Становлення української політичної нації на сучасному етапі розвитку українського суспільства нагально потребує її згуртованості. Як цього досягнути, чи взагалі таке можливе серед українців ГО “Інститут громадянського суспільства” пробує дослідити в проєкті “Діалоги про згуртованість”, що реалізується за підтримки Фонду Ганса Зайделя. Сьогодні з нашою згуртованістю розбирається експерт Інституту Анатолій Ткачук.

Що таке згуртованість? Чим вона відрізняється від єдності, солідарності й спільності? Як їх вимірювати?

Для мене згуртованість поєднує, звісно, багато тих інших слів, але це є інтегральним терміном, який поглинає в собі і солідарність, і близькість, і єдність, і бажання прийти на допомогу.

Мені здається, дуже важливо, що згуртованість найбільше проявляється в найскладніший момент. Тобто якщо країна згуртована, вона може швидко мобілізуватися проти будь-якого лиха. Чи це техногенне, чи це напад ворога.

Тут надзвичайно важливо, наскільки наше суспільство в умовах лиха згуртоване: чи не побіжить частина суспільства до ворога, чи не втече частина суспільства туди, де легше. Це дуже великі ризики, особливо в сучасному світі.

Тому згуртованість, як на мене, – це насамперед психологічний аспект, тобто певна загальноукраїнська ідентичність, яка складається з багатьох різних ідентичностей.

На кожному рівні є своя ідентичність. Якщо, умовно, ви приїжджаєте в обласний центр, а самі з маленького села Зачепилівки, вас питають: “Ви звідки?” – “Із Зачепилівки”, – це нормально, тому що це ваша ідентичність на цьому рівні: Зачепилівка.

Коли ви приїдете в Київ і вас запитають: “Ви звідки?”, – ви скажете: “Та я з Хмельницької області”. Тому, що Зачепилівка для рівня Києва це вже замало. І це вже ідентичність така Подільська.

А коли ви поїхали за кордон і там зустрілися з кимось: “Ви звідки?”, – “З України” – ваша ідентичність українська. Тут дуже важливо, щоб ця українська ідентичність була такою збірною ідентичностей, яких є багато. І нам не потрібно вбити чи задавити всі ці тисячі ідентичностей, а їх приласкати, сформувати й у такий спосіб створити загальноукраїнську ідентичність.

Але чи можна сформувати згуртованість, ідентичність в умовах роз’єднаності? Не можна. Візьмемо сучасну нову громаду, яка створена з 50 сіл. І якщо там 3 чи 4 села не мають жодного сполучення з центром села, вони не відчувають себе учасниками цієї громади та не сприймають цю громаду як свою.

Так само Україна, як велика країна, має подумати про те, що всі жителі всіх територій можуть мати можливість достатньо швидко й недорого переїхати в інші місця – це найважливіше тут. Умовно, якби я приїхав в Одесу, я би не відчував себе емігрантом. Так само як одесит приїхав би в Івано-Франківськ і не відчував би себе там емігрантом. Це також дуже важливий показник згуртованості країни.

Чим вимірювати? Наш німецький колега сказав дуже класні речі, що соціологія – це дуже важливо.

Я постійно слідкую за соціологічними дослідженнями, зокрема, багато років велося дослідження “Соціальний монітор”. Там були такі запитання: “Як ви ставитеся до жителів інших регіонів?” (південного, західного і так далі), “Як ви ставитеся до жителів Білорусі, Росії?”.

І дуже цікава річ: у нас були регіони, де відповідь на запитання: “Як ви ставитеся до жителів іншого регіону?”, збирала значно менше довіри, чим жителі Білорусі чи жителі Росії. Тобто така відповідь однозначно свідчить про хворобу згуртованості й ідентичності.

Друге питання – це, звісно, рівень довіри до органів влади. Якщо людина не довіряє органу влади, значить вона починає на підсвідомому рівні не довіряти державі взагалі. У нас дуже модно казати, що держава винна, держава це зробила неправильно. Не держава зробила неправильно, а конкретний Іван Іванович чи Петро Петрович, який отримав посаду та виконав її не в тих мірках.

Третя позиція – це асиметрія розвитку. Якщо в нас одні регіони мають багато економічних ресурсів, там є все – зарплати, робота, а інші регіони бідні, там нічого не робиться, це також погано й це впливає на згуртованість. Тобто показник асиметрії регіонального розвиту також можна виміряти.

Останнє – доступність. Раніше через станцію Наркевичі проходило багато поїздів і багато людей там зупинялось. Зараз там ніхто не зупиняється. Це згуртованість? Це не згуртованість, це атомізація і це неправильно, з цим треба боротися.
 
Пане Анатолію, нас тут уже зачепили одразу два питання. Почати все-таки з того, хто підвищує згуртованість? Це влада та громадянське суспільство чи є хтось іще? І як ми можемо підвищити цю згуртованість?

Знаєте, я вже 11 років живу в селі біля Києва. Дуже цікава історія: є містечко, де забудова другої половини 80-х – першої половини 90-х років, великі будинки, там вже сади виросли та просто знищені вулиці. Ну, просто страшна руїна, проїхати нереально.

Поруч уже теперішня забудова, 10-12 років, будинки вже менші, але люди там збираються й самі будують собі вулицю партизанським методом: без проєктів, без дозволів, але стелиться асфальт і є куди їхати. Так само збираються й встановлюють ліхтарі. Це дуже класно, бо це приклад такого гуртування на місці, але тим людям потім треба виїхати в саме місто, на основну трасу, а це вже вони не потягнуть і в них нема інтересу.

Тобто тут уже має включитись місцева рада. І от що дуже цікаво: останній рік вуличні мешканці, які ніколи не збиралися, хоча вони там вже 20-30 років живуть, почали складатися та якось ремонтувати собі дороги. Це такий дуже класний показник можливості самоорганізовуватись і гуртуватися.

Але цікаво й інше – з’являється тенденція. Якщо я вклав гроші, відремонтував дорогу, то чому він з тої вулиці їде по моїй дорозі, давайте ми ще трошки добавимо та поставимо в себе шлагбаум. І от я тепер починаю з цими людьми, які ставлять шлагбаум, розмовляти: “Друзі це не можна, тому що ми поставимо, ви поставите, там ще поставлять, і взагалі ніхто нікуди не проїде, бо ми розділяємось на шматки”. Тут дуже важливо, щоб ця самоорганізація не переходила в автомізацію, це є надзвичайно важливо.

Наступна позиція, коли ми дивимось різні регіони, хто куди їде, як переміщується, дуже цікава річ. Є окремі регіони, звідки ніхто нікуди не їде, і туди ніхто не приїжджає. Це дуже погано, бо ці регіони створюють свою ілюзорну спільноту, що ми нікому непотрібні, ми нікому нецікаві, там бандери, там галушники, там шахтарі. Це створює дуже погану історію.

Тут уже роль держави – включити ці регіони в такий внутрішньодержавний розподіл праці, в ці транспортні магістралі.

І тут прийнята Державна стратегія регіонального розвитку до 2027 року. Однією зі стратегічних цілей є згуртованість. І там є, наприклад, питання, що стосується стимулювання внутрішнього туризму. Давайте будемо пробувати знаходити ідеї, які важливі для багатьох регіонів і різних оцих соціально-ментальних українських груп.

У нас була дискусія на Фейсбуці, наприклад, Велика Скитія – ні бандерівців, ні червоних, ні соціалістів – це було дуже давно. Давайте створимо якісь такі маршрути, які прив’язані до цієї Скитії.

У нас є Дніпро, який тече через всю Україну, який для всіх важливий.

У нас було 9 столиць в Україні, давайте зробимо якісь маршрути по столицях України. Тобто є багато речей, які може й зобов’язана держава підтримати, але ініціювати, запропонувати, запрограмувати можуть різні спільноти, громадські організації, бізнеси, місцеве самоврядування – все що завгодно.

Мені здається, якщо ми всі будемо говорити про згуртованість, як дуже важливий елемент національної безпеки, будемо розуміти згуртованість, як поєднання різних ідентичностей, різних рівнів в одну таку загальноукраїнську конкурентоспроможну ідентичність, то ми матимемо змогу поступово відходити від цієї парадигми розділення суспільства на ворожі табори.

Я розумію, що це дуже непросто, але я знаю одне, 1993 року я ще був дуже молодий і розробив новий проєкт закону про новий адміністративно-територіальний устрій України. У 1993 році всі з мене посміялись, що це нереально в Україні, просто нереально провести такі реформи. Але минуло 30 років і в Україні відбулася ця реформа.

Тобто поступова робота, еволюціонування, залучення до процесу нових і нових середовищ має давати результат. Тому я розумію, що формування української згуртованості – це гра в довгу. І щоб ця гра була для нас успішною, потрібно максимальне залучення середовищ, залучення інтелектуалів. Та нейтралізація політиків, які формують свою рейтингову електоральну підтримку на розділенні.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram