У XX столітті на долю українського народу випало чимало випробувань. Одним із найжахливіших став злочин совіцької системи проти цілої нації – Голодомор. Досі невідома точна кількість жертв червоної коси смерті, факти перекручуються, а дослідникам цієї сторінки історії погрожують. Штучний голод, який забрав рідних чи не в кожній українській родині, досі не всі наважуються визнати геноцидом. Навіть через майже століття ціна правди залишається високою. Утім, є люди, які продовжують шукати, показувати, не бояться розповідати цю саму правду. “Український інтерес” поспілкувався з директоркою Національного музею Голодомору-геноциду, кандидаткою історичних наук, дослідницею Голодомору Олесею Стасюк.

Чим наразі займається музей Голодомору-геноциду? Які проєкти готуються?

Цьогоріч ми виграли чотири гранти Українського культурного фонду. Це потужні проєкти, які хочемо презентувати наприкінці року. Насамперед – це освітня програма й адаптація екскурсії для незрячих. Вона називається “Дотик на пам’ять”. Незрячі відвідувачі музею вперше зможуть ознайомитися з архівними світлинами, зробленими в 1932-1933 роках, прослухати унікальні свідчення очевидців Голодомору, ознайомитись із архівними документами та дослідити територію музею. Разом із громадською організацією “Культурні географії” і тифлопедагогинею Ольгою Свєт музейники оволодіють навичками роботи з людьми з порушенням зору.

Адаптація офіційного сайту стане ще одним проєктом з інклюзії. Кожен охочий, зокрема люди з інвалідністю та літні люди, матимуть комфортний доступ до інформації про музей, його тему, а також освітні заходи. До роботи над проєктом залучена команда ІТ-тестувальників з інвалідністю Inclusive IT, які є фахівцями з вебдоступності.

Третій важливий проєкт – “Голодомор: мозаїка історії”. Команда музею разом із Ukraїner вирушила в експедицію до восьми областей України, щоб знайти останніх свідків Голодомору. Вони запишуть невідомі історії про геноцид українців на відео, а також зафіксують місця масового поховання. Команда вже була в експедиції на Сумщині, де знайшла унікальні експонати для другої черги музею, унікальні фотографії 1932-1933 років. Чому вони такі важливі: відомі лише світлини австрійського інженера Александра Вінербергера з вулиць Харкова, якому вдалося зняти й вивезти ці плівки. А ми знайшли 52 негативи на склі. Хочемо, щоб вони долучилися до фонду музею, ми продовжуватимемо роботу, щоб їх усе-таки передали або можна було придбати для другої черги музею. Маємо чи не останній шанс дослідити історію та дізнатися щось із уст очевидців, яким вже далеко за 90 років.

Четвертий проєкт – застосунок Track Holodomor History покаже сучасну столицю України через рідкісні старовинні фото будинків, відеохроніку життя Києва 30-х років, історії очевидців, раніше неоцифровані документи, дослідження істориків і краєзнавців. 77 локацій сучасного міста, які супроводжуватимуться пояснювальними статтями, складуть картину Києва 1932-1933 років.

Хоча ми маємо дуже мало площі, проводимо на ній різні виставки, перфоманси, семінари тощо. Був проєкт із австралійцями. Називався “Голоси з-за океану”. У ньому взяли участь свідки Голодомору, які його пережили й змогли виїхати до Австралії, де мешкали все життя. Двоє людей приїздили сюди на презентацію. Був проєкт із мисткинею Дарією Альошкіною “Витинанки про Голодомор”. Величезні чотириметрові вироби на цю тематику. Нещодавно відкрилася виставка про Віктора Цимбала й власне про його картину “Рік 1933”. Вона була презентована в Буенос-Айросі в 36-му році й викликала чималий резонанс: комуністи не дозволяли презентацію цієї картини. Сам Віктор Цимбал заповідав, щоб полотно було обов’язково передане Україні.

Цьогоріч ми хочемо представити громадськості й нашим іноземним відвідувачам проєкт “Авдіогід для кожного” – екскурсія для музею, перекладена 33 мовами тривалістю 40-45 хвилин. Ми входимо до церемоніалу протоколу президента України – перші особи інших країн приходять сюди з делегаціями. Буває до 25 людей. Не завжди один англомовний екскурсовод може відповісти всім на запитання. До того ж більше ніж 50% відвідувачів – іноземці. Хотілося, щоб їм було зручніше, щоб людина могла на своїй мові отримати інформацію. Проєкт плануємо презентувати до 87-х роковин пам’яті жертв Голодомору. Здебільшого приходять європейці, американці, були делегації з Кенії, з Індії. До речі, посли деяких країн безпосередньо брали участь у проєкті й озвучували авдіогід.

Серед екскурсій та освітніх програм є настільні ігри, розроблені нашими співробітниками. Ми доступні онлайн і в усіх соцмережах. Також ми виходимо в місто, де проводимо перформанси. У нас був проєкт у громадському транспорті, зокрема в метрі Києва, Дніпра та Харкова – “Потяг української ідентичності”, наша виставка показувала, що українці втратили через Голодомор. Понад рік тому був створений інститут дослідження Голодомору при національному музеї, де працюють фахівці, кандидати історичних наук з теми Голодомору, які пишуть книги, видають брошури, збірки документів, монографії. Проводимо конференції та круглі столи.

Що із популяризацією цього питання та поширенням інформації про геноцид українського народу у світі? Чи охоче долучаються міжнародні організації до дослідження цієї теми?

Із 2015 року ми є членами Європейської платформи пам’яті та сумління, щороку беремо в ній участь, завдяки їй популяризуємо тему Голодомору-геноциду в Європі. Її завдання – засудити комуністичну ідеологію. Співпрацюємо з організацією українських патріотів з Німеччини – вони хочуть допомогти з визнанням Голодомору в Німеччині. Також спілкуємося зі Світовим конгресом українців, з Фундацією Голодомору-геноциду в Чикаго, за допомогою якої підтримується чимало ініціатив. Також є співпраця з канадським музеєм із прав людини. Згодом, коли буде збудована друга черга, хочемо, щоб наші учні та студенти, які володіють англійською мовою, могли у відеоконференціях спілкуватися з відвідувачами того музею й у такий спосіб розповідати їм про Голодомор як порушення прав людини. Частково там є інформація про це, але її замало. Спілкуємося з білорусами, литовським університетом, також із дослідником Робертом ван Вореном – він спеціалізується на дослідженні репресивної психіатрії часів тоталітаризму. Готуємо спільний проєкт – підготовка дослідження з наслідків Голодомору-геноциду для українського суспільства. До нас часто звертаються іноземні студенти, які пишуть з цієї теми дипломні або кандидатські.

Торік петиція про визнання Голодомору геноцидом українського народу, яку розмістили на сайті німецького Бундестагу, набрала необхідні п’ятдесят тисяч підписів. Представники німецького парламенту заявляли, що документ має пройти необхідні стадії розгляду. Чи знаєте ви, на якій стадії наразі цей процес, а також чи є взагалі шанси, що Німеччина визнає геноцид на державному рівні?

Я знаю на якій стадії цей процес був станом на березень, коли ми чекали делегацію з Бундестагу. Тоді вони мали завітати до музею, щоб більше дізнатися про Голодомор-геноцид – ми підготували матеріали для них: виставки німецькою мовою, місця пам’яті по Україні. Оскільки через карантин цієї поїздки не відбулося, мені відомо, що робота триває: петиційний комітет Бундестагу має рекомендувати, чи визнавати Голодомор геноцидом. Знаю, що наприкінці року це мало би бути вже вирішено. Ми звісно сподіваємося, адже Україні дуже потрібне визнання цього злочину комуністичного режиму. Воно розповідає правду європейцям про ті часи, які були завуальовані й перекручені пропагандою. Як тоді це була гібридна політика, так і зараз вона триває.

Нещодавно у музеї, яким ви керуєте, презентували картину Віктора Цимбала “Рік 1933. Шлях додому”. Наскільки популярною є тема Голодомору в мистецтві в минулому столітті і зараз? Наприклад, у 2008 році український художник з Австралії увінчив цю тему словами апостола Матвія “Блаженні вигнані за праведність, бо їхнє Царство Небесне”. І в такому поєднанні проглядається спорідненість із трагедією єврейського народу. Чи не так?

Із кожним роком ця тема стає популярнішою, зокрема й у живописі. Цьогоріч ми проводимо конференцію – міждисциплінарний підхід до теми Голодомору. Хочемо показати: для того, щоб дізнатися правду, зрозуміти ситуацію в країні, потрібне поєднання на стику різних наук. Не можуть лише історики вивчати цю тему. Без допомоги митців її неможливо популяризувати. Не можна дізнатися правди без правників-юристів або навіть без медиків. Наприклад, дослідження голоду в Лівані: медики проводять досліди над четвертим поколінням і розуміють, наскільки пережитий голод вплинув на імунітет наступних поколінь. У нас дотепер цих досліджень не проводиться, хоча давно повинні були б. Популяризовувати тему також потрібно через мистецтво. Наприклад, торік ми проводили конкурс художніх робіт для дітей: подалися чимало творінь із різних регіонів України, навіть Білорусі. Художники приходять і пропонують свої роботи, чи вони будуть цікавими для музею. Хочемо сформувати фонд мистецьких робіт. Була в нас і передача картин італійського художника Саботіно Шії, який написав роботи на тему Голодомору. Є чимало екземплярів із колекції Моргана Вільямса. Тему Голодомору можна бачити в різних мистецьких варіаціях. Навіть колажі від людей у соцмережах.
Різниця в тому, що століття тому за будь-який запис чи замальовку можна було отримати десять років таборів. Зараз є можливість вільно говорити про це й творити.

Фото: Український інтерес/Діана Царук

Також хочу сказати, що найціннішим у світі є життя кожної окремо взятої людини, не кажу вже про десятки чи мільйони. У музеї Голодомору ми не лише розповідаємо правду про геноцид, а навчаємо протистояти проявам ненависті та порушенню прав людини. Але в музеї ми намагаємося активізувати тему геноциду українців. Єврейському народу ніхто не забороняв говорити правду про Голокост. До того ж відразу після того, як це закінчилося, вони почали досліджувати й досі цим займаються по всьому світу. Ніхто їм не забороняє. А от українцям мало того, що до 1989 року було заборонено взагалі про це згадувати, було нав’язливе забуття, пропаганда, заборонені будь-які дослідження. Навіть зараз, коли ми їх проводимо, маємо сильну протидію з боку Російської Федерації, що це неправда й цього не було. Складність визнання Голодомору у світі теж через дії РФ. За часів президента Ющенка інші країни шантажували, щоб вони не сміли визнавати Голодомор геноцидом. Нам набагато складніше говорити про це.

Нещодавно вийшов фільм Агнешки Голланд “Ціна правди”. Чи допомагають такі фільми актуалізувати цю тему?

Я саме читаю книгу Мірослава Влеклого про Ґарета Джонса. Тема Голодомору з кожним роком популяризується в різних площинах. От нещодавно в Києві вулицю назвали на його честь. Щодо фільму – він актуалізував тему у світі. Про нього писали The New York Times, BBC, New Yorker. Усі відгуки були одностайними – це варто подивитися. У Парижі був резонанс – це говорить, що люди все-таки хочуть знати правду. Ґарет Джонс втратив життя у 29 років, тому що НКВС його наздогнало. Він доніс правду до світу, хоча її і не сприйняли. Той самий The New York Times, який тоді обливав його брудом, зараз пише, що фільм про нього варто подивитися. Джонс поклав своє життя, щоб бодай через багато років, але світ через історію про нього дізнався правду про Голодомор. Думаю, що ще багато буде таких фільмів. Кінематографом легше, швидше й зручніше привабити авдиторію, ніж виставками чи книгами.

Фото: Український інтерес/Діана Царук

То яка ж вона насправді – ціна правди? Ґарет Джонс розповідав про події, які бачив на власні очі, всьому світу, але йому не вірили. 

Ціною правди стало його життя. Нам в Україні потрібно запровадити премію для журналістів імені Ґарета Джонса, які розповідають правду про події в Україні та світі.

Як щодо висвітлення Голодомору-геноциду в підручниках українських школярів?

Із боку музею Голодомору-геноциду ми справді робимо все можливе, щоб вплинути на якість викладення матеріалу. Кілька років тому була створена комісія від музею, куди входили доктори історичних наук і професори, які редагували матеріали по цьому періоду в підручниках: щось забрали, а щось додали. Це був маленький крок, який ми зробили, щоб хоч трішки наблизитися до якості викладання: що і як розповідати. Мене дивує, що наразі дуже мало годин присвячено темі Голодомору в школах. Якщо в американських і європейських школах є піврічні додаткові курси по вивченню Голокосту, а в нас є кілька годин у 8 і 10 класах – це трохи дивно для нас і нашого суспільства. Ми самі себе не поважаємо. Також Інститут дослідження Голодомору розробив додаткову програму – її прийняли в Міносвіти. Програма – це тільки один документ, надалі ми хочемо розробити посібник. Щоб вчителі самостійно не шукали матеріал, адже він може бути різний і його треба аналізувати. До листопада цього року хочемо презентувати цей посібник. Завершити додатковий комплекс до цих підручників.

Коли почався карантин, нам треба було переходити зі звичного режиму роботи в онлайн. Ми звернулися до вчителів України: якщо хтось проводитиме уроки на цю тему, виховні години, позакласні заняття – щоб надсилали розробки до музею. Хочемо додати до посібника додаток “Уроки з історії Голодомору”. Отримали 160 уроків. Їх потрібно опрацювати: деякі доповнити, а деякі відхилити.

До речі, зі мною трапилася дивна історія: коли мій старший син пішов у перший клас до київської гімназії, директор запитав, чим ми там у музеї займаємося – він не дозволяє вчителям у своїй школі розповідати дітям про Голодомор. Мала довгі бесіди з тим директором, але дитину все ж забрала звідти. Наступним кроком стала розмова з тодішньою міністеркою освіти Лілією Гриневич: два роки тому разом із міністерством освіти та науки провели семінар для директорів шкіл і завучів, щоб донести їм інформацію – про Голодомор треба говорити. Ігнорувати проблему означає жити постгеноцидним синдромом і не виліковуватися від нього. Мої троє дітей не мають цього синдрому: вони чують про це з пелюшок, знають, де я працюю, і нормально це сприймають. Так було, це зробили совіти проти української нації, бо не хотіли, щоб Україна вийшла з-під впливу Москви. Коли ти розповідаєш про це дітям із першого класу, вони набагато легше це переносять, ніж школярі у 8-му чи 10-му: у них вже сформована свідомість, вони ставлять під сумнів, виникає чимало запитань, зокрема, чому вони раніше не знали тоді про це. Тому ми розробили уроки для різних вікових категорій: від 6 до 9, від 10 до 13, від 14 до 17 років.

Також проблема була знайти вчительку й перший клас, яка би привела дітей на пробний урок. Він був відкритий для журналістів – показати, що ми говоримо в музеї Голодомору. Часто приводять діток, кажуть: “Це музей Голодомору, але ми з вами туди не підемо, там страшні фотографії”. Виявляється треба було брати дозволи у батьків, щоб привести їх сюди. Дуже різні способи викладання інформації про Голодомор і Голокост. Історія єврейського народу теж страшна, але дітям її розповідають.

Зрештою ми знайшли вчительку, яка привела першачків, і на моїй пам’яті – це був найкращий урок. Діти знали про Голодомор, їм про це розповідали у сім’ях. Урок розробили так, щоб не травмувати дітей: вони обирали картки та розкладали їх по періодах незалежної України, Радянського Союзу, України початку ХХ століття. Дивно було, що першокласники це розуміють і знають. Також ми взяли історії очевидців – бабусь і дідусів, які вижили. На відео вони розповідали, як вони голодували, як радянська влада забирала їжу, чому, яка їжа залишалася, і як вони ділилися. Порушувалося питання взаємопідтримки й допомоги, а також, чи може будь-яка влада забирати їжу в людей – це все закладається в дитинстві. На вихідних троє дітей із цього класу привели до музею своїх батьків.

Як розвиватиметься музей? Щодо експозицій, а також приміщень. Адже відверто, цієї площі замало, щоб розмістити та розповісти все.

Активно будується друга черга музею. Ми тішимося, що процес не зупиняється й активно триває. Сподіваємося, воно дійде до логічного завершення, і ми представимо суспільству нові експозиції. Відкриття планується до 90-х роковин Голодомору – у листопаді 2023 року. Власне будівництво має закінчитися до травня 2022-го. Амбітні плани: це має бути музей № 2 у Східній Європі. Якщо перший – польський Полін (Музей історії польських євреїв у Варшаві, – прим. ред.), який нещодавно відкрили, то за сучасними технологіями другим буде наш.

Звідки беруться дані, а потім як вони перевіряються? Наприклад, досі немає точної цифри, скільки жертв Голодомору. Цим часто користуються російські пропагандисти, для того, щоб дискредитувати трагедію українського народу, яку штучно створили їхні діди.

Я дуже часто чую використання словосполучення “наша трагедія”, я би казала навпаки – “використовують свій злочин”. Звісно, для нашої нації це трагедія. Але, її причини можуть бути різними. А це – свідомий спланований злочин щодо українців. Ніхто не ставить крапки в дослідженнях Голодомору: шукаємо матеріали, які би пролили світло на правду. У нас є виставка, на якій можна дізнатися, як різні дипломати й консули звітували своїм урядам про кількість убитих. Очевидці, які робили записи в щоденниках: Олександра Радченко, Дорота Федербуш, фотографи, які це бачили – всі писали у відсотках. Наприклад, 25% люду України знищено, або 30%. Знаємо дані очевидців, статистичні розрахунки Хоменка, Птухи, які прогнозували, яким би мало бути населення України й недорахувалися 6,8 мільйона людей. До 1991 року ми бачимо, що діаспора, свідки, громадські діячі, історики говорили – не менше семи мільйонів. Після здобуття Україною незалежності чомусь активізувалося дослідження втрат від Голодомору в Росії. До того, навіть ніхто не думав і не сумнівався, що менше семи мільйонів. А потім з’явилася цифра 3,2 мільйона, а також термін “надсмертність” у підрахунках втрат від Голодомору. Якщо звернути увагу на всі геноциди націй у XX столітті, можна взяти роботу Андрія Козицького, де описані також і підрахунки, то “надсмертності” ніде немає – відбувається злочин проти нації. Головне питання не скільки померло – це в будь-якому разі геноцид.

Нам має бути соромно, що ми дотепер не знаємо прізвищ. Якщо применшуємо злочин Москви – ми самі себе не гідні.

Ми збираємо великий потужний архів для другої черги. Хочемо, щоб деякі історики передали свої власні архіви нам. Це будуть особові архіви. Наразі співпрацюємо із Сергієм Буковським, режисером фільму “Живі”, який тоді, коли знімалася стрічка, взяв дуже багато свідчень по Україні, їздив по місцях, де мешкав Ґарет Джонс у Британії – це все він передає у музей Голодомору. Так само хочемо, щоб нам передали матеріали вже покійних Лідії та Володимира Коваленко-Маняків, які зробили першу книгу по Голодомору в 90-х роках. Такого самого хочемо від наших дослідників і професорів.

Як перевіряємо: торік виграли грант в Українського культурного фонду на створення інформаційної системи. Беремо матеріали з кримінальної справи, потім наші працівники спільно із залученими фахівцями надсилають запити в сільські та районні ради, які мають надати підтвердження або якісь матеріали, свідчення, світлини тощо. Отримуємо відповіді, підтверджуємо місця поховання.

Коли ви стали директоркою Музею, то зазначили, що працюватимете над доповненням Національної книги пам’яті жертв Голодомору. Є прогрес?

Наприклад, за минулий рік ми знайшли ще шість тисяч імен. Це дуже складна й кропітка робота. Мало того, що з 1933 року ніхто смертей не фіксував, книги реєстрації смертей були передані із РАЦСів до відділів НКВС. Дуже складно дізнаватися ці прізвища. У нас є картки обліку: людина може прийти та заповнити її. Там дуже багато запитань, щоб ми могли підтвердити інформацію. Це саме можна зробити онлайн – потім зв’язуємося з людиною. Щороку знаходимо все більше й більше нових імен.

Що таке український інтерес?

Український інтерес – це підняття на поверхню дуже багатьох історичних питань, які б зробили нашу націю сильнішою, згуртованішою. Це суспільні проєкти, які б допомагали нашому народу ставати могутнім і цілісним. Бажане й свідоме пізнання власної історії саме з української точки зору.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram