Вона тижнями оббивала пороги військкомату, щоб її взяли до армії. Хотіла потрапити до десантно-штурмових військ, але дівчині відмовили, мовляв, зі зростом 156 см і вагою 35 кілограмів їй там не місце. Не здалася. Сьогодні Юлія Ковалева – одна з тих 55 тисяч жінок, які служать у Збройних силах України. Вже понад вісім місяців дівчина разом з побратимами боронить державні кордони на передовій. Своїм прикладом вкотре доводить: не важливо, якої ти статі, якщо маєш бажання і готовий важко й наполегливо працювати.

Про свою службу, адаптацію до життя на фронті та ставлення до жінок в армії Юлія розповіла “Українському інтересу”.

Потрапити до армії – не було мрією дитинства. Дівчина здобула вищу освіту за спеціальністю “Маркетинг”. Нині отримує ще юридичну освіту. Родом Юлія з Донецька, тому з війною знайома з перших її днів. Ключову роль у її виборі стати військовою стало знайомство з хлопцем з полку “Азов”.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

“Ми познайомилися в Інтернеті у 2014 році. Багато спілкувалися телефоном, переписувалися. Згодом я наважилася і переїхала до нього у Київ. Там вирішила спробувати себе у журналістиці. Задумалася про військову службу, спілкуючись з друзями з “Азову”. Випадково натрапила на оголошення 72-ої бригади про пошуки прес-офіцера. З’явився шанс поєднати службу і журналістику”, – розповідає дівчина.

Ні хвилини не вагаючись, Юлія зібрала речі і поїхала в Авдіївку, де на той час базувалася бригада. Разом з іншими військовими журналістами її поселили у старій будівлі дитсадка. Там провела два тижні, але робота у прес-службі не склалася:

“Мабуть, то було не моє місце. Але мені сподобалося все і я чітко зрозуміла, що хочу стати на військовий шлях”.

Повернувшись додому, Юлія почала штурмувати військкомат. Їй відразу відмовили, мовляв, вона занадто тендітна для армії. Щоб потрапити на службу, треба було отримати письмову згоду від якоїсь бригади. Тоді у Донецькій області стояла 28 бригада, яка й погодилася взяти дівчину у пресову службу.

“Мені дали письмову згоду, з якою я знову повернулася до військкомату. Військовий комісар довго уникав мене, вдавав, що не помічає , навіть не вітався. Протягом двох тижнів я кожного дня проводила у військкоматі з 8 ранку до 16:00. Мені набридло, що мене ігнорують. Тоді все вирішив мій тато. У Донецьку він працював у поліції, і в нього залишилися деякі зв’язки. За три дні мені завели особову справу ,і я пішла в армію”, – згадує Юлія.

Чотири місяці дівчина проходила підготовку у навчальному центрі на Одещині, після чого приїхала у зону АТО. Але в прес-службу Юля не потрапила. Її призначили на посаду помічниці гранатометника:

“Помічницею гранатометника я звичайно ж не була. Виконувала обов’язки медика і допомагала трьохсотим. Наші позиції розташовані біля села Новомихайлівка. Жили у польових умовах. До цивілізації там десь 14 кілометрів. Транспорту не було, при потребі доводилося ходити пішки”.

Жінка залишається жінкою навіть у військовій формі

Крім Юлі, у загоні ще дві дівчини. Усі живуть разом з хлопцями у бліндажах. Хоч гендерна рівність у Збройних силах перемагає, та все ж чоловіки жаліють дівчат – усю важку роботу виконують самі:

“Вони не дають нам таскати воду, розтоплювати баню чи рубати дрова. Ми своєю чергою готували для них їсти, бо повара на позиції не було”.

На питання чи було страшно, Юля впевнено відповідає:

“Ні! Попри те, що вороги були близько – між нами лише лісосмуга, – я завжди відчувала себе спокійно. Ні на хвильку не сумнівалася, що все буде добре. Чому так – пояснити не можу, бо спочатку всі дуже хвилюються. А мені було легко. Я знала, куди їду. Знала, які там умови життя. Перші дні було важко, та я розуміла, що цивілізація занадто далеко, що немає можливості мити голову  щодня, як звикла. Але я трималася. У мене лише раз було, коли здалося, що здурію. І все через дрібницю. Я намагалася розпалити пічку у бліндажі, і вона почала диміти всередину. Це нормально, таке часто буває. Але саме того разу це мене роздратувало. Я спочатку сміялася, потім плакала. У мене була істерика”.

Та з часом Юля звикла до польових умов. Зізнається, що навіть зараз, у відпустці, сумує за своїм бліндажем, за своїми побратимами, за тією атмосферою. Каже, що у тому всьому є якась романтика, до якої швидко звикаєш.

Фото надане героїнею публікації

Позивного у дівчини немає. В загоні її жартома називають Юлька-кастрюлька або Свєта-сєпар:

“Якось їхала з таксистом, ми розговорилися. Через деякий час він зустрів моїх побратимів і запитав, як у мене справи. Імені не запам’ятав, вирішив чомусь, що я Свєта. А через те, що я з Донецька, додав, що я сєпар. Так мене й хлопці почали називати”, – (посміхається).

Серед так званого “ополчення ДНР” багато колишніх донецьких друзів Юлії. Вони часто пишуть дівчині, розповідають як їм там важко:

“Один мій товариш зараз дуже шкодує, що пішов до них. Каже, погнався за грошима, а тепер залишився ні з чим. Не знаю як у Росію, але в Україну йому виїхати з Донецька неможливо”.

Про труднощі

Найстрашніше на війні – втрачати друзів. Юля згадує ситуацію, коли на її очах вбили хорошого товариша. Він загинув не від ворожої кулі, а від рук вищого керівництва. У статистиці такі смерті позначаються “небойові втрати”.

“Такі втрати теж бувають. І це найгірше. Один з наших керівників часто випивав. Це робило його агресивним, і він шукав, на кому зігнати свою злість. Зазвичай, під гарячу руку потрапляв керівник взводу. Так сталося і цього разу. Він бив його ногами. Це все відбувалося за дверима, але коли ми почули, я хотіла покликати медиків. Інший товариш сказав, що все добре, він відвів його у кімнату і поклав спати. На ранок від травм чоловік помер”, – згадує Юлія.

Додає, що інколи задумається залишитися у тилу й не повертатися на передову. Від переживань у дівчини навіть сиве волосся з’явилося. Та не здатися допомагають побратими, які завжди підтримують. Юля каже, що багато військових розчаровані розвитком подій і хочуть звільнятися. Тривалий час немає ніяких зрушень, позиції її батальйону з 2016 року незмінні.

“З РПГ стріляю краще, ніж з автомата”.

“Якщо говорити про наші позиції, у нас спокійно. Якщо й обстрілюють, то зазвичай вночі. Мар’янку, яка від нас за 2-3 кілометри, обстрілюють часто, в основному з “Градів”. У відповідь нам заборонено стріляти. Інколи дивимося “сєпарські” новини, і помічаємо, що коли до них приїздять журналісти, нас починають обстрілювати. У такий спосіб провокують, щоб зняти це на камеру і показати, що ми обстрілюємо мирних жителів. Вночі даємо відповідь з автоматів, важкої артилерії у нас немає. До речі, я стріляю краще з РПГ (ручний протитанковий гранатомет, – прим. ред.), ніж з автомата”, – розповідає військова.

Проблема, з якою часто зіштовхуються дівчата в армії – форма. Маленьких розмірів фактично немає, тому доводиться або вшивати, або купувати власний комплект. Та ж ситуація із взуттям. У Юлі 34 розмір ноги, тому знайти берци важко. Допомогли волонтери.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

“Бронежилет я теж сама купувала. Бо ті, які видають, незручні для таких маленьких дівчат, як я. Його навіть одягнути важко, не кажучи вже про те, як у ньому тримати автомат у руках. Зараз знову шукатиму форму, бо моя зимова уже дуже зносилася: плями від солярки, обгорілі рукави”, – каже Юля.

Мрію побачити закінчення війни

Дівчатам в армії часто доводиться чути, що це не жіноча справа. В основному – від цивільних:

“До нас часто підходять місцеві, запитують, чому ми пішли в армію, чи не могли знайти собі нормальну роботу. Кажуть, що нам дітей ще народжувати, а ми тут витрачаємо свій час, бо насправді нічого не вирішуємо. Взагалі, у місцевих жителів неоднозначне ставлення до військових. Були випадки, коли бабусі до мене підходили і запитували: “Це вже Новоросія прийшла?”.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Що стосується батьків Юлі, вони її рішення повністю підтримали і пишаються донькою. Інші родичі не знають, що вона – військова:

“Навіть бабусі не розповідала ще. Якось згодом це зроблю. Головне, я відчуваю, що зараз займаюся тим, що мені до душі. Я на своєму місці. Я не буду служити в армії по закінченню війни. Я не роблю кар’єру, я просто відчуваю, що маю бути там, аж поки не закінчиться війна. І я хочу хоч трішки зусиль до цього докласти. Це моя мрія”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram