Ельміру Ахундову призначили амбасадоркою Азербайджану в Україні ще в березні, утім до Києва вона змогла дістатися лише в травні. В усьому завинив коронавірус. Але не встигла вона ще віддати вірчі грамоти президенту Володимиру Зеленському, як вже зустрічала гуманітарний вантаж, який її країна надіслала Україні для боротьби з COVID-19. Робота розпочалася активно: багато зустрічей, цілодобова підготовка азербайджанців до вильоту в Баку, презентація власної книги та нові проєкти. До того ж 9 липня в Азербайджані відзначають День співробітників дипломатичної служби.

Цікаво, що Україна для пані Ахундової – також рідна, адже саме тут, у Дніпрі, народилася її мати. Про дитинство, українську літературу, дипломатію та співробітництво двох країн напередодні професійного свята “Український інтерес” запитав особисто в амбасадорки.

Ви стали амбасадоркою в Україні зовсім нещодавно. Які перші кроки на своїй посаді ви вже здійснили? Які подальші плани?

Узагалі, до повноважень посла я приступила давно, ще в березні, але прилетіла нещодавно через те, що наразі у нас пандемія, не було рейсів. Якщо можна сказати, то прибула сюди підпільно (сміється), 14 травня летів порожній чартерний рейс. Тож незабаром буде вже два місяці як я знайомлюся зі справами.

Першими кроками, насамперед, стали зустрічі. Попри те, що є обмеження на такі заходи у період пандемії, я однаково зустрічаюся з керівництвом вашого МЗС, з керівниками парламентської групи дружби, були заходи з ректорами провідних столичних вишів, зокрема з Київським інститутом міжнародних відносин. Учора (6 липня, – прим. ред.) була зустріч з міністром інфраструктури Владиславом Криклієм, який є співголовою комісії міжурядового економічного співробітництва. Також уже зустрілася з усіма послами тих країн, які близькі нам за пострадянським простором, із послом Туреччини – братської нашої країни. Головною метою на початку було завести контакти. Наприклад, 9 липня, у нас буде зустріч із заступником керівника Офісу президента Ігорем Жовквою. Це майже перша людина, з якою я встигла познайомитися в Україні, він приймав гуманітарний вантаж із Азербайджану. Тобто я ще офіційно не вступила у свої повноваження, не надала вірчі грамоти, менше з тим, ми разом в аеропорту зустрічали вантаж і познайомилися.

Зустріч азербайджанського гуманітарного вантажу. Фото: Офіс Президента України
Зустріч азербайджанського гуманітарного вантажу. Фото: Офіс Президента України

Перші кроки – це, звичайно, знайомство з колективом, визначення планів подальшої роботи в цих непростих умовах та евакуація наших громадян із Києва. Наш повітряний простір, на жаль, все ще закритий, іншого шляху дістатися Азербайджану немає. Це дуже складно, у нас був лише один рейс, і ось, дай Боже, 9 липня має відбутися ще один. Близько 200 азербайджанців полетять на Батьківщину. Ми чекаємо цієї події, готуємося, усі працюють вдень і вночі, складають списки, наші співвітчизники здають тести на коронавірус, що теж є умовою для вильоту.

А от далі хотілося б відвідати регіони. Дуже хочеться побувати на Батьківщині мами в Дніпрі, я там неодноразово була, але вже давно – років зо 20. Для мене це, звичайно, Дніпропетровськ, пам’ятаю його таким. Попутно відвідаю Харків, Суми, там активно працює наш почесний консул. У планах – подивитися вашу чудову країну, поспілкуватися з керівниками областей, налагодити регіональні контакти.

Ви вже торкнулися теми карантину та пандемії коронавірусу. Як Азербайджан та Україна допомагають один одному в цей непростий період?

Україна дуже допомагає. По-перше, вона терпляче ставиться до наших співвітчизників та студентів, які навчаються тут очно та заочно. Знаю, що нікого зі студентів не виселили з гуртожитків, хоча й могли, їм пропонують знижки, безоплатне проживання. Це величезна допомога, інакше їм не було б де жити. Ми дуже вдячні, це найголовніша підтримка, яку могла надати Україна. І ми, звісно, зі свого боку допомогли гуманітарним вантажем. Наші лідери постійно обмінюються телефонними дзвінками, наші міністри закордонних справ неодноразово спілкувалися, з будь-якого приводу у них прямий контакт, склалися теплі відносини. Ми вдячні, що через терпимість і толерантність України наші громадяни живуть тут та почувають себе комфортно. І найголовніше, що ми в цей найскладніший період змогли втримати своїх людей у межах кордону України, не було поганих інцидентів. Тож дякуємо керівникам вишів, де навчається молодь, що вони допомогли з облаштуванням.

Чи плануються ще гуманітарні вантажі з боку Азербайджану, або України в вашу країну?

Розумієте, річ не в них. Найголовніше зараз для України не гуманітарні вантажі (думаю, їх вам достатньо надіслали), а піднімати економіку, рухати економічні проєкти. Для цього необхідні гроші, інвестиції та кредити. Я знаю, що наш уряд веде перемовини щодо надання великого кредиту Україні на пільгових умовах. Здається, уже навіть є домовленості. Кредити за іншими напрямками теж обговорюються. Така допомога, сподіваюся, буде надана. Хоча ми – теж невелика країна. Наразі всім складно, утім, у нас є деякі запаси завдяки правильній нафтовій політиці, яку проводить наш президент. Подушку безпеки ми собі зробили. Тому можемо допомагати й братнім країнам.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський
Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Якщо повертатися саме до вас, то відомо, що ви маєте звання Народного письменника Азербайджану. Нещодавно ви презентували тритомний роман-дослідження “Гейдар Алиев. Личность и эпоха”. Чи плануєте ви опублікувати український переклад вашої роботи?

Обов’язково. До речі, у мене є вже дві книги, видані українською мовою. Це політичний детектив “Смерть поліграфіста” та політичний портрет Ільхама Алієва – “Портрет президента на тлі змін”. Наразі вже є переклад українською мовою книги, авторкою та упорядницею якої я є, “Ходжали: хроніка геноциду”. Вона через свідчення очевидців розповідає про найстрашнішу трагедію Карабаської війни – про те, як за одну ніч було знищено азербайджанське місто Ходжали з семитисячним населенням. Думаю, що до початку наступного року ми її видамо.

А щодо тритомника, то я попросила нашого друга-перекладача Мехмана Салманова підготувати відповідну потужну команду. Уже є пропозиції від декількох українських видавництв зробити цю роботу разом. Я б, звісно, хотіла залучити до перекладу книги насамперед професійних літераторів. У мене ж книга не наукова, не публіцистична. Там є елементи й публіцистики, і художності, і науковості. Тому так і назвали – роман-дослідження. Перекладати доволі складно через навантаження літературними виразами й авторськими ремарками. Потрібна людина, яка не просто знає мову, а володіє мовою літературною. Хочемо приурочити до сторіччя нашого загальнонаціонального лідера. Є переклади цієї роботи на інші мови в різних країнах, хочеться побачити її і рідною для мене українською мовою. Я вважаю, що це також моя рідна мова, уже потрохи її вивчаю.

А наскільки тісно ви знаєте українську літературу? Є якісь улюблені українські письменники? Кого порадите?

Коли я готувалася до питання, то згадала, що у 80-х та 90-х роках працювала в Союзі письменників Азербайджану, і до нас, звичайно, часто приїжджали українські письменники. І у нас були два відомі поети-перекладачі, які десятиліттями перекладали українських літераторів на азербайджанську та російську мови – Аббас Абдулла та Сіявуш Мамедзаде. Мамедзаде часто бував у Києві, нещодавно перед від’їздом я була у нього, і він з такою ностальгією згадує українську столицю, називає містом своєї юності. Зараз він уже старенький, погано ходить. Але просив передавати вітання всім його друзям.

І от щодо українських письменників я б назвала Бориса Олійника – великого друга азербайджанської літератури та Гейдара Алієвича. І також Івана Драча. Драч як раз навчався із Сіявушем Мамедзаде та з головою Союзу письменників Азербайджану Анаром. Вони пронесли цю дружбу крізь усе життя. Анар дуже важко переніс смерть Драча у 2018 році – як особисту драму та втрату. Він навіть був на похоронах Драча.

Ще б відзначила Дмитра Павличка, узагалі всіх шістдесятників. Вони для мене і в азербайджанській літературі, і в українській, і в російській – стяг, на який ми всі рівнялися.

Сучасну українську літературу, я, на жаль, знаю гірше. Лише нещодавно в Баку в складі групи депутатів була Марія Матіос. У неї просто неймовірна “Солодка Даруся”, дивовижний роман. Вона мені тоді його подарувала, а я їй свою книгу презентувала. Треба буде зараз вийти на неї, знайти, тому що це надзвичайний витвір. Загалом й українська, й азербайджанська сучасна література розвиваються за новими напрямками, тенденціями. І, до слова, наші письменники дуже добре між собою спілкуються. Декілька років тому в Баку відбулася презентація журналу Союзу письменників “Світова література”, і цілий 300-сторінковий номер був присвячений українській сучасній літературі. У відповідь українські колеги присвятили випуск нашій літературі – у журналі “Всесвіт”. Такі зв’язки у нас є, сподіваємося, що молодь і надалі спілкуватиметься та дізнаватиметься один про одного.

Випуск, присвячений українській літературі. Фото надане посольством Азербайджану
Випуск, присвячений українській літературі. Фото надане посольством Азербайджану

А зараз я читаю дуже цікаву книгу від газети “День”, яка називається “Дві Русі”. Гарна книга, вона вийшла декілька років тому, але й наразі не втратила своєї актуальності, саме в публіцистичній формі видані матеріали про давню, середньовічну Україну. Це допомагає краще дізнатися про її взаємини із сусідами. Я б радила її почитати всім нашим співробітникам, дуже цікава.

А ще у мене на столі зараз лежить величезний фоліант “Історія України”, теж читатиму, займатимуся самоосвітою, як заповідав Гейдар Алієв, у президентському пулі якого я довго працювала журналісткою. Навчатися ніколи не пізно. Особливо це стосується молодих. Молодь, на жаль, не дуже зараз любить навчатися.

Так, наприклад, історію України важливо читати насамперед молодим українцям.

Безумовно, й азербайджанці мають знати свою історію. Без розуміння минулого, ми не зрозуміємо майбутнього.

Ви вже згадали своє українське коріння. Ваша мама – українка, з Дніпра. Ви були в дитинстві в Україні? Чи є у вас якісь яскраві спогади?

Звісно – й неодноразово. Пам’ятаю, як батько нас завжди влітку поїздом відправляв із Баку до Києва. Ми їхали аж дві доби, і це було справжньою пригодою. Подорож поїздом залишилася як яскраве враження з дитинства: ці бабусі, які продають фрукти та пиріжки на станціях.

А так, якщо хочете епізод, то пам’ятаю, як ми ходимо десь у густому лісі, гуляємо алеями чи то в Боярці, чи в Пущі-Водиці, де ми знімали будиночок. Ще яскравий спалах – величезне соняшникове поле. Ми тоді приїжджали до бабусі, вона влітку працювала у свого сусіда та стерегла пасіку. І вона, така маленька, сухенька, бачить мене, сестру, брата та маму й каже: “Тю, діти приїхали” (українською мовою, – прим. ред.). Обіймає нас, з мамою кудись ідуть побалакати, поплакати може разом над чимось, а ми бігаємо цим величезним полем. Відтоді полюбила соняшникове насіння.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський
Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Ще одні спогади з Україною пов’язані з посилками, які прибували до нас взимку. Дерев’яний ящик, а в ньому обов’язково мед та українське насіння. Ми потім всю зиму їх смажили та їли. Одного разу так наїлася, що апендикс у п’ятому класі довелося вирізати (сміється). І от два роки тому, коли я була в Києві, то попросила відвезти до Пущі-Водиці, і я побачила всі ці місця, усе згадала, походила цими доріжками. Дивовижно, що через стільки років я повернулася сюди вже в такому статусі, життя непередбачуване.

І тепер ви представляєте Азербайджан в Україні. 9 липня у вашій країні відзначають День співробітників органів дипломатичної служби. Як би ви могли охарактеризувати дипломатичні відносини України й Азербайджану?

Ми вийшли на рівень стратегічного партнерства, у нас понад 140 договорів та угод. Однією із перших була угода про взаємне відкриття дипломатичних представництв, спочатку в Баку, потім – вже в Києві. Понад 24 роки активно працює наше представництво, скільки візитів було здійснено. Вважаю, що Гейдар Алієв і Леонід Кучма зробили величезний внесок в історію зміцнення міждержавних відносин нового незалежного періоду. Вони завжди були разом, завжди підтримували один одного в міжнародних організаціях. Разом створювали ГУАМ. Пам’ятаю, коли ми були у Вашингтоні на 50-річчі створення НАТО, держсекретарка США Мадлен Олбрайт дуже ратувала за створення нашої організації.

На щастя, наші відносини, коли президентом уже став Ільхам Алієв, були продовжені: постійні взаємні візити, підтримка та домовленості. Я вважаю, що у нас у міждержавних відносинах України та Азербайджану проблем не існує. Ми партнери, союзники, друзі. Дай Боже, щоб ці відносини розвивалися й далі, вважаю, що їх треба зміцнювати ще й в економічному співробітництві. Коли економіка запрацює, тісно переплете наші країни взаємною логістикою, залізницею, інвестиціями, про це можна буде сказати голосно. Економіка наразі теж стала фактором великої політики.

Фото надане посольством Азербайджану
Леонід Кучма та Гейдар Алієв. Фото надане посольством Азербайджану

До слова, про ГУАМ. Під час останньої розмови президентів Зеленського та Алієва очільники країн домовилися сконцентруватися на співробітництві в межах цієї організації. Можете детальніше розповісти?

Я поки що тільки вступаю в обов’язки представника Азербайджану в ГУАМ, мене буквально минулого тижня призначили. Звісно, я багато знаю про організацію, утім, тісно поки що з цією роботою не ознайомилася. Але впевнена, що насамперед ГУАМ займається економічними проєктами. Ми намагатимемося підтримувати всі ці ініціативи, до того ж Азербайджан цьогоріч ще й головує в організації. На жаль, це головування випало на дуже непростий період, уже були заплановані численні зустрічі, проте через пандемію все доводиться відкладати. Можливо, будуть якісь заходи у відеоформаті.

Але загалом, організація має дуже великий потенціал, особливо між Грузією, Україною та Азербайджаном. Бо ми як раз і розташовані в Каспійсько-Чорноморському регіоні, який є величезним хабом та транзитом перевалки вантажів із Південно-Східної Азії, Китаю і аж до Європи. Потрібно використовувати всі ці можливості, з вашого боку створюється необхідна інфраструктура, у нас вона вже створена. Країни ГУАМ насамперед мають домовитися про єдиний тариф, зробити “зелені коридори”, створити єдину вільну економічну зону. Тоді всі питання будуть вирішені.

На початку розмови ви згадали Міжурядову азербайджансько-українську комісію з питань економічного співробітництва. За якими основними напрямками триває її робота?

Вона має вести свою роботу по всіх напрямках: від енергетики й інвестиційних проєктів до культурних. Я читала протоколи 12-го засідання міжурядкомісії, і там усі ці питання опрацьовуються. Є необхідні пропозиції, завдання всім галузевим міністерствам – щодо економіки, енергетики, хімічної промисловості, сільського господарства, фармацевтики та охорони здоров’я, культури. Усі питання гарно розписані. Але знову пандемія заважає штовхнути вперед ті домовленості, що були досягнуті в Києві в кінці січня 2020 року. Ми вчора (7 липня, – прим. ред.) говорили, що першочергово треба рухати пакет взаємних інвестицій, думати про збільшення товарообігу. На першому плані – логістика та енергетична сфера. Україна зацікавлена в тому, щоб Азербайджан вкладав інвестиції. Наразі в Україні розпочався процес приватизації, концесії портів. І, звичайно, це продовження перекачування азербайджанської нафти по вашому нафтогону. Уже п’ятий танкер з азербайджанською нафтою був розвантажений для Білорусі та пішов вашою нафтогінною системою “Дружба”. Це здорово, це реальна співпраця. Я знаю, що й ваші заводи забезпечуються нашою нафтою, у планах ще й прокачка азербайджанського газу вашою системою. Роботи багато.

Економіка – це така річ, що вільні ніші завжди заповнюються, це однаково станеться, не сьогодні – завтра. Покупець і продавець себе обов’язково знайдуть, ринок усе відрегулює. До того ж обидві сторони є зацікавленими. Товарообіг зростає, він вже досяг мільярда доларів, сподіваємося, що цьогоріч ми перевищимо цю позначку. Ми також розраховуємо на ваші чудові продовольчі товари, і на те, щоб наші товари, теж чудові, були представлені на українських прилавках.

Фото: український інтерес/Владислав недашківський
Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Якщо більше говорити про бізнес, то минулого року президенти наших країн у Баку взяли участь в українсько-азербайджанському бізнес-форумі. Чи зацікавлений азербайджанський бізнес в українському ринку, чи є вже якісь плани, готові проєкти?

Якби наш бізнес не був зацікавлений, то не було б тут сотні азербайджанських компаній. Азербайджанці беруть активну участь у вашому будівельному ринку, будують різноманітні підприємства, приватні будинки, торговельні центри. І до того ж в Азербайджані накопичений надзвичайний досвід будівництва автомагістралей. Буквально 100% доріг нашої країни вже відремонтовані та перетворені на сучасну транзитну систему, якою і вантажі можуть рухатися, і народ користуватися. Наша південна магістраль – від іранського кордону до північного кордону з Росією – повністю реконструйована у восьмисмуговий автобан. Уявіть, раніше це була роздовбана двосмугова дорога з ямами. Близько 15 років я була депутаткою від південного району країни, туди я діставалася за чотири години, а зараз – година 45 хвилин. Ну от, думаю, тільки йду з посади – дорогу зробили, мучилася стільки років на цій дорозі (сміється).

Цим досвідом могли би поділитися наші будівельники. Знаю, що перед Владиславом Криклієм президент поставив амбітний проєкт щодо зведення двох тисяч кілометрів доріг. Уже є пропозиції з українського боку щодо участі в тендерах на окремі ділянки доріг. Це обов’язково буде. Для України – такої великої країни – дороги життєво необхідні, як вода та повітря. Де немає добрих доріг, немає життя. У нас навіть у високогір’ї, у селищі Хиналиг, що на понад дві тисячі метрів над рівнем моря (тобто хмари десь внизу), є гарна дорога. Наразі туди часто їздять туристи, зокрема й з України, помилуватися унікальною красою та аврою місця. Люди там, до речі, розмовляють своєю мовою, більше такої у світі немає. Незабаром це селище хочуть включити до матеріальної спадщини ЮНЕСКО.

Нещодавно ви зустрічалися з першою заступницею міністра закордонних справ Еміне Джапаровою. Які результати вашої зустрічі та чи торкалися тем в контексті взаємної підтримки територіальної цілісності наших країн?

Насамперед я вітаю Україну з такою молодою, незвичайною, енергійною першою заступницею. Це цікаве та потрібне призначення в контексті всіх подій, що відбуваються в Україні. І мені було дуже приємно спілкуватися з Еміне рідною для нас тюркською мовою. Кримськотатарська, азербайджанська, турецька мови надзвичайно схожі. Ми чудово розуміли одна одну. Я говорила напівазербайджанською, вона – напівтурецькою та добре розумілися, це дуже вражає. І, звісно, упродовж всієї зустрічі ми говорили про ті проблеми, які турбують обидва народи – необхідність захисту територіальної цілісності, непорушність кордонів, підтримка один одного на різних міжнародних майданчиках, що власне й відбувається. Я думаю, що в цьому питанні ми знайшли повне взаєморозуміння, як і наші лідери.

Зустріч із Еміне Джапаровою. Фото надане посольством Азербайджану
Зустріч із Еміне Джапаровою. Фото надане посольством Азербайджану

І останнє, але дуже важливе для нас питання, як ви вважаєте, в чому полягає український інтерес?

Це цікаве питання. Думаю, що в тому, що й азербайджанський інтерес, і польський, й угорський, й американський. Це насамперед добробут та здоров’я громадян та нації – і моральне, і фізичне. Ми бачимо, що навіть така супердержава як США не змогла встояти перед таким маленьким, невидимим оку коронавірусом. Він косить сотні тисяч американців. Перевернув повністю економіку, політику, життя. І не лише США, але й нашу.

Коли наші матері казали, що найголовніше – щоб ніколи не було війни, ми сміялися. Ми – діти, які виросли у післявоєнних умовах – ще до нашої Карабаської війни, до ваших воєн. Ми розуміли, що до нашої держави ніхто ніколи не дістанеться, ми завжди сміялися над батьками та дідусями. Вони пережили й громадянську війну, і світову, мій батько ще й у фінській воював, тому вони розуміли, яка це трагедія. А зараз у світі взагалі інша війна – невидима, вірусна.

Вважаю, що український інтерес полягає в тому, щоб не гинули ваші громадяни ні у війнах, ні від вірусів, щоб над вашою чудовою країною завжди було блакитне небо, щоб не було політичних катаклізмів. Усі революції, політичні перевороти ніколи не приводять до бажаного результату, вони лише відкочують країну в економічному, гуманітарному розвитку. Дякувати Богові, у вас відновилась вертикаль і спадкоємність влади, проходять демократичні вибори. Дай Бог, щоб ваша країна також поступово йшла вперед та була такою сильною, веселою, доброзичливою, якою ми звикли її бачити. І щоб дівчата ваші, як завжди, були найгарнішими у світі. Мій покійний чоловік був режисером і великим поціновувачем жіночої краси, як і всі азербайджанці. Він приїжджав до Києва проявляти кіноплівки, які знімали в Азербайджані. І от він завжди казав, що таких красивих дівчат, як у Києві, ніколи та ніде не зустрічав.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram