У межах проєкту “Невідомі дисиденти” відбулася онлайнова лекція “Іван Дзюба: від 60-их до сьогодні”. Її провела поетеса, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, членкиня Національної спілки письменників України, кропивчанка Надія Частакова. Авторка вже відома читачам поетичними збірками “Готика” (2006-й рік), “Приручення лиса” (2008-й рік) та “Попелище для феніксів” (2017-й рік). Поетка й науковиця відзначена премією імені Євгена Маланюка за дослідження про дисидента Івана Дзюбу. Є лавреаткою Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за дві книги: “Попелище для феніксів” та “Іван Дзюба: Дух і творчість” (2020-ого року). Ми поговорили з пані Надією про літературно-критичну творчість Івана Дзюби та особливості національної самоідентифікації покоління шістдесятників.

Пані Надіє, окресліть коротко, про що йдеться у вашому дослідженні, чим воно вирізняється з-поміж інших праць?

Книжка “Іван Дзюба: дух і творчість” була видана у 2016-му році. На момент виходу вона була єдиною працею науково-популярного характеру, у якій здійснено комплексну спробу подивитися на постать Івана Михайловича Дзюби у контексті сьогодення, а також окреслити коло його наукових інтересів. Коли ця книга писалася, були видані тільки ювілейні збірники на пошану Івана Дзюби, у яких розміщено рефлексії різних учених, філософів, культурологів, літературознавців, критиків, шістдесятників, дисидентів, колег Івана Михайловича Дзюби. У цих рефлексіях було висвітлено штрихи до його творчого портрету.

Мені захотілось написати книгу про цю видатну постать, тому що досліджуючи те і тих, кого досліджував Іван Михайлович Дзюба, ми можемо дослідити час, простір, атмосферу, історію й багато-багато інших нюансів, які дуже часто залишаються невловними для сучасного дослідника літератури. Тому моя книжка складається із чотирьох частин.

У першій частині висвітлюються три домінанти: шістдесятництво як спосіб мислення, культурологічна основа Івана Михайловича Дзюби, його етос та наукові принципи. Також здійснюється спроба подивитися на те, як у роботах Дзюби зароджується кінокритика як явище, оскільки він є одним із перших, хто почав писати критичні статті про кіно, назвавши його українським явищем. Ще у цій частині книги йдеться про те, що національна культура у концепції Івана Дзюби осягається ученим як цілісність.

Другий розділ книжки “Іван Дзюба: Дух і творчість” присвячений осмисленню шевченкіани Івана Дзюби. Постать Тараса Шевченка у його наукових працях є центральною. Безумовно, це не тільки об’єкт уваги праць ученого, це ще і світоглядна точка, яка є відправною у розумінні, мабуть, й інших наукових інтересів Івана Дзюби. У цьому розділі йдеться про те, у чому ж унікальність і новаторство Дзюби як шевченкознавця, говоримо про літературознавця як шевченкознавчого компаративіста, який вміє знайти цікаві несподівані ракурси для співставлення українського генія і його світових візаві, показавши, що європейський контекст є органічним для Тараса Шевченка ще в ті часи.

У розділі третьому ми намагаємося осмислити літературну критику Івана Дзюби, яка, мабуть, була у 60-х роках отим засобом пошуку нової якості і основою для формування мислестилю вченого. Ми це простежуємо на прикладі праць, присвячених образу героя радянської літератури 60-х років та праць, які були написані Дзюбою як ідейним інтелектуальним лідером шістдесятників про своїх колег. Тому літературна критика у третьому розділі книги осмислена як самопошук.

Фото: Анатолій Поплавський

Останній розділ книжки має назву “Літературознавство як апологія духу” – і це не випадково, оскільки в цьому розділі простежується, звідки в Івана Дзюби береться ота основа духу як творчості.

Таким чином, можна зробити висновок, що книга “Іван Дзюба: Дух і творчість” дає цілісне комплексне уявлення про постать і творчість нашого видатного сучасника. І ще раз підкреслю, що на момент виходу цієї книги, на жаль, ще не було праць, які б комплексно підходили до цього питання. Ну і, звичайно, радує той факт, що з моменту написання книги ось уже йде четвертий рік – і поступово з’являються статті інших дослідників про Івана Дзюбу. Можливо скоро уже будемо говорити про дзюбознавство, що дуже важливо й дуже приємно.

Що саме на вашу думку є характерною ознакою шістдесятників?

Передусім, мабуть, треба сказати, що шістдесятництво є незабутнім феноменом української культури, і його феноменальність зумовлена елітарністю цього явища. Сам Іван Дзюба характеризує шістдесятництво як наростання по-бунтівничому настроєних і по-новаторському естетично згуртованих культурних та літературних сил. Також Іван Дзюба зауважує, що останнім часом поняття “шістдесятники”, “шістдесятництво”, якщо раніше воно асоціювалося із певним еталоном громадянської сміливості, якоїсь інтелектуальної незалежності та етичної відповідальності, сьогодні, на жаль, це поняття із суспільно-оцінювального стало хронологічним. Зрештою, на мій погляд, характерною ознакою шістдесятників є саме їхня елітарність, яка дала можливість бути вільними у своєму виборі і вести сильну боротьбу, передусім інтелектуальну. Так само поняття “дисидентство” . Я теж, мабуть, передусім вкладаю для себе в розуміння змісту цього поняття інтелектуальну складову, що й стала основою свободи духовних виборів того покоління.

А у чому саме полягає феноменальність постаті дослідника Івана Дзюби?

На мій погляд, постать Івана Дзюби є феноменальною з кількох причин. Умовно можемо виокремити такі складові: По-перше, Іван Дзюба як шістдесятник, який досліджує своє покоління – шістдесятників, і друга лінія, яка не менш цікава і презентує постать ученого як оригінального і феноменального дослідника – це Іван Дзюба як шевченкознавець, ну і третя складова – це Іван Дзюба – критик. Чому я зупинилася саме на цих трьох складових? Бо вони формують поняття феноменальності постаті самого Івана Дзюби.

Дзюба як дослідник шістдесятників дає нам безцінні свідчення та враження. Тому його наукові розвідки про своїх колег, своїх однодумців, своїх сучасників, які написані як у період шістдесятництва, так і в сьогоднішньому дні, – дають змогу подивитися на покоління шістдесятників абсолютно по-новому.

Друга лінія, яку я виокремила – це Іван Дзюба, як шевченкознавець. По-перше, йому вдається у такій складній темі як Тарас Шевченко по-новому висвітлити ідейні максими нашого генія. Шевченко – явище потужне, інтелектуальне й естетичне. Явище, яке вже багато в чому досліджене в українському літературознавстві. Іванові Дзюбі вдається знайти нові ракурси, за допомогою яких учений відкриває нові грані постаті Шевченка. І передусім, на мій погляд, Іванові Дзюбі вдається це зробити у шевченкознавчій компаративістиці, тому що постать Тараса Шевченка Дзюба порівнює із такими європейськими класиками, сучасниками Шевченка, як Віктор Гюго, Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, наголошуючи на тому, що навіть текстуально у творах цих однаково потужних представників національного відродження у своїх країнах було багато спільного. Те, що Іван Дзюба твори цих та багатьох інших письменників ставить майстерно у цей великий компаративний ряд, свідчить про те, що твори цих митців якраз і виконували оту потужну місію національного пробудження.

Іван Дзюба як критик завжди шукає постать іншого. Він намагається подивитися на сучасників із погляду пошуку іншої якості. І йому це вдається. Це простежується як у його працях радянського періоду, коли Дзюба був одним із перших, хто дав літературознавству нову якість. Наприклад, пишучи розвідку про В.Свідзинського, яку Дзюба озаглавив як “Засвітився сам від себе”, молодий критик полемічно порушив отой канон соцреалізму, наголосивши, що не революція засвічувала таланти, що В.Свідзинський засвітився сам від себе. Тобто, Іван Дзюба як критик вникає в осердя художнього явища і дає його естетичну оцінку широкому загалу у доступній на це формі.

Отже, дослідивши науковий доробок Івана Дзюби, можна для себе відкрити абсолютно іншу Україну.

До речі, яке значення має категорія свободи у житті шістдесятників?

Не можу говорити, яке значення має категорія свободи у житті шістдесятників, але, на мій погляд, концептуально, виходячи із творчості шістдесятників та того, що Іван Дзюба сам є шістдесятником, все життя досліджує твори шістдесятників, то треба сказати, що втілення свободи як ідеалу у 60-х роках вимагало готовності й відповідальності. Проте, за умови, коли свобода осмислюється не як волевиявлення, а як життєва необхідність – то тоді людина потрапляє у межову ситуацію, коли свобода набуває ознак екзистенції і досягнення цієї свободи можливе тільки через протест. Тому в Івана Дзюби поняття категорії свободи є цілком усвідомленим. Для вченого характерний екзистенційно-гуманістичний тип розуміння свободи, а звідси й розуміння відповідальності. Для Івана Дзюби свобода є закономірною необхідністю самореалізації і постає найперше в етико-естетичній площині його праць, які присвячені темі героя у сучасній літературі. Зокрема, я зараз говорю про книжку, яка вийшла ще 1959-ого року і має назву “Звичайна людина чи міщанин?”. У цій праці Дзюба якраз розвінчує міф про радянського героя, намагаючись дошукатись відповіді про те, хто є справжнім героєм: звичайна людина чи отой штучно сконструйований міщанин.

А як щодо гуманістичної ідеї? Ким є Людина для Івана Дзюби?

У книзі “Іван Дзюба: Дух і творчість” виокремлено чотири ідейно-естетичні максими: людина, свобода, правда і нація. Ці категорії в етосі Івана Дзюби органічно пов’язані між собою, виходять одна з одної. Тому, визначаючи гуманістичну ідею як одну із провідних у світогляді шістдесятників, хочеться згадати слова В.Симоненка: “Ти знаєш, що ти людина…”. Ніла Зборовська зауважувала, що цей вірш був своєрідним маніфестом шістдесятників. Ще більш точно характеризує роль цієї ідейної максими у науковому доробку Івана Дзюби сучасна літературознавиця Людмила Тарнашинська. Вона наголошує, що у цій максимі інтуїтивно здійснено спектрально-екзистенційний аналіз із позиції активного персоналізму, який давав людині право найперше на самоповагу і відродження власної гідності. Це дуже важливо, оскільки усвідомлення цієї гуманістичної ідеї та її значущості у 60-х роках сприяло утвердженню ідеї гуманізму як певних моральних цінностей і прав людини на свою самореалізацію. Тому людина як максима для Івана Дзюби є метою. І його рання критична творчість перейнята ідеєю гуманізму. Мені здається, справедливо говорити, що дослідникові дуже притаманна позиція ренесансного гуманізму, яка свідчить про те, що людина є людиною мірою своєї людяності. Тому Іван Дзюба у своїх працях закликає сучасне письменство відкривати людський потенціал у звичайних людях. Підтвердження цьому ми можемо знайти як у критичних статтях, так в багатьох його щоденникових записах.

Що є характерною особливістю студій Івана Дзюби про шістдесятників?

Дослідженню творчості шістдесятників присвячена значна частина літературно-критичного доробку Івана Дзюби. Треба сказати, що праці Івана Дзюби про своїх сучасників особливі через кілька моментів. Передусім тому, що він, досліджуючи конкретну постать, осягає макрокосм усього покоління, даючи системне бачення європейської України. По-друге, це праці, які характеризуються комплексністю у визначенні об’єкта студій. Тому що, вживаючи термін “шістдесятник” у його початковому значенні, а не в сучасному – ми отримуємо особистісне етико-естетичне й ідейно-світоглядне начало митців, осмислене Іваном Дзюбою. Також треба сказати, що дослідник здійснює осягнення творчості шістдесятників як представників класичного, тобто хронологічного шістдесятництва. Маю на увазі постаті М.Вінграновського, Є.Гуцала, І.Драча, Л.Костенко, С.Параджанова, Є.Сверстюка, І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, Г.Тютюнника. Так само Дзюба говорить про явище світоглядно близьке шістдесятникам. Близьке у своїй філософії. Але час творчості цих митців припав або на початок шістдесятництва, або вийшов за хронологічні межі цього явища. Зокрема, ми можемо знайти ознаки ідейного шістдесятництва, про які говорить Іван Дзюба, на прикладі дослідження вченими таких постатей, як Микола Лукаш, Олесь Бердник, Володимир Базилевський, Василь Голобородько, Леонід Кисельов, Борис Мамайсур, Павло Мовчан. Також треба сказати, що оскільки Іван Дзюба має за мету осмислити явище як цілісність, що обумовлює аналіз художнього світу митця через входження в цей світ і виокремлення сутнісних особливостей його стилю, образного рівня, світоглядних орієнтирів – попри це все він є дослідником свого покоління. Отже, його шістдесятництво є не тільки способом мислення, а є ще і спробою такої мимовільної авторефлексії, яка дає змогу розглядати студії Івана Дзюби про шістдесятників як цінне джерело пізнання і самого дослідника. У зв’язку з цим не тільки праці про шістдесятників, а й весь літературно-критичний та літературознавчий доробок Івана Дзюби, на мій погляд, є апологією духу – саме це закладено і в назві моєї книжки – “Іван Дзюба: Дух і творчість”.