Покинути все та вирушити світ за очі. Думки, які пролітають бодай раз у житті. Інколи цей імпульс стає доленосним. Найцікавіше з того, що можна вигадати – незапланована мандрівка. А якщо на велосипеді? Тим паче! Педальний друг, кілька клунків, камера й характер – усе, що потрібно для підкорення світу.

Руслан Верін – 34-річний блогер-веломандрівник із Одеси, який перетнув не один континент. Його авдиторія чекає повернення свого натхненника в Україну, щоб послухати неймовірні історії, про загравання зі смертю та стійкість духу. Він розповів “Українському інтересу” найулюбленішу оповідку з мандрів, про згуртованість велоком’юніті, а також – із чого почався шлях врівноваженого шибайголови.

Тисячі кілометрів, Чорне море та три товариші

“Немає ідеї набрати якусь кількість країн. Проїхав уже Африку, Азію, Північну Америку, наразі на фінішній прямій подорожі Південною Америкою – залишилося 5 тисяч кілометрів до найпівденнішої точки. А далі залишається Австралія, Європа, а згодом може й Антарктида. Країни потрібно сісти підрахувати, але, думаю, десь 37. Цікаво, що якби я заїхав у Європу, то за місяць би таку кількість країн подолав, а, наприклад, Північна Америка – цілий континент, а країн усього три: Канада, США та Мексика. Пів року подорожей витратив. Проїхав я трішки більше, ніж 60 тисяч кілометрів саме в подорожах. В Україні я знаю чимало людей, у яких вже нараховується під сто тисяч кілометрів, але це щодня сотня і додому на легенькому велосипеді. “Домашні” кілометри я не рахую, лише в мандрах”, – розповідає Руслан.

Він пригадує, що поклик дороги тягнеться з ранніх років:

“Почалося все з того, що в дитинстві в мене занадто мало часу був велосипед. Не вгамував спрагу. Це віддзеркалилося на дорослому житті. Також жартую, що почав перетинати континенти, коли вирішив покінчити з веломандрівками”.

У 2011 році він із двома товаришами об’їхали Чорне море. Упродовж двох місяців вони здолали шість тисяч кілометрів: перетнули Грузію, Росію, Туреччину, Болгарію, Румунію, Молдову та назад в Україну. Стартували в Одесі, туди й повернулися. Тоді хлопцям було по 25 років. Вони планували здійснити цю подорож і зробити її таким собі дембельським акордом. Так би мовити, піти на піку слави, зайнятися родинами, адже на той час усі троє були нежонатими.

“Ми позвільнялися з робіт і вирушили в мандрівку. Крізь призму моїх теперішніх подорожей, та була дуже легкою, але залишила на душі чимало приємного. Тоді було складніше, ніж зараз. Насамперед, через брак досвіду, усвідомлення – усього було замало. Тому будь-яка дрібниця миттю з мухи перетворювалася на слона. І от справді після цієї мандрівки я кілька років ніде не мандрував. У мене вкрали велосипед, подумав, що це – сигнал із космосу. І от у 2015 році згадав, скільки отримав емоцій під час тих двох місяців. Адже з мандрівки минуло вже 4 роки, а найяскравіші спогади були звідти.

Вирішив зробити ще один останній акорд – помандрувати Африкою. Тоді я не думав, що проїду її всю із півночі до півдня. Гадав: ну от усе, тут точно втомлюся, зненавиджу ці подорожі. Ось так я поїхав в Африку. Звісно, двоє моїх адекватних друзів відмовилися: у когось стосунки, у когось гроші та робота. Та й пів року їхати – це справді якось багато. А я подумав – поїду. Знав, що самому буде дуже важко, але це мало допомогти. Раніше велоподорожі були для мене суцільним втіленням романтики. І от у 2015 році я соло вирушив у свою першу трансконтинентальну мандрівку”, – розповідає подорожувальник.

Звідти Руслан привіз купу цікавих історій: за ним бігав слон, він купався з крокодилами, його хотіли пограбувати аборигени, спав у пустелях, бігав із зебрами та жирафами. Після Африки зібрався у ще одну останню подорож – в Азію. Але зрозумів, що потрібно перетнути всі континенти, щоб припинити обманювати себе.

Читайте також: П’ять тисяч кілометрів на саморобних електровелосипедах: як закохані мандрували Європою

Африканські оповідки: від долі не втечеш

Коли ти проїжджаєш десятки тисяч кілометрів по всьому світу, навіть при дуже спокійній вдачі матимеш низку захопливих історій. Коли ж ти авантюрний одесит, таких історій назбирується не на один том пригодницьких романів або ж на повноцінний ютуб-канал. Руслан розповів улюблену та знакову історію з Африки, яка вже стала класикою в його оточенні:

“Дикі племена: вони стають такими, коли приїжджають журналісти та платять їм за це гроші. Якщо ти не платиш, то самі підходять і кажуть, скільки ти винен. Навіть, якщо при тобі лише українська валюта, якось серед пустелі відразу конвертують і називають ціну. Вони такі дикарі, як я – іспанський льотчик.

Зараз я піднявся на високий вулкан, а тоді мені захотілося підкорити Кіліманджаро. Утім, ще не знав, що таке висота, думав, що підіймуся. Звісно, у мене нічого не вийшло: в Африці не має значення, якого рівня у тебе підготовка – потрібно платити за гіда. Такий закон вони спеціально ухвалили, щоб викачувати гроші з туристів. Ну це нормально. Хоча мене ображає, що коли в крамниці бачать мене, то розуміють, що можна здерти втридорога. Я ж з Одеси – у нас все так само. У шкурі туриста – це неприємно, у шкурі персоналу – нормально. Вирішив просто максимально наблизитися до Кіліманджаро та зробити кілька світлин.

Поїхав через національний парк, безпосередньо саваною. Там навіть доріг немає. Я нікуди не поспішав – ще не знав тоді, що перетну весь континент. Їду собі, смеркалося. Савана чимось нагадує степи в Одеській області: видно все від горизонту до горизонту, подекуди кущики. Звернув на стежинку, де їжджу я і місцеві мотоциклісти.

От я сховався в кущиках ставити палатку, а до мене під’їжджають місцеві. Спілкувалися з ними англійською: в Кенії нею володіють подекуди краще, ніж в Україні. Вони запитали, як це я ставлю намет там, адже саме відбувається міграція левів, які можуть мене з’їсти. А я й справді, коли проїжджав, бачив, що місцеві свої поселення обклали гілками акації. Я не мав вибору. Тому залишився. До міста залишалося 200 кілометрів: я вдень проїжджаю максимум сотню. Намагався трішки жартувати з хлопцями, але вони не оцінили.

Місцеві поїхали, і я справді почав чути десь поруч рев левів. Навряд чи дуже близько – страх має великі очі. Це дуже голосні тварини, яких чути за кілька кілометрів. Тієї ночі я згадав усе своє життя”.

Переглянути цей допис в Instagram

Почему я не послушал Оливера маму: “не слушать Руслана”? Именно такой вопрос повторялся у меня в голове то время, пока я был без связи! Это всего третий день пути, а уже новый мой личный рекорд – 4736 метров над уровнем моря на велосипеде 🥳🥳🥳 На фото я счастлив, потому как перестал повторять себе тот самый вопрос 😂 Ноги гудят! Холодно и мокро! Ещё не верится, что справился! Голодный! Хочется скорее есть, душ и спать, но!!! Жадность 👹!! Да да – именно жадность заставила задержаться на этом месте и вкушать красоту вокруг и смакование победы! Жадность, что потратил столько сил физических и моральных, а насладиться моментом? Это конец истории одного этапа))) решил попробовать рассказать с конца 😁. А дальше вы скажите: дорассказать эту историю или переходить к новой? 😎 #keepsolid #keepsolidteam #vpnunlimited #велосипед #велопутешествие #путешествие #горы

Допис, поширений Руслан Верин 🚴🏼‍♂️ Путешествия (@ruslanverin)

Саме з цієї історії розпочалася відчайдушність нашого героя. Тоді він зрозумів, що страх має бути обміркованим:

“О четвертій ранку леви так загарчали, що мені здалося, ніби вони стоять біля палатки. Я блискавично вхопив складний ніж, ліхтарик і вилетів з намету. Стою як маяк і шукаю поглядом, де ж ті пухнасті звірі, які точно прийшли не для того, щоб я їх погладив. Я боявся, що от поверну камеру, а там кілька пар очей, які світяться в темряві. У голові почали виникати різні картинки, навіть із фільмів Natinal Geographic про хижаків, як вони мене шматують, ніби антилопу. Я собі думаю: гаразд, от зараз повертаюся, а там стоїть три леви. Що я їм можу зробити ножем? Одного підстрижу, але інші мене моментально з’їдять. З усвідомленням цього легше не стає, але якщо вони прийшли, то вже точно з’їдять. Я змирився і пішов спати: з’їдять із наметом, ніби сендвіч, у сні – не мучитимуся. Повернувся і ліг спати. От і зараз на вулкані, на понад шести тисячах метрів, заснув. Якщо почнеться гірська хвороба або виверження вулкану, все одно не встигну втекти.

На світанку приїхали ті самі місцеві на мотоциклах, глянули, що живий, і поїхали. Думаю: ну, молодці, підтримали. Я зрозумів, що місце справді небезпечне, звідти потрібно тікати. Національний парк – це не зоопарк, там немає парканів, дикі тварини де хочуть, там і гуляють. Знову вирушив саваною. Їду пустою дорогою, раптом із куща вистрибують двоє масаїв і перепиняють мене. Я і досі завжди зупиняюся, навіть після того, як мене в Панамі пограбували та побили семеро: раптом комусь потрібна допомога. Вони мені щось на суахілі розповідають, я нічого не розумію. Спілкування не вийшло: якщо місцеві знають англійську, то й звертаються відповідно. Тому я відповідав рідною мовою. Ми так мило поспілкувалися – кожен на своїй. А що, все одно нудно. Тут вони почали тягнути мене до чагарників, натякаючи, щоб ішов з ними. Згодом до них дійшло, що я взагалі їх не розумію. Один витягнув стареньку “нокію” і зателефонував комусь. У мене, наприклад, телефон там не ловив сигнал. Той “хтось” розмовляв англійською. Він розповів, що переді мною місцева дружина, а мені потрібно прийти до нього в офіс для якоїсь незрозумілої бесіди.

Мене оцінили як багатого туриста. Хоча той парк був безоплатним, з мене почали вимагати гроші. Нібито вони мене охороняли. Кажу: “Ага, охороняли! У мене вночі ледь інфаркт не стався. Ви перші, хто сиділи по катакомбах від цих левів, а заплачу я вам, то чек видасте?”. Тобто починаю сваритися з ними і дуже нахабно поводитися. Приїхало ще троє людей з палицями, а це, до речі, їхній невід’ємний атрибут. Чоловіки-масаї навіть по хліб не ходять без них, хоча там і так все роблять жінки. Чоловіки відпочивають: раптом війна або ж туриста потрібно обманути.

Я був нахабним не через сміливість, а тому що не було грошей. Узагалі в Африці мав обмежений бюджет, у готелях усього тричі зупинявся. Розумів, якщо навіть віддам 5 доларів – це мій обід, але ж незрозуміло, чи цього достатньо. Через таку поведінку, вони злякалися мене. До речі, у глибині тропіків, якщо ти білошкірий – ти відразу американець, у якого померла бабця-міліонерка. Американцям справді легше дати два долари та не мати проблем. Тому вони не очікували, що пручатимуся. Вони мене відпустили. Ну як відпустили: я вичекав момент і втік. Вони й не переслідували мене.

Розпочалося найцікавіше. Думав, що все позаду.

Сів під деревом перепочити – дуже стресову ситуацію пережив. Почув звук моторів мотоциклів. Думаю: “О, люди, як давно я вас не бачив”. Два чи три мотоцикли з людьми, озброєними автоматами. Отакої, десь терористи в савані. Вони звернули з дороги, попрямували до мене. Уже хотів підказувати їм, що бачив злочинців, вони там позаду залишилися, гроші з мене вимагали. Але сталося, не як гадалося: вони почали оглядати мої речі. Головний з автоматом й у формі вдарив по сумках, щоб я їх відкривав. А поводився я так, як не потрібно. Зрештою це й привело мене до фіналу історії. В якийсь момент подумав, що він мене застрелить, вночі прийдуть леви – з’їдять, і ніхто не зайде мене. Але все одно кажу: “Якщо я тебе вдарю?”. Він знову показово буцнув по речах. Я хлопнув його по плечу, як друга, але трішки сильніше. Бити не став. Розумію – мене у відповідь теж можуть. Його очі налилися кров’ю, запитав звідки я. Розповів, що з України. І тут несподіванка – каже: “А, тоді все ясно. Ви там усі агресивні”. А це, на секундочку, 2015 рік. Розповів, що знає про братів Кличків, про війну з Росією. Пустеля, яка навіть асфальту не бачила, а він щось розповідає про мою Україну. Мене це приємно здивувало, показав речі, почав жартувати. Тоді кажу, що після цього всього стриптизу вони мають мене накормити й напоїти. Розповів як місцеві мене пограбувати хотіли. З’ясувалося: саме вони викликали цих хлопців, що я нібито – браконьєр, який відстрілює диких тварин. Нові знайомі запросили мене в поліцейський відділок. Відверто – не було довіри. Але зрештою я поїхав туди.

Будівля мало нагадувала поліцейський відділок. Зустріли привітно. До мене вийшов шеф поліції напідпитку, одягнений у цивільне. Нарешті в мене запитали, що я тут роблю. Розповів, що хочу побачити Кіліманджаро. Той просто ткнув пальцем у бік: “Так ось де вона”. Хмари були настільки низько, що закривали гору. Мені запропонували поставити намет у школі, адже діти саме були на канікулах. Затримався на кілька днів. У мене при собі було біля п’ятиста їхніх грошей. Місцеві запропонували мені сафарі. Зазвичай, воно коштує біля чотирьохсот доларів. Мені ж запропонували за знижкою: за кілька тисяч місцевих, а мені почулося за кілька сотень. Не знаю чому. І ось, п’яний шеф поліції та місцевий взяли під підпис рушницю, нас на сафарі проводжало все село. Час платити – я віддаю триста. Зрештою, до мене доходить, що йшлося про тисячі, і ми із шефом поліції через коридор ганьби повертаємося у відділок. Щоб мирно розійтися, я запропонував купити на ці гроші їм алкоголю. Наступного дня вирішив їхати. Ну а що там робити – зганьбився вже. І такі історії є і з Азії, з Америки”.

Переглянути цей допис в Instagram

Велопутешествие – это когда ты неспеша крутишь педали по асфальту и рассматриваешь пролетающих бабочек 😁 Да, всё так и начиналось много лет назад. А потом вдруг всё пошло по-другому 🤣 #keepsolid #keepsolidteam #vpnunlimited #instatop #travelling #bicycle #bicycletravel #downhill #extreme #adrenaline #путешествие #велосипед #велопутешествие #freeride #экстрим #дорога #велоспорт #мотивация #вулкан #спорт #зож

Допис, поширений Руслан Верин 🚴🏼‍♂️ Путешествия (@ruslanverin)

Спільнота веломандрівників: від соцмереж до найкращих друзів

Доля підкидає людей зі схожими інтересами у потрібні моменти. Вони гуртуються, утворюють спільноти, підтримують один одного. Цікаво, коли герої попередніх інтерв’ю з’являються в розмовах з новими. Торік “Український інтерес” познайомився з унікальною родиною веломандрівників, музикантів і тревел-блогерів: Володимиром Муляром, Яриною Квіткою та їхнім білявим талановитим сином Марком. Під час розмови з’ясувалося, що Руслан товаришує з ними не лише в соцмережах – їх об’єднала пристрасть до велосипедних подорожей.

“Володимир та Ярина – чудові й унікальні веломандрівники. Звісно, я давно хотів із ними зустрітися. Коли вони були в Австралії, я вирішив їхати в Сингапур. Я тоді мандрував Індією. Раніше ніколи не був там, а Володимир з Яриною дуже допомагали мені порадами, хоча особисто ми тоді не були знайомі. Хотіли зустрітися, навіть маршрути перетиналися. Але зустрічі не відбулося. Уже в Україні ми випадково зустрілися в Стриї, коли я поїхав до друга. Після цього ми не бачилися, але через те, що був візуальний контакт, стало легше спілкуватися у соцмережах. Згодом і в мене, і у Володимира в планах з’явилася Південна Америка. З Вовою стався інцидент: його намет завалило гірським камінням. Зустріч була під загрозою. Через це, я вирішив ще з’їздити на вулкан”, – каже мандрівник.

Випадково чи ні, але Руслан підкорив вулкан Утурунку, заввишки більше ніж 6 000 метрів над рівнем моря. Згодом він зупинився на термальних водах, відпочив. Із Володимиром вони розминалися, але зрештою зустрілися. Погомоніли, обмінялися порадами і роз’їхалися своїми маршрутами. Руслан, Володимир і всі інші українські мандрівники показують справжню Україну, її людей там, де рідко знають про існування Європи.

“Я тішуся, що в українському суспільстві зростає інтерес до веломандрівок. Знайомлюся з людьми, які вперше бачать українця. Рятую нашу репутацію, показую, що ми не лише пострадянська країна”, – підсумовує мандрівник.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram