаю, що на перших порах буде важкувато, адже доведеться, говорячи образно, на ходу міняти по черзі колеса, а потім і деякі частини двигуна.

Райони створюються для організації ефективної системи виконавчої влади, стверджують урядові посадовці. Що вони виконуватимуть?

Повторюся. На даний момент немає затвердженого Верховною Радою акту, який чітко встановлює повноваження, які будуть закріпленні за районними радами. До речі, хочу сказати, що в середовищі експертів досить велика кількість із них вважає, що на районному рівні взагалі не потрібен такий орган місцевого самоврядування як районна рада, а район має бути лише територіальною основою діяльності органів державної виконавчої влади, що мають територіальні підрозділи. До їх числа й себе відношу також. Але поки Конституція каже, що районні ради є, то най будуть. Закон є закон! Інше питання: з якими повноваженнями та як довго?

Поки видається, що нові райони матимуть ті ж повноваження, як і нинішні 490 районів, адже поки є лише наміри й проєкти як ці повноваження змінити. Вважаю, що ці повноваження до моменту внесення змін до Конституції потрібно суттєво звузити. Ще раз підкреслю: райони повинні бути територіями для діяльності територіальних органів державної влади на місцях, а також відповідно, судової влади. Органи місцевого самоврядування дуже ефективно повинні працювати на рівні об’єднаних територіальних громад. Вони мають перебрати на себе основні повноваження, які раніше мали (ще мають досі) районні ради та районні державні адміністрації. А районні ради повинні (як цього вимагає чинна Конституція України) виконувати виключно спільні повноваження територіальних громад. Так так! Спільні! Це ті, які громади, саме громади, вважають спільними! Тих повноважень, які їм громади делегують. Ну, наприклад, питання екології. Ми розуміємо що вітер не зупиняється там, де село закінчується, починається залізнична колія чи річка повертає. Це – нормально й логічно. Зрозуміло, що постануть питання кооперації між громадами. Але саме громади мають формувати ці запити на спілки, делегувати ресурси та повноваження. Якщо не зможуть – має втрутитись держава. В іншому разі район як і раніше ділитиме бюджет за принципом дитячої казочки про “сороку-ворону”: – цьому ми дамо стільки-то коштів на ремонт клубу, а цьому нечемному – ні не дамо, тому що там голова сільської ради не з нашої партії. Так не повинно бути, тому що це неправильно.

Кожна держава є сильною, тоді коли вона має свої сильні представництва на локальному рівні та має можливість надавати відповідні послуги громадянам внизу. Це факт, але тут має бути баланс і здоровий глузд. Логічно ж! І це можна зробити, тільки часу до виборів все менше й менше!

Для справді спроможних об’єднаних громад має бути байдуже до якого району вони належать.

Основні послуги повинні надаватися мешканцям безпосередньо в громаді, а не в районному центрі. Зрозуміло є такі особливі послуги, як, наприклад (жартую), допит в прокуратурі, чи СБУ… Тут доведеться громадянам поїхати в район, але ми повинні зрозуміти, що таку “радість” має напевно 1% населення і буває таки десь один раз на років 10 або ніколи в житті. Загалом ці державні послуги, які надавалися в районі досі: соціальний захист, видача паспортів, реєстрація автомобіля, інші адміністративні послуги – вони мають повністю перейти в громади. Якщо раніше було 490 районів і треба було за цим усім їхати в райцентр, то тепер цих “районів” стало втричі більше – 1 470 і тепер громадянам не потрібно за цими послугами їхати не в райцентр, а просто добратись у центр своєї громади, інколи можна й пішки сходити, адже багато населених пунктів стали районами в колишньому розумінні цього поняття. Частину послуг на себе мають взяти також старости, які працюють по суті в “старих сільрадах”. Тому в цьому разі погіршення в обслуговуванні не повинно бути, але звичайно це вимагає певного великого виклику для нових ОТГ. Їм треба буде сформувати величезну кількість цих послуг, щоб мати можливість надавати їх безпосередньо у себе на території. Це реально, крім значних зусиль і коштів, вимагає часу. Тобто перший рік очевидно буде досить складним, тому що не всі готові ще до цього, тому очікую певне просідання в якості наданих послуг і найважче буде на початку наступного року. Так, це буде найважчий період, але його можна суттєво скоротити, обравши адекватних голів громад і достойних депутатів. Процес ось цієї передачі “старих районів у нові” най і не відбудеться одномоментно. Як говорив раніше, він відбуватиметься впродовж певного перехідного періоду не менше як півроку, а може і року. Якийсь певний час ці системи повинні будуть працювати разом паралельно.

Схоже, центральна влада не поспішає підтримувати сильні громади, які здатні надавати людям повноцінні послуги. Хочуть забрати цю частину функцій у громад, знову віддати їх районам, але вже укрупненим. Виходить, навпаки. Замість децентралізації утворюється жорстка вертикаль влади.

Так, теоретично така небезпека є. Про неї говорить низка фахівців, політиків й асоціацій місцевого самоврядування. Передчуваючи (небезпідставно) такий сценарій, низка асоціацій місцевого самоврядування та багато експертів просили Верховну Раду, щоби “в пакеті” (одночасно) відбулось прийняття відповідної постанови про адмінтерустрій і Закону, який змінює бюджетне законодавство, а також змін до Закону “Про місцеве самоврядування” і Закону “Про місцеві державні адміністрації”. На жаль, як я говорив вище, тут ми спочатку поставили коня перед возом, зробивши територіальний устрій без зміни повноважень і ресурсів на їх виконання. Будемо сподіватися, що це вдасться зробити до 25 жовтня або орієнтовно до початку листопада – часу відкриття перших сесій новоутворених рад. Це є крайня межа, коли потрібно прийняти ці зміни. Таких законопроєктів близько десяти. Їх потрібно було прийняти раніше. І тут криється основний виклик цієї реформи. На жаль, Верховна Рада жахливо затягнула процес затвердження нового адмінтерустрою, трошки втрутився коронавірус… Графік “законотворчості” реформи передбачав, що ці закони мали би бути увалені раніше. Сьогодні це реальна проблема, яка може мати дуже негативні наслідки.

Чи захоче політик, який вважає себе достойним, бути головою незрозумілої ради?

Поза тим стоїть питання практичної ліквідації колишніх районів. Тобто зробити опис майна, активів, пасивів, передати до новоутворених районів. А куди подіти систему адмінпослуг, систему охорони здоров’я, систему освіти, правоохоронну систему, податкову службу, пенсійні органи?

Це все величезний обсяг завдань. Потрібно не лише зробити опис майна та забезпечити його належну передачу. Це значний комплекс завдань. Сьогодні є відповідний законопроєкт (№ 3651), де описані майже всі ці перехідні процедури. Через те, що низка положень цього законопроєкту, зокрема про старост, уже не є актуальними, очікую, що цей документ буде наново переписаний і зареєстрований вже під іншим номером ще до початку осінньої сесії, яка починається 1 вересня і як невідкладний розглядатиметься на її початку з іншими вище згадуваними проєктами. Є ще невеликий шанс, що наприкінці серпня Верховна Рада збереться на позачергове засідання й ухвалить такий закон про процедури змін районного устрою. Зараз це питання на порядку денному, триває величезна кількість переговорів між міністерствами й експертним середовищем, до цього процесу підключені асоціації органів місцевого самоврядування.

Не стверджуємо, але можливо, що укрупнення районів саме зараз, за кілька місяців до місцевих виборів, шкодить і виборчій системі, і самим виборчим перегонам. Місцевим осередкам партій тепер замість виборчої агітації доведеться переоформляти документи. Добре, якщо укрупнений район з’явився на місці колишнього. А якщо абсолютно новий район утворено? Як бути? Нікому висунути кандидатів у депутати.

До певної міри так. Ще раз кажу затягування процесу прийняття змін адміністративно-територіального устрою у певний спосіб дуже сильно ускладнило роботу Центральної виборчої комісії. Насправді деякі дії, пов’язані з виборчим процесом мали б розпочатись вже за 110 днів до дня голосування, а постанову про новий терустрій було оприлюднено за 100 днів до голосування. Тому, не варто тут заздрити ЦВК. Цього року маємо й перші вибори для новоутворених громад, і чергові для тих, де нічого не змінилось щодо території. Чергові призначає (і призначила) Верховна Рада. Перші – призначає ЦВК. Час призначення перших – коротший (70 днів до дня виборів). ЦВК на момент цього інтерв’ю – їх ще не призначило. Є ще один момент, у рік коли проходять чергові вибори – вони разом із першими проходять одночасно. Щодо призначення перших – є моменти. Читаємо статтю 194 Виборчого кодексу. Зараз я не заздрю ЦВК, оскільки перед ними стоїть величезна кількість запитань, на які у мене немає відповіді.

Таких моментів є декілька, адже й зміни до Виборчого кодексу парламент затвердив фактично після змін до адмінтерустрою…

Існують ще деякі нюанси, які говорять, що взагалі з виборами до райрад може не скластися. Поки не хочу ці юридичні нюанси оприлюднювати. Взагалі, досі не розумію, як іти балотуватися до органу повноваження якого можуть бути цілком змінені за кілька днів до виборів. Нагадаю, що виборча кампанія стартує 5 вересня, ВРУ починає працювати 1 вересня та має лише 4 пленарні дні, щоб ухвалити ці закони. Як балотуватися в депутати в незрозумілими повноваженнями? Чи захоче політик, який вважає себе достойним, бути, наприклад, головою ради, повноваження якої можуть бути або мізерними або непосильними через відсутність їхнього фінансового забезпечення?

Тут є велика кількість запитань, які поки залишаються без відповіді. Переоформлення документів районних організацій партій, це – мізер, порівняно з іншими проблемами. Я думаю, ЦВК найближчим часом видасть відповідні постанови й легко це унормує, а от з іншими проблемами ЦВК не зможе впоратись, бо це далеко за межами її повноважень.

Будемо сподіватися, що з цього хаосу народиться український світ. Фундамент є. Залишається спорудити хату. Традиційне наше запитання: що таке український інтерес?

Спроба побудувати замок на піску – це погана ідея. Потрібно мати фундамент. Фундамент це і є власне адміністративно-територіальна основа. Він готовий, правда міг би бути дещо іншим, адже той проєкт, що був іще на початку літа депутати суттєво “перемалювали”. Мене хвилює така зміна проєкту фундаменту. Він вийшов не надто “рівним”. Зверніть увагу, якщо раніше найбільший район мав приблизно 180 тисяч мешканців, а найменший – близько 6 тисяч, то розрив між ними був у 30 разів. Це жахливо й неправильно, а тепер найбільший район став понад 1 мільйон 700 тисяч жителів, а найменший – трохи більше як 30 тисяч, то це у скільки разів? У майже 60! І це правильно, зважаючи на європейський стандарт для субрегіональних адмінтеродиниць у межах від 150 до 800 тисяч жителів.

Але, незважаючи на такі дивні речі, ми все ж будуємо нове самоврядування не на радянському фундаменті, ми будуємо його на українському фундаменті, створюємо нову Україну і це є дуже важливо! Нова хата й на новому фундаменті повинна постати! Правда, скоріше за все, ще будуть незначні перебудови цієї споруди. На жаль, не вдалось одразу зробити фундамент “на віки”, але – переживемо. Це точно краще, ніж радянська “ізбушка”.

Звучить навіть банально, як на мене. Український інтерес, напевно, як і для кожного з нас – це щире служіння Україні й українському народові!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram