Анжеліка Рудницька: Війна змусила державу думати про людей

Анжеліка Рудницька: Війна змусила державу думати про людей. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Завдяки проекту “Територія А” українці дізналися багатьох українських виконавців, які потіснили представників традиційної естради. Виявилося, що наші телепрограми, музичні кліпи та пісні можуть вириватися за встановлені межі та бути по-справжньому цікавими. Однак після п’яти років існування успішну програму, яка мала мільйони шанувальників, закрили. Журналіст “Українського інтересу” зустрівся із співзасновницею та ведучою “Території А” Анжелікою Рудницькою та дізнався, чому так сталося. 

Зараз пані Анжеліка займає посаду радника міністра культури з питань культурної реінтеграції прифронтової зони, тому часто буває у населених пунктах, які лише повертаються до мирного життя. Наша співрозмовниця розповіла про поїздки на Схід, людей, які там живуть, а також військових, які готові збирати для неї маки на мінному полі.

– Не так давно ви анонсували чергову поїздку на схід. Куди саме їдете та з якою метою?
– Ті проекти, про які ми говоримо, це вже не мої волонтерські ініціативи, а проект “Український Схід” Міністерства культури України. У березні в Сватовому заплановані Шевченківські дні із флеш-мобом, читацькою конференцією, показом короткометражок, концертом та виставою “Спогад” за творами Шевченка, Хмельницького лялькового театру. Як на мене, театр ляльок буде справжньою родзинкою, яка буде цікавою і дорослим, і дітям.

Коли ти приїжджаєш до сільських будинків культури, там кажуть: “Тут не ступала нога людини з телевізора”. Для людей це так само, якби зараз до нашої розмови приєднався б інопланетянин. Спочатку вони довго розглядають, придивляються з якоюсь пересторогою. А потім уже геть інакше починають спілкуватися, і ми стаємо майже рідними. Ми розмовляємо, обговорюємо, зокрема, гострі питання. Дуже добре, що ми почали більше спілкуватися. І якби не війна, цього просто не було б. Це найстрашніше, як мені здається. Тому що війна змусила державу думати про людину. А треба, щоб держава думала про людину незалежно від того, є війна, чи немає.

– Чи дійсно Україні настільки потрібен був цей шоковий поштовх?
– Мабуть, так, хоч це і жорстоко. Я не хотіла б цього, тому що сама постраждала від цієї війни. Для мене Луганщина рідна, тому що вона полита кров’ю мого дядька Олега Михайлова. У віці 46 років він загинув ще на початку війни.

Небайдужі українці та деякі політики намагалися українізувати Україну у мирний спосіб. Однак далеко не всім це було вигідно. Я постійно думаю про те, чому українським медіа не вигідно бути українськими? Чому вони продукують тільки страх і тотальну зраду? Чому вони не розповідають про хороше, про здобутки, про українські перемоги?

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

– Саме цим ми займаємось.
– Так, ви це робите, але вас дуже мало. Потрібно об’єднувати зусилля та робити щось спільне, класне, трендове та помітне. Без понтів, не культивувати постсовкову, бандитську естетику, не переносити її в наше українське буття. Все-таки українці – естети. Подивіться на нашу традиційну культуру, наші рушники, наш одяг шляхетний. Медійники помиляються, коли кажуть, що “піпл це не схаває”. Коли поети, які читають вірші зі сцени, а не показують видовищне шоу, скрипалі та оперні співаки зривають оплески у залах сільських будинків культури, я просто вражаюся. Виявляється, вони люблять це, але де їм це побачити чи почути? Коли скрипалю Василю Попадюку аплодують довше, ніж він грав, хіба це свідчить про те, що люди “хавають” (перепрошую за сленг, але ж це улюблені меми телепродюсерів) тільки те, що їм показують по телевізору? Звичайно, ні.

– Ви говорите про те, що ці люди вперше бачать “обличчя з телевізора”. Чому досі ніхто з відомих людей до них не їздив?
– Тому що вони байдужі та не вважають це за потрібне. У них інші цінності. Для багатьох важливіше заробити гроші та зробити кар’єру. Медіаперсони кажуть, що життя одне, тому його потрібно прожити якомога корисніше для себе. А інші переконані, що країна – одна з найбільших цінностей, це зона їхньої відповідальності. Тому на Сході зазвичай гастролюють одні й ті ж митці.

– Страшно їхати туди зараз?
– Сватове, наприклад, це мирний шматок Луганщини. А от коли ми виступали в Попасній, чули обстріли. Хтось тим часом співав, а я стояла поруч із командиром. Кажу: “Це те, що я думаю?”. І він відповідає: “Угу. Але не переймайтесь, це десь два кілометри від нас”. І ми й не хвилювалися, два кілометри – це ж ого-го (сміється).

Культурна реінтеграція Донбасу

– Які локальні задачі ставить перед вами міністр, якщо виокремити декілька найважливіших?
– Ми підтримуємо українських військових та їхній бойовий дух, повертаємо людей до мирного життя, популяризуємо українську культуру – від традицій до сучасності, об’єднуємо людей, стимулюємо інтерес до всього українського. Це багетовекторні задачі.

Як, наприклад, перетворити бібліотеку з книгозбірні, приваленої пилом, у сучасний культурний простір, де кипить культурне життя? Бібліотеки і книжки на Сході – дуже актуально. Коли у людей через обстріли зникало світло, вони повертались до книжок. З’явилася необхідність у якісній українській літературі. Тому протягом чотирьох років війни ми збираємо літературу та відправляємо туди. Це вже десятки тонн книжок.

– Наскільки всі ці кроки дієві?
– З початку війни ми возили гуманітарку: труси, шкарпетки, теплі речі, їжу, книжки, диски та все інше. Вже це все не таке актуальне, економічна ситуація більш-менш налагодилася. А культурний фронт не менш важливий, ніж той, що зі зброєю. Наші військові кажуть: “Їдьте до дітей. Чим більше ви спілкуватиметесь із тутешніми дітьми, тим менше нам доведеться воювати”.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Це старше покоління протиставляє українську та російську мови, порівнюють літературу, сперечаються щодо того, про кого треба більше у Фейсбуці писати: про Висоцького чи про Стуса. А для юного покоління Стус існує, а Висоцького – немає. У нового покоління вже інші інтереси, прагнення та бажання. Вони інакше сприймають світ. Діти дуже швидко переходять із української на російську чи англійську. Для них немає війни між українськомовними та російськомовними, у них не стоїть питання, чи треба вивчати українську в Україні. Для них це очевидні речі. Всі ці стереотипи йдуть від дорослих із їхнім радянським багажем, від якого вони не можуть позбавитись. І перелом не відбудеться після капітуляції Росії та закінчення бойових дій. Це ж із головами і душами треба працювати невтомно. Необхідно змінювати не тільки Схід, а й усю Україну. Із досвіду спілкування з людьми зі Сходу можу сказати, що вони почали відрізнятися від інших українців лише зараз. Зараз вони більш патріотичні. Це вистражданий патріотизм, тому що вони бачать війну, втрати та трагедії на власні очі щоденно.

– Що під час поїздок до лінії фронту зворушило вас найбільше?
– На початку війни я приїхала в Щастя, де служив мій дядько. Це вже було після його загибелі. Була в кубрику, де він жив, бачила ліжко з його позивним. Я заспівала для хлопців і тримала за руку командира роти Філіпа Слободенюка. А коли вже повернулась до Києва, мені прийшла смс-ка, що Філіп загинув разом із хлопцями, яких я обіймала ще три дні тому. Я так ридала, що просто не могла взяти себе в руки. Це дуже складно. Психіка якось намагається пристосуватися, але звикнути до цих втрат неможливо.

Два роки тому я свій день народження святкувала на Світлодарській дузі. Хлопці знали, що я іменинниця. І до мене підійшов солдат із великим оберемком польових маків. Це найцінніший для мене букет, і не тільки тому, що його подарували на фронті. Згодом до мене підійшов інший військовий і розповів, чому саме та людина дарувала мені квіти. Виявилось, що він знімав розтяжки на мінному полі, щоб назбирати їх. У мене був такий комок у горі, що я співати не могла.

Епоха “Території А”

– Декілька поколінь українців формували свій музичний смак завдяки фестивалю “Червона рута” та проекту “Територія А”. Я, на жаль, до цього покоління не належу. Розкажіть мені, чому ці проекти у той час були такими крутими, а їхній формат вважався революційним?
– “Червона рута” у 1989 році справді зробила переворот, тому що вона показала дуже різну українську музику: від традиційної до сучасної. Завдяки фестивалю в Україні з’явились зовсім нові, незвичні на той час напрями – реп, хіп-хоп, танцювальна музика. Фестиваль підняв величезний пласт музики, яка раніше була десь у підпіллі, яка нікому не була потрібна.

“Територія А” з’явилась у 1994 році. Спочатку ми почали діяти як інформаційне агентство, але лише про мистецтво. У 95-му ми запустили телевізійний канал, який об’єднував багато мистецьких проектів, найпопулярнішим з яких був Перший національний хіт-парад кліпів “Територія А”. Це був величезний ризик. Зараз смішно говорити, тому що є величезна кількість кліпів, а тоді й слова “кліп” у нашій лексиці не існувало. Хіт-парад став революцією в нашому телебаченні й увійшов в історію української музики та ТБ, як перший відео-хіт-парад.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

– А де ви брали таку кількість контенту?
– У нашому архіві набралася достатня кількість музичних відео. А Олександр Бригинець, який є співзасновником “Території” та був продюсером її телевізійних проектів, на той час уже бував за кордоном і бачив MTV, запропонував використати наш архів продуктивно.

Тоді в телеефірі була лише традиційна українська естрада. “Територія А” – це була нова українська хвиля, спрямована на молодь. Ми також були юними, тому хотіли зробити щось бомбезне, зруйнувати стереотипи. Коли тільки обговорювали проект, ми вирішили, що це має бути щось українське та модне. Щоб це не було нудно, на кшталт: “А давайте поговоримо про…”. Треба було зробити щось таке, що відрізняється не тільки за форматом.

– Чи не було страшно на початку? Вже зараз зрозуміло, що це крутий формат. Однак тоді його могли не сприйняти.
– Ні, це було дуже цікаво та захоплююче. Всі казали, що проект не виживе. Ми порахували, що у нас матеріалу вистачить десь на два місяці. А в ефірі хіт-парад був 5 з половиною років. І був би досі, якби не антиукраїнські настрої.

І ведучою я стала, до речі, “з горя”. Ми ніяк не могли знайти ведучого. Все, що ми пропонували, не підходило. Тоді керівництво каналу ICTV, на якому виходила в ефір “Територія А” запропонувало: “Так що ж ви шукаєте? Он же у вас є ведуча”. Я була проти, бо ж така розумна, тисячі книжок прочитала, в університеті навчалась на журналістиці, а буду вам від п’яти до одного рахувати (сміється)? Але все ж записали зі мною пілотну програму, і вона виявилась найкращою. Я потрапила у лещата щоденного хіт-параду й п’ять років прожила в ефірі в буквальному розумінні цього слова. Бо ж ми виходили в ефір тричі на день.

– Чому тоді все закінчилося? Рейтинги впали?
– Спочатку деякі політики намагалися “підім’яти” нас під себе, підкупити. А ми на такі пропозиції не піддалися. Однак коли ми стали дуже сильно заважати, нас просто прибрали з ефіру. Після п’яти років наполегливої роботи прийшов якийсь дядько та вирішив, що йому це не потрібно. І програму закрили навіть попри гарні рейтинги. Так просто не закривають проект, у якого мільйони шанувальників.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

– Найважливіша річ, яку принесла “Територія”?
– Вона змусила повірити в себе багатьох талановитих музикантів. “Територія А” подарувала Україні велику кількість нових імен. Не тому, що їх не було, а тому що про них не говорили та не виносили в загал. Це як зараз говорять: “Скільки у нас там тих музикантів? Десять?”. Ні, їх насправді набагато більше, просто про них ніхто не говорить. Немає в ефірі – значить тебе немає взагалі.

“Територія А” спровокувала появу цілої хвилі нових музичних телепрограм, заснувала премію в галузі кліпмейкерства, відновлювала концертно-гастрольну структуру по країні, зробила безліч масштабних і невеликих благодійних, музичних, мистецьких заходів, спровокувала організацію фан-клубів по всій країні, котрі спілкувалися між собою, сприяла або ж знімала безліч нових кліпів, записувала велику кількість нових пісень і реанімувала напівзабуті давні українські пісні, видавала газету “Музичний тиждень”, створювала анімаційні кліпи, займалася дизайном. Всього не перелічиш. Чи не в кожній школі була своя “Анжеліка Рудницька”, а шкільні свята проводили у форматі “Території А”. Це був золотий період української музики. Варто було в хіт-параді з’явитися артисту і він міг спокійно їхати з гастролями по країні. Це був справжній український бум.

– Одним із ваших частих гостей був Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін). Я дивився один із ваших ефірів з його участю, однак там я не побачив Кузьму таким, до якого ми звикли. Чому?
– Там він був не такий, правда? Я думаю, що він вже пізніше відпрацював для себе якусь схему поведінки, за якої йому було найкомфортніше спілкуватися зі світом. Так, він був самоіронічним, прикольним, у його голові був мільйон анекдотів, але я його знаю іншим – зворушливим та в міру сентиментальним. Це людина, яка вагається. Зовні наполегливий і ніби знає, куди йде, але він був самоїдом. Він весь час зважував, наскільки добре те, що він робить. Це інша сторона Кузьми.

Цікаво, що “Територія А” вперше вивела його в ефір як ведучого. Це була програма “Територія Данс” – всеукраїнський телевізійний фестиваль, де дві групи кілька турів співали пісні, а глядачі та журі визначали, хто з них переміг саме у цьому батлі. Він також вагався в останній момент і ледь не зірвав нам зйомки. Вже розвернули камери, поставили світло й Кузьма каже: “Який із мене ведучий? Я не вмію. Як це буде? Що ти таке придумала? Це брєд”. Він відмовлявся виходити на сцену, але ж я теж уперта. Тому закінчилося все добре.

Мені дуже шкода, що Кузьми більше немає з нами. Однак коли я зараз читаю історії про нього, для мене вони зовсім не схожі на Андрія.

– Це якісь негативні історії?
– Ні, просто зараз із нього намагаються зробити якийсь пам’ятник. А він був дуже живий, справжній, контраверсійний, тому і цікавий.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Про сучасну музику

– Протягом останніх декількох років активно говорять про відродження української музики. Чому саме відродження? Хіба до цього з українською музикою було щось не так?
– Ні, українськомовні пісні були завжди, але зараз їх стало трошки більше в публічному доступі. І це некоректне формулювання, просто українська музика зараз поза ефіром. От і все. Ви не зустрінете ФІОЛЕТ, Kozak System, “Жадан і Собаки” та ще безліч виконавців на телебаченні. Так, вони є в інтернеті, але ж людям потрібно знати, що шукати. От саме для цього потрібна “Територія А”. Був час, коли всі меломани країни збиралися біля телевізорів й отримували порцію української музики та інформацію про музикантів. У такий спосіб ми створювали єдиний музичний простір. А зараз такого немає.

– Ваша цитата: “Я не дивлюся наші музичні канали, тому що вони пустопорожні. Я змушена їх дивитися час від часу. Але там цілковите розчарування, це не цікаво”. Чому б тоді не зробити рестарт “Території А”, але вже не на телебаченні. В інтернеті є чудовий майданчик – YouTube.
– Цим потрібно займатися системно та віддавати величезну кількість сил і часу. А мої зусилля спрямовані зараз трішки на інше. Попри те, що я продовжую очолювати “Територію А”, зараз я працюю в міністерстві культури. Поєднувати це практично неможливо. Навіть не йдеться про те, що я маю стати ведучою цього проекту. Просто щоб запустити його, потрібно докласти зусиль і знайти кошти. Звісно, зробити це зараз простіше, ніж у 90-х. Але я просто боюся не встигнути все, а зробити погано я не хочу.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Про український інтерес

– У чому ви бачите головний інтерес українців?
– Українці хочуть достатку, миру, який, на жаль, не на першому місці, європейського комфорту, але щоб нічого для цього не робити. Тобто українці були та залишаються ідеалістами. Вони вірять у казку, у якій прийде новий супергерой-президент і зробить так, що все буде добре. Можливо, я когось розчарую, але цього не буде. Ніхто не зробить щось за нас. Тому потрібно визначити спільні цінності та головні завдання. А потім дібрати алгоритм, завдяки якому це можна втілити у життя. І у цьому процесі мають взяти участь усі без винятку.

Спілкувався Антон Владиславський, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.