Мене вразило, наскільки впевнено почувається цей чоловік. Він аж іскриться життєлюбством та оптимізмом, а ще має відмінне почуття гумору. У нього сила-силенна творчих планів і дуже мало вільного часу, на кожен день заплановане щось нове та цікаве. 

Знайомтеся: Григорій Гришкан – актор-початківець із легкою формою дитячого церебрального паралічу. Він народився в місті Покровську. Закінчив фінансовий факультет Донецького національного університету. Із початком війни переїхав до столиці, де знайшов роботу фінансистом та водночас почав акторську кар’єру. 

У 2016 році з’явився фільм “Інший”, завдяки якому Григорій Гришкан хотів показати українцям, що навіть обмежені фізичні можливості не завадять досягти мети. А вже цьогоріч з’явиться ще одна стрічка – психологічна драма “До щастя”. Актор переконаний, що кіно допоможе кожному переоцінити своє життя та здійснити призабуті мрії. 

В інтерв’ю для “Українського інтересу” Григорій Гришкан розповів про свою акторську кар’єру, секрети успіху та впевненості, а також про те, як правильно виховувати дітей з інвалідністю. 

Розкажіть докладніше про перший фільм “Інший”. 

Ідея цього кіна народилася ще у 2015 році. Одного разу нишпорив в Інтернеті та натрапив на інформацію про актора зі США Мітта Ар Джея. У нього така ж проблема зі здоров’ям, як і в мене: легка форма ДЦП. Коли ознайомився з його життєвою та творчою кар’єрою, то нарешті зрозумів, чого хочу. Я надзвичайно сильно захотів стати актором. 

Найважчим завданням було знайти людей, які б мене почули. Наше суспільство здебільшого не готове до того, щоб особистості з інвалідністю могли себе повноцінно реалізовувати. Насправді це наша суспільна хвороба – ніхто нікому не потрібен. 

Проте, на щастя, є важливе правило життя: коли ти дуже чогось прагнеш, то тобі допомагає навіть Всесвіт. Зрештою мені вдалося познайомитися з київським режисером Вінсентом Меттелем. Ми знайшли спільну мову й почали співпрацювати.

Із самого початку я хотів зняти повний метр, однак знайшли фінансування лише на короткий. 

Чесно зізнаюся, фільм не дуже сподобався моїй мамі, адже я там мало з’являвся в кадрі. 

Гадаю, ви виправдали її сподівання в новому фільмі “До щастя”?

Так, там 90% екранного часу – це я. Усе крутиться навколо мене. 

Розкажіть, як знімали стрічку та з якими проблемами довелося зіштовхнутися. 

Зйомки відбувалися по вихідних, адже в будні працюю. Періодично намагалися отримати фінансування від Держкіно, проте це не увінчалося успіхом. Фільм зняли за 200 тисяч гривень: це власні кошти та гроші небайдужих людей. 

Стрічку почали знімати в листопаді минулого року, а закінчили наприкінці лютого. У серпні зробимо професійну переозвучку, адже звук потрібно прилаштувати до перегляду у великих кінотеатрах. Ми звернемося до професійної студії, тут нічого складного немає. 

Коли фільм з’явиться в кінотеатрах? 

Спочатку ми планували прем’єру на 3 грудня – Міжнародний день людей з інвалідністю. Проте експерти говорять, що в першому місяці зими зазвичай дуже багато прем’єр, тому наш фільм може потонути в кінопотоці. Імовірно глядачі побачать його раніше. 

Я вже знайшов дистриб’ютора, який погодився стати нашим національним прокатником. Проте нам не вистачає промофінсування для випуску в прокат. Нам потрібно 150 тисяч гривень. У серпні подаватимемо документи в Держкіно на отримання цього фінансування. 

Ви зазначаєте, що “До щастя” – це перший повнометражний фільм у світі, де головну роль виконує актор з інвалідністю.

Я не побоюся цього сказати: те, що ми зняли, ніхто ніколи не робив. Актор Мітт Ар Джей знімається в серіалах, проте в нього ніколи не було головної ролі. 

Що ви хотіли донести глядачам цим фільмом?

Загалом сюжет такий: головний герой не має і копійки за душею. Він народився в дитячому будинку й жив у приміщенні, яке не було пристосоване до життя. Просто блукав вулицями в пошуках роботи та кращої долі. На шляху йому траплялися різні люди з різними намірами, не завжди добрими. Проте герой не склав руки й не скорився обставинам. У результаті буде щасливий кінець. Я хочу, щоб кожен переосмислив своє життя й задумався над тим, навіщо він живе. 

Пам’ятаю, як у Києві виступав Нік Вуйчич. Він народився без рук і ніг, проте не зламався. Він говорив, що коли є ціль у житті, і ти хочеш повноцінно жити, то не повинен здаватися. Якщо я здамся, то кого зроблю щасливим? Зроблю гірше тільки собі. Життя – це щоденна боротьба. Це й хочу показати у фільмі. 

“До щастя” – це фільм-мотиватор. Він буде корисним тим, хто втратив віру в себе. Насамперед це стосується людей з інвалідністю. Глядачі зможуть переглянути своє ставлення до життя та знову поставити перед собою хоча б маленьку, але ціль. І рухатися до неї хоч і повільно, але впевнено. 

Додам, що ми хочемо зробити окремий допрем’єрний тур містами Донецької області, які підконтрольні Україні. На власному прикладі хочу показати, що людину з інвалідністю, що виросла на Донеччині, життя не зламало. 

Також подаватимемо фільм на Каннський кінофестиваль. Гадаю, що європейським критикам, які толерантніші та відкритіші, драма сподобається.   

Що для вас означає зніматися в кіно?

Це, як політ на іншу планету. Зйомки мене надихають. Я хочу реалізувати себе в акторській професії. Хочу, щоби після прем’єри “До щастя” на мене звернули увагу режисери та продюсери, щоби вони побачити мій акторський потенціал і почали запрошувати мене на інші ролі. 

Коли ми знімали перший фільм, то один епізод робили за 7-8 дублів. У другому – лише 3-4. Я виріс у професійному плані. 

Мене надзвичайно заряджає перебування на знімальному майданчику. Я настільки щасливий, що не відчуваю стоми. Я хочу передавати енергію своєї душі.  

Чи будете надалі зніматися у фільмах?

На наступний рік у нас запланований ще один фільм. Він називається “Щастя на продаж”. У мене також буде головна роль. Уже є

 готовий сценарій. Вихід стрічки запланований на 2021 рік. 

Які поради ви б дали батькам, які виховують дітей з інвалідністю? Як виховати їх гармонічними та життєлюбними особистостями? 

Знаєте, я себе ніколи не соромився. Я знаю, що завжди виділятимуся з натовпу. Проте я не комплексую і достатньо впевнено почуваюся в суспільстві. Звісно, на це вплинуло виховання. 

Мої батьки ніколи не говорили щось на кшталт: “Синок, ти не такий, як усі. Тобі буде важко”. Вони виховували мене, як звичайну дитину. Завдяки цьому я не відчуваю ніякого дискомфорту. Я виріс комунікабельним. 

Дітей однозначно не потрібно виховувати в жалості. Це не призводить ні до чого хорошого, навіть вбиває. 

Виховувати дочок та синів потрібно з розумінням того, що рано чи пізно вони залишаться одні. Їм треба вирости якомога самостійними. 

Коли ви працювали в Донецьку, то витрачали п’ять годин на добирання на роботу та назад. Було непросто знайти робоче місце. Водночас ви не побоялись самому переїхати до Києва. Чому?

Я завжди мріяв жити в столиці. Пів року пошуку робочого місця, понад 300 надісланих резюме – і мені вдалося знайти роботу за спеціальністю. 

У нас є компанії, які лояльно ставляться до людей із ДЦП й іншими захворюваннями. Проте їх одиниці.

Читайте також: Я пільга чи штраф? Реалії працевлаштування для людей з інвалідністю

Є такий закон “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні”. Він зобов’язує підприємства, де працюють від 8 до 25 осіб, мати в штаті хоча б одну особу з особливими потребами. Якщо підприємство ширше, то таких працівників має бути 4%. 

Я знаю українську компанію, де працює 463 людей з інвалідністю. Проте там немає жодного працівника з обмеженими фізичними потребами, а за законом їх повинно бути десь 18.

Читайте також: Синдром Дауна в Україні: чи реально жити, а не виживати

За порушення посадовою особою нормативу робочих місць для працевлаштування людей з інвалідністю накладають адміністративний штраф від 170 до 340 гривень. Це смішні гроші. 

Працевлаштування людей з інвалідністю залишається лише на совісті працедавців. Українцям з особливими потребами, які хочуть знайти роботу, потрібно бути дуже наполегливими та цілеспрямованими. 

Читайте також: Долаючи перешкоди: як людей з інвалідністю успішно працевлаштовують

Як гадаєте, чи здатна влада зараз звернути увагу на людей з інвалідністю?

Дивлюся на те, що відбувається в країні, і в мене великі сумніви, що за цієї влади щось зміниться. Я розчарувався у Володимиру Зеленському, за якого голосував. Йому не можна було йти в президенти, адже від самого початку в нього не було команди. Гадаю, відбулися чергові втрати на п’ять років. 

Знаєте, за 29 років функціонування Верховної Ради там було всього двоє депутатів з інвалідністю. Це дуже сильно засмучує. Така статистика свідчить, що влада не готова повернутися обличчям до людей з особливими потребами. 

Зазначу, що на столичних вулицях і досі практично немає людей з інвалідністю. 

Ви можете назвати себе щасливою людиною?

Так, я повністю щасливий. 

У чому полягає український інтерес?

У тому, щоби слухати та чути один одного. Важливо, щоби ми, українці,  вміли приходити один одному на допомогу в скрутну хвилину, щоби ми перестали думати тільки про себе. А ще – щоби ми перестали деградувати, як особистості.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram