Долаючи перешкоди: як людей з інвалідністю успішно працевлаштовують

Долаючи перешкоди: як людей з інвалідністю успішно працевлаштовують. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

В Україні проживає близько 2,6 мільйона людей з інвалідністю. Майже 80% з них – працездатного віку. Та мають роботу лише 27%. Для порівняння, у Європі ця цифра сягає майже 40%. Більшість працевлаштованих – це ті, хто має третю групу загального захворювання. А особи з першою групою інвалідності здебільшого й не сподіваються знайти роботу.

Що заважає людям з інвалідністю знайти своє місце на ринку праці, які стереотипи щодо них існують серед роботодавців та як працює супровід для таких людей під час їхнього працевлаштування – “Український інтерес” розбирався разом з Романом Штогрином, директором  “Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю “Поділля”, що на Вінниччині.

 Перша група інвалідності найменш працевлаштована

У “Центрі комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю “Поділля” навчаються люди зі всієї України. За рік проходять реабілітацію 250 осіб, близько 160 отримують професію. Набирають людей від 18 до 60 років. Але, за словами директора, в основному приходять люди віком до 35 років. Слухачі в закладі перебувають від 2 до 9 місяців – це залежить або від професії, або від виду реабілітаційної послуги. Представлено у державному закладі понад 20 різних спеціальностей. Водночас з людьми працюють медики, психологи, фахівці соціальної роботи. Однак працевлаштовуються переважно люди з третьою групою інвалідності – 480 тисяч осіб з 1,3 мільйона. З другою групою працюючих 179 тисяч з 900. Найменші показники працевлаштування у осіб з першою групою: з 240 тисяч – лише 17. Це всього 7%.

За словами Романа Штогрина, часто роботодавці не хочуть приймати на роботу працівників з вираженими формами інвалідності. Наприклад, людей на інвалідних візках, з вадами слуху чи зору. Квота 4% від чисельності штатних працівників, закріплена на законодавчому рівні, не виконується. У самому ж центрі реабілітації її перевиконують. Велика частка працівників тут – люди з інвалідністю.

Приватна сфера виконує квоту приблизно на 50%. Державна сфера навіть на 2/3 не виконує. А все тому, що на бізнес накладаються адміністративно-господарські санкції у розмірі тієї зарплати, яку б він мав платити особі з інвалідністю. А у бюджетних це не діє. Бо держава сама себе не буде штрафувати. Тому, на мою думку, треба посилити відповідальність керівників за невиконання квоти. бо штраф у 370 гривень – це несерйозно“.

До того ж, роботодавці недостатньо проінформовані, як працювати з цією категорією людей. Вони не сприймають їх, як повноправних учасників ринку праці. А іноді й взагалі вважають їх некваліфікованими працівниками. Тому не готові вкладати кошти, не знаючи, яка ефективність з цього буде. А квоти виконують лише формально, роблячи запис у трудовій книжці.

Людина з інвалідністю – не означає непрацездатна

Щоб забезпечити роботою більше людей з інвалідністю та зламати стереотипи щодо них у роботодавців, у реабілітаційному центрі вирішили змінити свої напрямки роботи. На відміну від інших подібних закладів, тут зорієнтувалися не на навчанні, а на працевлаштуванні своїх слухачів.

Зараз ми формуємо нову модель роботи реабілітаційної установи. Раніше ми просто надавали людям з інвалідністю професію, проводили тренінги, як написати резюме, пройти співбесіду. А з вересня минулого року запустили проект “Програма соціального супроводу при працевлаштуванні”. Ми фактично взяли на себе роль наставника людини з інвалідністю. Беремо її за руку, ведемо до роботодавця, налагоджуємо весь процес комунікації, розказуємо роботодавцю про особливості роботи з цією людиною, особливості його форми інвалідності і т.д.“, – розповідає очільник реабілітаційного центру.

Роман Штогрин. Фото: Український інтерес/Ірина Савчук

Проект супроводу при працевлаштуванні підтримало Міністерство соціальної політики України. Наразі працевлаштували уже більше 20 осіб з інвалідністю. Починали з людей із вадами слуху. Раніше у Вінницькій області жодна така людина не мала можливості працювати касиром.

Ми вивчили практику Європи, де це дуже поширено. Подивилися, що у Києві такі люди теж працюють і почали шукати роботодавців у Вінниці. Погодилася одна з місцевих торговельних мереж. Відібрали 6 осіб“, – розповідає Роман Штогрин.

Він додає, що найважче було переконати людей з інвалідністю, що вони зможуть працювати. На це пішло близько двох тижнів. Потім їх завели у компанію, розповіли всі умови роботи.

У них був тиждень інтенсивного тренінгу, їх забезпечили перекладачем мови жестів. Далі тиждень стажування. Цей процес ми також взяли на себе. Розповіли про всі особливості роботи з людьми з порушенням слуху. Роботодавці дуже хвилювалися, але побачивши хорошу роботу, зрозуміли, що все вийде“.

Наразі у Вінниці працює уже 12 глухих касирів. Після київського досвіду це другий в Україні випадок працевлаштування касирів з вадами слуху. За словами адміністратора одного з магазинів, де працюють ці люди, вони уже звикли до роботи і проявляють себе як хороші працівники.

Дійсно, спочатку ми боялися, що не знайдемо підхід до них. Але вони швидко влилися у колектив. Вони дуже комунікабельні і цікаві. Так, їм потрібно більше часу, щоб навчитися, але потім вони дуже відповідально працюють. Покупці теж з розумінням ставляться до таких касирів. Більшість йдуть до них, щоб просто розрахуватися й уникнути спілкування. Біля їхньої каси є табличка з написом: “Просимо проявити ввічливість, вас обслуговує нечуючий працівник“, – розповідає адміністратор Наталія.

Керівники задоволені працівниками з вадами слуху. У них найменші недостачі, вони дуже уважні. В одному з магазинів такий касир  став найкращим працівником місяця з 167 осіб.

Люди показують, що вони не просто на рівні з іншими, а й навіть можуть бути кращими. Вони уважно працюють з клієнтом і їх ніщо не відволікає. Після цього роботодавець зрозумів, що може спокійно працювати з цією категорією і запропонував посади поварів, помічників поварів, мерчендайзерів і піцейолів. Для цієї категорії людей відкрилося значно ширше коло вакансій і можливостей“, – зазначає Штогрин.

Перший в Україні касир на візку

Крім людей з вадами слуху, одна з випускниць реабілітаційного центру стала першим в Україні касиром на візку.

Дівчина опанувала у нас професію адміністратора. Та у 30-40 організаціях з роботою їй відмовили. Тоді ми запропонували їй працювати касиром. У вересні уже буде рік як вона там працює“, – розповідає пан Роман.

Зараз завдяки соціальному супроводу таких касирів у Вінниці уже три, двоє стажуються. Вони повністю освоїлися на робочих місцях.

Страх звичайно був, але його можна подолати. У мене дуже класні колеги, ми легко знайшли спільну мову, вони допомагають у всьому. Працюємо на рівні, поблажок немає”, – розповідає касир Наталія.

Наталія працює на касі з 22 травня цього року. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Її слова підтверджує й інший касир на візку Олег. Каже, що робота неважка й подобається. Радить іншим людям з інвалідністю не боятися, а просто вчитися і тоді все вийде.

Олег задоволений новою роботою. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Також за програмою соціального супроводу влаштували й незрячих. Для жінок адаптували професію в’язальниці, а для одного чоловіка –  масажиста. Коли його намагалися влаштувати на роботу, отримали відмову від 10 роботодавців.

Керівник фітнес-центру боялася, що буде “нянькою” для цієї людини. Але все виявилося простіше: людині показали маршрут, як добиратися на роботу, забрали з робочого місця полички, які заважали, розповіли всі нюанси роботи. І зараз він успішно працює“, – розповідає Роман Штогрин.

До речі, за його словами, у роботодавців існує міф, що на адаптацію робочого місця для людини з інвалідністю потрібні великі кошти:

Це неправда. Треба просто все правильно облаштувати. Десь поріг прибрати, десь поручні у туалеті зробити. Це елементарні речі і на них не треба великих коштів“.

Роман Штогрин наголошує, що ефективність від соціального супроводу при працевлаштуванні колосальна. Хоча ще є й над чим попрацювати:

Наразі ми готуємо методичний посібник. Також розробляємо ряд тренінгів, націлених на роботодавців, колективи і людей з інвалідністю. Будемо лобіювати, щоб цю послугу оплачувала держава. Тоді ми зможемо більш якісно працювати, збільшимо кількість працевлаштування. Чим більше працюючих людей з інвалідністю і їхніх успішних історій, тим більше інші люди втрачатимуть страх і розумітимуть, що вони теж можуть. Своєю чергою, роботодавці отримають досвід і не будуть боятися цих людей. Влада працюватиме над доступністю міста для інвалідів. Тобто, вирішуватиметься цілий ряд проблем“.

Головне – правильно організувати процес працевлаштування

На жаль, більшість людей з інвалідністю малоактивні і не вірять у те, що можуть отримати роботу і працювати. Їм постійно цю думку нав’язують. Медики наголошують їм на обмеженнях. а не можливостях. Плюс батьки надмірно опікуються. Та й прикладів успішного працевлаштування не дуже багато, тому з такими людьми важливо психологічно працювати. Треба їх переконувати, що вони можуть.

Найбільша проблема, що десятки тисяч людей з інвалідністю “сховані у своїх домівках”, вони закриті і не вірять у себе. Тому їм треба розповідати, що є такі установи, які допомагають. Влаштовуючи на роботу людей з інвалідністю, ми давали гарантії, що якщо виникнуть проблеми – самі будемо відповідати за них. Дуже детально продумали весь процес стажування і отримали хороший результат – 80% залишилися працювати“.

Роман Штогрин додає, що важливо, аби держава докладала більше зусиль для інтеграції людей з інвалідністю у суспільство. І працевлаштування – це кінцева ланка.

Я бачив систему реабілітації у США, де стажувався. Там є зв’язок між галузями. Медицина тісно пов’язана з освітою і соціальною сферою. Тобто, людину з інвалідністю супроводжують від самого народження. І вона не залишається один на один зі своїми проблемами. А у нас кожен відповідає сам за себе. Так, в Україні активно впроваджують інклюзивну освіту. Але ми, на жаль, забігли наперед. У нас відстає підготовка кадрів для інклюзії. Не можна просто віддати дитину і сказати: вчіть. Неправильне впровадження інклюзивної освіти дасть зворотній ефект. Цей процес потрібно правильно вибудовувати“, – вважає пан Роман.

Зараз поряд з супроводом при працевлаштуванні центр реабілітації привчає людей з інвалідністю до самостійного життя. Навички самообслуговування допоможуть їм почуватися вільніше, та й їхнім рідним це потрібно.

На осінь готуємо нову кампанію, пишемо листи роботодавцям і просимо їх надати інформацію про вакансії, які вони готові надати людям з інвалідністю. І вже під ці професії будемо набирати людей, щоб відразу інтегрувати їх у ринок праці. У нас всі люди будуть тепер потрапляти на профорієнтацію. Враховуючи їхню мотивацію та стан здоров’я, будемо бачити, яка краще професія їм підійде. Бо підхід до усіх різний. До прикладу, людей з ментальним порушеннями потрібно відразу працевлаштовувати, а потім навчати“, – розповідає Роман Штогрин.

Він додає, що на все потрібен час. І переконаний, що успішний досвід “Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю “Поділля” перейматимуть по всій Україні:

Впевнений, нам вдасться подолати усі стереотипи щодо працевлаштування людей з інвалідністю, і показати, що вони – активна частина нашого суспільства“.

Ірина Савчук, “Український інтерес”

Я пільга чи штраф? Реалії працевлаштування для людей з інвалідністю

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.