Галина Плачинда: Держава має популяризувати правду в журналістиці, історії, літературі, мистецтві

Фото: Галина Плачинда/Facebook
Фото: Галина Плачинда/Facebook

Відома медійниця Галина Плачинда презентувала в Києві книгу “#Зрада vs #Перемога”, до якої увійшли інтерв’ю зі знаними та шанованими українцями. “Український інтерес” поговорив з пані Галиною про її книжку, людей, з якими їй випала нагода поспілкуватися, сучасну політику та її батька – Сергія Плачинду.

До виходу книги інтерв’ю, які ви робили, мали понад два мільйони переглядів. Що маємо сьогодні, як впливає паперова версія?

Щодо переглядів в Інтернеті, свіжої статистики сказати не можу, бо, на жаль, наш сайт припинив своє існування. Я перенесла всі тексти на персональний сайт, кожен охочий може зайти, прочитати. Насправді, я ніколи не гналася за кількісними показниками, рейтингами, лайками. Головне для мене – виконувати роботу якісно, щоб це було цікаво мені, співрозмовнику й читачам. Ті попередні, автоматично фіксовані дані, свідчать, що все вдалося, люди читають. Наприклад, інтерв’ю з політологом Віктором Небоженком прочитало більше ніж 200 тисяч відвідувачів. Це неймовірний результат для великого, складного тексту, який потребує тривалого вдумливого читання.

Насправді, вони, ваші тексти, захоплюють, що й не помічаєш, як от вже і кінець. До скількох читачів уже потрапила книжка?

Книга видана тисячним накладом, і він вже, практично, закінчується. Хоча я не розповсюджувала книжку через книгарні, бо угоди крамниці укладають лише з юридичними особами. Тому поширюю її в форматах зустрічей, презентацій, з якими мені допомагають друзі, знайомі. У серпні за запрошенням побувала в п’яти містах Львівщини та Івано-Франківщини. У листопаді кличуть на презентацію до Львівського університету імені Івана Франка.

Але ж це проблема. На зустрічі приходять, я так розумію, здебільшого представники медійного, культурного середовища. Вони точно мають більший доступ до інформації, мають, певно, краще розуміння подій. Гадаю, для людей десь у містечках, селах ваша книжка потрібніша, була б справжньою знахідкою і цінністю.

Напевно, так і є.

Моя мама побачила у мене “#Зрада vs #Перемога”, то одразу замовила й собі в Італію. Вони читають книжку разом із подругами, обговорюють і в інтернет-баталіях вже “підковані” правдивою інформацією від мудрих людей, а не ведуться на фейки.

Мені приємно це чути. Насправді, я була би щаслива, якби книга була доступною якнайширшому колу читачів. Взагалі-то, це справа видавництва: популяризувати, піарити, поширювати свої видання. На жаль, у моєму випадку роль видавництва звелася лише до виробництва книги. Занадто контраверсійні тексти (сміється). Власне, кожен охочий придбати книжку запросто може звернутися до мене у Фейсбуці.

До речі, ви не думали звернутися до Інституту книги? У них наче є програма поповнення бібліотечних фондів. Впевнений, “#Зрада vs #Перемога” посіла би почесне місце на полицях бібліотек.

Я не те щоб скептично ставлюся до роботи таких інституцій, просто вважаю, що це не справа авторів – бути “прохачами”, це їхнє, тобто Інституту книги, завдання – знаходити вартісний друкований продукт і дбати, щоб він був доступний читачеві. Поки що жодних контактів із представниками Інституту книги не було.

Зрозуміло. А додруковувати книжку плануєте? Адже весь наклад ви вже майже поширили самостійно.

Ось закінчиться наклад, і подумаю. Якщо буде перевидання, то точно доповнене новими інтерв’ю.

Як щодо ідеї запустити електронний формат? Так би вона стала доступною практично для кожного.

Хоча цей напрям у нас безконтрольно піратський, але, мабуть, донести думки людей, представлених у моїх книзі, до більшої частини суспільства, важить більше. Побачимо.

Це було б круто, особливо для молоді, яка переважно читає з ґаджетів.

До речі, 10 жовтня у вас була велика презентація в Музеї Майдану в Києві. Дві години спілкування з численною аудиторією і більшість з них – молодь. Сьогодні спостерігав, як студенти зацікавлено вас слухають, ставлять запитання. Вам імпонує такий інтерес молоді?

Це покоління змінить Україну. Я бачу по своїй доньці. Вони небайдужі й активні. Вони навчаються, працюють, не збираються тікати зі своєї країни, а навпаки планують будувати своє щастя тут. Переконана, їм це вдасться. І досвід наймудріших людей, акумульований в цій книжці, – це непоганий орієнтир для них.

З іншого боку чимало героїв книги наполегливо вказують, що наше суспільство деградує.

Це не нагнітання. На жаль, треба визнати, що так і є. Вина самих людей, мабуть, лише часткова. Бо якщо держава роками створює умови, щоб люди думали лише про виживання, а в перервах між заробітками єдиним доступним дозвіллям були всі ці “свати”, “холостяки”, “квартали”, коли накачують мізки таким “їдлом”, людина деградує. Звичайно, кожен може опиратися, і дбати про саморозвиток навіть всупереч обставинам, лишатися свідомою людиною. Це потребує зусиль. Але я твердо переконана, що держава мусить бути популяризатором національної ідеї, популяризувати правду і в журналістиці, і в історії, літературі та мистецтві. На жаль, всі ці роки влада не була в цьому зацікавлена, бо думаючими, свідомими людьми складніше керувати, або й неможливо. Майдани тому доказ.

Левко Лук’яненко у розмові з вами сказав, що підвищувати рівень свідомості громадян – завдання головно ЗМІ, а Остап Дроздов каже, що наші медії – суцільна “гноївка”. Як бути?

Я згодна з Остапом. Цю гноївку нам треба вичистити. І тут так само має бути вагомою роль держави. Я не кажу про цензуру або обмеження свободи слова. Але слідкувати, кому ти видаєш ліцензії, яким контентом ЗМІ наповнюють свої етери, – необхідно. На нинішньому етапі розвитку нашої країни, в умовах війни не можна обійтися без держави, розумієте. Це не про втручання, це про моніторинг якості того продукту, який ЗМІ надають споживачу.

Чимало “експертів” прихід до влади Зеленського і “Слуги народу” якраз пояснюють деградацією суспільства, бо їх, мовляв, обирали неуки. Ви з вашими співрозмовниками передбачали такий результат?

Я не передбачала такого розвитку подій і, до речі, не голосувала за обох кандидатів. Можу тільки сказати, що Зеленський мав рацію тоді, на стадіоні, коли говорив до Петра Олексійовича “ви мене породили, створили мене своїми руками”. Це абсолютна правда. Знаєте, історія повторюється. Ющенко дев’ять років тому своїми руками привів до влади Януковича.

Гаразд, Зеленський – породжений Порошенком і вирок йому. Але тотальна перемога “Слуги народу” – я такого не очікував.

Я теж. Особливо мене вразив результат на округах у Києві.

Це катастрофа чи навпаки шанс?

Ні, не вважаю це катастрофою. Катастрофа – це коли на нашу планету впаде метеорит вагою в мільйон тонн. Я вважаю, що це перехідний період, який закінчиться дочасними виборами – президентськими і парламентськими. Не належу до тих, хто каже “все пропало”. Просто нам треба працювати, кожен повинен виконувати свою роботу. Все буде добре.

А не виникало бажання зробити інтерв’ю з уже сьогоднішніми діячами, чи бачите ви серед них інтелектуалів, фахових людей, чи ні? Щоб показати, хто ці люди в принципі і куди вони збираються вести країну.

Так, справді треба, Ігоре. Думаю, з нового року буду братися до цього. Я не вважаю, що всі люди серед нових облич бездарні, обмежені, некомпетентні. Я так не думаю.

Давайте підсумуємо про книгу, чого у ній все таки більше зради чи перемоги?

А нема такого, що чогось більше, чогось менше. Воно, знаєте, тримає хиткий баланс.

У нашій редакції принцип налаштованості на позитив. Утім, мені здається, що побачити зраду, проаналізувати причини й шляхи зміни ситуації – це і є перемога.

Абсолютно згодна. Скажу навіть більше, попри те, що інтерв’ю були складні, не дуже веселі та оптимістичні, кожен мій співрозмовник насамкінець казав, що в Україні все буде добре. І це не просто задля годиться, це слова мудрих людей з велетенським життєвим та інтелектуальним досвідом. Я теж оптимістка. Певна, що й читачі після прочитання книги не матимуть сумнівів у змінах на краще.

Краще, чи просто прекрасне трапляється і зараз. 17 жовтня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки вашому батьку Сергію Плачинді.

Я справді щаслива від того. Пам’ятну дошку встановлено на будинку по вулиці Олеся Гончара, 52, де тато проживав з 1982 до 2013 рік. Виготовлення фінансували його онуки – Назар, мій племінник, і Роксолана, моя донька. А виконав роботу молодий, але дуже талановитий, вже сформований потужний скульптор Данило Ровенчин. Я у захваті, як точно й чуттєво йому вдалося вловити сонячного зайчика татової душі. Запрошую всіх, хто пам’ятає батька, знає і цінує його творчість, при нагоді прийти подивитися. Бо всі ми лишаємося живими, поки нас пам’ятають і люблять.

Напевно, я дуже почервонів, бо маю зізнатися, що раніше не читав книжок вашого батька. Вже коли скачав в Інтернеті, бо не міг знайти паперових, ознайомився.

Якби я на знала, принесла б вам дещо. У продажі, на жаль їх уже немає.

Власне, про це я і хотів запитати. Коли читав “Лебедію”, не полишало відчуття світла. Воно освітлює те, що ми не бачили, не знали в історії. Ваш батько писав наукові речі з такою легкістю і теплом. Недарма ви кажете про сонячного зайчика душі. Я подумав, що такі речі обов’язково мають бути перевиданими. Не плануєте організувати видання повного зібрання батькових робіт?

Дуже хочу. Хочу підняти архів, зібрати всі батькові публікації і в “Літературній Україні”, ще з часів перебудови, і в інших газетах, де він писав на дуже гострі теми – екологія, село, Голодомор. Сергій Плачинда був великим громадським діячем, створював перші політичні партії в незалежній Україні, перші екологічні організації. Хочу зібрати весь його публіцистичний доробок та надрукувати. Томів шість, думаю, точно буде.