Український мистецький простір сповнений контрастних майстрів. Тут вам і послідовники народних мотивів, і модерністи, і адаптатори етномотивів. Львівський митець Антон Лубій доводить, що наші люди можуть бути метрами в багатьох галузях, а завдяки багатогранності створювати якісний унікальний продукт. Пан Антон розповів “Українському інтересу” про шлях скульптора, музиканта й аніматора, а також про те, як абсолютно різні види мистецтва просувають одну ідею.

Від глини на березі до видатного скульптора

Антон Лубій почав вирізати по дереву в 1999 році. Передумовою всьому була ліпка, малювання і художня школа:

“У дитинстві тато возив мене в село під Львовом – Звенигород – колишню столицю Червоної Русі. Мій рід походить звідти. У Звенигороді я провів чимало днів зі своїми друзями біля річки. Прямо біля хати був берег глини. Ми просто накопували її, мочили водою і ліпили – такі от розваги.

Уже в 1999 році, коли я вступив на відділ декоративно-монументальної скульптури до коледжу імені Івана Труша, почав різьбити. І по каменю, і по дереву. Ще один момент: мої прапрадіди Семен та Гордій також різали по дереву. Це я вже дізнався від мами, але не маю жодної світлини їхніх робіт. Окрім розповідей нічого, на жаль, не залишилося”.

Сам митець не називає свою роботу різьбярством – це скульптура, адже він постійно має справу з об’ємом. Основним матеріалом скульптора стало дерево, хоча може працювати і з глиною, і з пластиліном, і з бронзою, і з каменем. Душа лежить до останнього, але востаннє різьбив щось з нього півтора роки тому. Пан Антон каже, що проблемно працювати з ним в майстерні – багато пилу.

Варто згадати про вирізьблену з каменю статую козака Мамая, над якою Антон Лубій два місяці працював взимку.

“Я обрав тему, яка мене бентежить – історія, мітологія, етно. Не обмежую себе українською, слов’янською чи скандинавською тематикою. Спектр розширився, я працював навіть на африканську тематику. У паризькому Луврі мене вразила африканська скульптура: у модернових залах вона видається сучасно. Хоча скульптура архаїчна та примітивна”, – розповідає митець.

Скульптурі автор присвячує більшу частину свого життя. Якщо працює на замовника, жанр не відіграє жодної ролі – від класичної чи релігійної, до примітивного мультяшного стилю:

“Торік зробили 23 скульптури для дитячого майданчика. Усі вони були з випуклими щічками, носиками й очками, з пузіками. Були навіть персонажі LEGO. Ми з хлопцями працювали так: я обробляв електропилкою, вони виконували грубі роботи, а я вже завершував скульптуру. Самому важко робити такі об’ємні роботи. У моїй творчості є модернова, мультяшна, історична та реалістична скульптура”.

Майстер пригадує найцікавіші та найзнаковіші для нього роботи. Наприклад, статуя “Барона Мюнхгаузена”, виконана з дуба, заввишки 2,2 метра:

“Я її виконав у реалістичному стилі, а замовник мене попросив зробити героя схожим на радянського актора, який зіграв в однойменному фільмі, Олега Янковського. У мене вийшла легка портретна схожість”.

Хоча в замовленнях скульптор не обмежує себе в стилях, його серце належить примітивному народному жанру. Пан Антон навіть досліджує його, зокрема має у своїй майстерні колекцію масок з різних частин світу, а переважають африканські. Загалом зацікавлений в етностилях різних народів.

Запам’яталася йому скульптура, яку вирізьбив для бази відпочинку в Бердянську:

“Я її назвав “Світовид морський”: на основі Збруцького ідола, але з морською тематикою. Він дивиться на чотири сторони, мордочки більше подібні на рибок, де-не-де морський коник тощо”.

Також знаковим він вважає роботу для заповідника “Буша” на Вінниччині. Перед в’їздом стоїть скульптура “За землі станем браття”. Перше, що бачать відвідувачі – повернутого козака, який напоготові витягнути шаблю. Зроблений він так, ніби виринає зі скелі. А от з боку села козак зображений як язичницький бог – розпатланий і старовинний.

Не залишила митця байдужим і робота над шопкою: різдвяною композицією в стилі модерн. Хоча це було замовлення, він абсолютно інтерпретував це так, щоб воно стало рідним для нього. Пан Антон ділиться, що більшість замовників все одно схильні довіряти йому в виборі скульптури. Як результат – усі в виграші.

Пригадує і роботу над статуєю Перуна на Лисій горі в Києві:

“Здається, це було у 2012 році. Ідол заввишки метрів п’ять, а може й більше. Різьбив я його цілий місяць з дуба. Практично жив там, лише ночував в іншому місці. Наразі цей Перун стоїть на Трухановому острові. Він багатоликий, зібрав чимало образів”.

Наразі Антон Лубій працює над масштабним проєктом: різьбить шахи на тему російсько-української війни.

“Замовник запропонував шахи, а я подумав: навіщо робити прості, зараз такий бентежний час для держави та нашого самоствердження, чому б не зробити щось історичне. Додав мови у пластиці. Це примітивна скульптура з монументальними та впізнаваними образами. Обличчя говорять самі за себе: люди, коли бачать, відразу розуміють де хто.

Я запропонував зробити воїнів з різних історичних часів: в пішаках руські витязі княжої доби, опришки, козаки. Є й конкретні особистості, зокрема Довбуш, опришківський ватажок Пинтя, Сірко в мене в офіцерах, Богун – воєвода, Святослав Хоробрий – король, королева – Анна Ярославна, яка ще не закінчена.

Москалі – безликі, трішки з азійським вкрапленням на мордах, фактично до них я не перейшов, бо наша шахова військова дружина ще на стадії завершення. Деяких з їхніх турів я почав, також зробив коней – у мене це орли з двоголовим гербом.

Однією з головних темних фігур буде Путін, але у моїй інтерпретації. Морда буде плюс-мінус схожа, але я би не хотів відтворювати по-сучасному. Це буде роль російського царя, який матиме риси сучасного Путіна. Підібрати королеву складніше, можливо, це буде Катерина. У них там багато різних історичних падлюк, тому потрібно подумати.

На наших шахах – тризуби, двозуби, карпатські знаки, гуцульський громовик. Працюю над ними вже два роки. Повертаюся до роботи, коли маю менше замовлень або ж не їжджу з гуртом на гастролі. Роблю їх зі смереки та сосни – по суті одне й те саме дерево. Це ідеологічні шахи, які хочеться, щоб люди бачили і їм було цікаво, доторкнулися до нашої історії, полюбили її.

Я вже 11 років вчу дітей в майстерні. Коли вони приходять, то завжди розпитують про ці образи. Я розповідаю, і вони якось сказали, що цікавіше слухати мене, ніж вчителя історії. До того ж, в мене є різна історична, етнолітература та посібники по скульптурі – виходить інтерактивне заняття. Діти постійно бачать, як я виконую замовлення. Йдеться про ті, які роблю в майстерні. Масштабні роботи виконую на лісництвах або в себе в дворі. Скульптури під два-три метри можу затягнути в майстерню.

Коли завершу роботу над шахами, вони поїдуть у Броди. Там є спортивний клуб, при копмлексі – культове в місті кафе “Шалена шкварка”. Там вже є готова шахова дошка. Скоро замовник забере більшу половину шахів, а мені залишить лише москалів”.

Joryj Kłoc – ватага моцних гудаків

Окрім скульптури, Антон Лубій має гурт Joryj Kłoc (читається як “Йорий Клоц”). Хлопці – знані за кордоном музиканти, які показують усьому світові забуті українські народні пісні в сучасному стилі. Усе почалося як хобі, і кожен продовжував займатися своєю роботою.

“Для мене музика і скульптура – одне й те саме. Все між собою якоюсь мірою дотичне в етнотрадиції. Займаюся музикою близько 11 років. Перші п’ять років ми бавилися, час від часу нас запрошували заграти на свята. Одним із перших провісників, який нас витягнув зі Львова, став Олег Скрипка. До нього випадково потрапив наш відеоконцерт, і він запросив нас на одну “Країну мрій”. Так ми прописалися на фестивалі на п’ять років. Словом, він був першим, хто показав нас комусь далі Львова”, – каже пан Антон.

Основна ідея гурту – відновити й відтворити, дати новий подих забутим пісням. Насамперед музиканти беруть непопулярні українські народні пісні з різних регіонів та оновлюють їх. У репертуарі лише одна авторська пісня з етномотивами – колискова “Сірий Вовчик”. Там народна мелодія, лише деякі вкраплення тексту авторські: власне Антона Лубія та Івана Жогла.

Уже шість років львівські гудаки працюють з менеджером, активно гастролюють Європою. Пан Антон не приховує смутку, адже замало виступів в Україні. Найбільшими фанатами своєї ватаги він називає поляків:

“Якщо в Києві я не впевнений, що ми зберемо 500 людей, то у Варшаві на концерт приходять дві з половиною тисячі. Там не попадаємо в копійку, грубо кажучи. Із тридцяти концертів лише десь три можуть бути в Україні. Насправді поляки люблять, слухають і крутять кліпи по телебаченню”.

В основі репертуару гурту – український фольклор, разом із тим є дві литовські пісні, дві білоруські, чотири польські та одна ірландська. Останню Joryj Kłoc виконував давно, адже зі старого складу гурту залишився лише Антон Лубій. В оновленому складі – 20-річні хлопці. Сам 35-річний митець зізнається, що “з такими чуваками класно працювати”. Насамперед молодь мислить інакше, бачить деякі маркетингові ходи, набагато швидше вчаться.

“Коли я ще починав грати різну музику, то в нас не було такого доступу до інструментів, які зараз можна купити будь-де. У часи, коли я грав хардкор і панк-рок, це були недосяжні речі. Було складно дістати якусь електрогітару. Грубо кажучи, в 12 років почав цікавитися музикою, за рік з’явилася гітара і почав грати з різними гуртами”, – пригадує він.

Наразі в Joryj Kłoc чотири альбоми, але музиканти активно працюють над п’ятим. Гурт простояв на павзі два роки. Через новий склад багато часу витрачають, щоб вивчити старі пісні. У сезон, а це здебільшого весна-літо, важко працювати над новим репертуаром. Цього літа музиканти щотижня відігравали по три-чотири концерти.

“Мені особисто було дуже складно потрапити в майстерню, я був задоволений, коли у вересні ми нарешті приїхали додому. Скучив за рукодільною роботою: постукати молотком, попрацювати”, – зізнається пан Антон.

Хлопці не засиджуються в Україні, і несуть український фольклор по всьому світу. Орієнтуються переважно на закордонного глядача. Цікаво, що гурт використовує латиницю як у назві, так і під час написання текстів. Через це український глядач часто спантеличений: перед ним виступає польський чи рідний гурт?

“Багато українців від цього “бекають-фекають”, а от хорвати, словаки, чехи, поляки через українську латиницю розуміють нашу мову. Тобто так ми відкриті для всіх слов’ян, бо москалі і так здебільшого не хочуть розуміти українську мову. У білорусів поруч з кирилицею є й латинка, тому їм також просто нас розуміти. На концертах стараємося спілкуватися тією мовою, в якій країні виступаємо, але часто це відбувається англійською”, – каже Антон Лубій.

На перших етапах гурт скоріше нагадував троїстих музик: абсолютна акустика – гітара, ліра, гуцульський бубен бухало й альт, який гуцули називають контрагуслі. Уже з досвідом та співпрацею з менеджером зрозуміли, що бракує щільності звуку на сцені:

“Виступали на одному концерті з “Тартак”, MadHeads – потужними рок-гуртами, а коли Joryj Kłoc виходив на сцену, здавалося, що зробили тихіше. Так ми оснастили всі наші гудила сучасними примочками. Насамперед я переобладнав своє бухало: він був традиційний – зі шкіри собаки і часто рвався, ми взяли бас-бочку YAMAHA, на неї вчепили корпус з бляхою, що замінює малий барабан, використовуємо тригер. Тепер наш барабан чітко чути на виступах, майже як на концертах метал-гуртів. Нам не треба його визвучувати, спростилося завдання звукорежисеру.

На лірі використовуємо гітарний процесор, тобто можна заграти будь-який звук. Часто люди думають, що ми граємо під плей-бек або іншу електронну біду, але насправді наш Любомир Сопільник грає на лірі. У нашого гітариста Павла – акустична гітара, яка розходиться на три сигнали, фактично грає за трьох одночасно. Альтист грає на класичному інструменті. Усе разом звучить як ватага Joryj Kłoc”.

Коли музики наростили м’язи, почали постійно експериментувати. Також перестали лізти в глибоку автентику, а навпаки зайнялися вдосконаленням. Антон зазначає, що через їхню ватагу багато людей зрозуміли, що фольк може бути мейнстрімовим, сучасним:

“Ми робимо фолькрок, фолькхіп-хоп популярним. Доносимо людям, що фольк – це круто, а не тільки кілька бабок у селах під гармошку чи гуцули на цимбалах і під бухало. Наш фольк не лише відновлює традицію, а й розвиває її”.

Скульптор + музикант + аніматор

Окрім скульптури та музики, Антон Лубій створює анімаційні картини. Вперше доторкнувся до цього мистецтва, коли навчався в художній школі. Із 5 класу він на стару відеокамеру разом з однолітками знімав мультики. Митець згадує, що хоча це було складно, по-совіцьки, запам’ятав чимало технік. Загалом юний аніматор зняв 11 мультфільмів, а вже у свідомому віці – три.

Знову ж таки, його два дітища об’єдналися в унікальну роботу: найсвіжіший анімаційний кліп “Сірий Вовчик” став другим мультиком-кліпом для його гурту. Перший пан Антон фактично зняв сам. Це була колядка із Сумщини “Волохи”, виконана мальовано-аплікаційною технікою.

Фото: Facebook/Антон Лубій

“Другий кліп ми знімали з львівським художником Андрієм Саганом. Він працює оператором, тому притащив обладнання до мене. Мальований сценарій я показав хлопцям ще в березні на фестивалі у Варшаві. Почав те все ліпити. Із середини літа дійшов до половини. Ідея така: малюнок оживає і стає об’ємним. Утім, задум можна побачити лише на початку: мальований Вовчик стає пластиліновим і оживає. Хотів зробити весь кліп так, але три хвилини – замало. Матеріалу відзняли на пів години, якщо поскладати окремі відео, то може буде цікавий мульт”, – каже пан Антон.

Спочатку кожна деталь виліплювалася на фотографіях малюнків зі сценарію, потім всі персонажі оживали. З’являються в мультфільмі об’ємні чоловічки, які власне і є гуртом Joryj Kłoc. Львівський митець назвав їх “корінці”. Ще коли мультик був в проєкті, Антон Лубій мав серію робіт під бронзу – саме ці незрозумілі чувачки:

“Це одна з гілок моєї творчості, яка нікому не відома. Я пропхав їх як музикантів до кліпу для моєї ватаги. На груди я їм наліпив знак кожного інструменту, який також є на наших концертних костюмах. Найсмішніше, коли ми знімали об’ємних музикантів, вони постійно падали, бо їх топило світло. Мусили вимикати прожектори”.

Фото: Facebook/Антон Лубій

Загалом процес зйомки зайняв півтора місяця, адже деякі процеси відбувалися одночасно з ліпкою. На заготовки митець витратив близько двох місяців.

Наостанок, багатогранний маестро поділився своїм баченням українського інтересу:

“Потрібно підвищити самооцінку наших людей в плані культури, любові до своєї землі, історії та народу. Коли починаємо самі себе любити, кожен на своїй ланці це прославляє – стаємо державою. Коли ми тільки стогнемо і ниємо про зарплати, потрібно розуміти, що на цьому не будуються народи, державність.

Можна впасти під чиєсь крило і забути звідки ти родом, забути історію, але добре жити. Так мислять тварини: аби було де поїсти, конура тепла, щоб поспати і розмножитися. Усе це ми маємо, треба розвивати глибші інтереси: мистецтво, культура. Це рушій суспільства, а не банальна картопля чи пиво в холодильнику. Націю треба виховувати – народу потрібно показувати це в будь-якому мистецькому прояві. Так ставатимемо сильнішими і прославленішими у світі”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram