Владлен Мараєв
Кандидат історичних наук

Владлен Мараєв. Царський генерал із настільним “Кобзарем”

Командний склад Південно-Західного фронту. Генерал Кардиналовський стоїть в центрі в другому ряду. Фото: simvolika.org

15 травня – день народження Павла Скоропадського. Постать знакова, цікава і контраверсійна. Але цього дня хочеться згадати про ще одного видатного, втім зовсім забутого українця. Також військового, але не політика. Про генерала Михайла Кардиналовського. Хороший привід – 150-та річниця від народження.

Михайло Григорович з’явився на світ 15 травня 1868 року (за новим стилем) у збіднілій дворянській родині. Був нащадком Михайла Остроградського, всесвітньо відомого математика з козацько-страшинського роду. Батько служив офіцером, брав участь у війнах з Османською імперією. Тому коли синові виповнилося сім років, його віддали до Київського Володимирського кадетського корпусу. До речі, в будівлі корпусу нині розташовані Міністерство оборони і Генеральний штаб Збройних Сил України.

Сучасний вигляд будівлі. Фото: commons.wikimedia.org

Після Києва Михайло поїхав до Санкт-Петербурга, імперської столиці. Там закінчив Михайлівське артилерійське училище і Михайлівську артилерійську академію, а потім у Царському Селі (нині місто Пушкін) – ще й Офіцерську артилерійську школу. Всюди вчився блискуче. Найбільше захоплювався математикою – вочевидь, далися взнаки гени славетного предка.

Якісна освіта і високі особисті здібності відкрили шлях стрімкій військовій кар’єрі. Михайло Кардиналовський відзначився під час російсько-японської війни, командуючи 1-м Сибірським артилерійським дивізіоном у складі Маньчжурської армії Олексія Куропаткіна. Був нагороджений Георгіївською зброєю і підвищений до чину полковника “за отличие в делах против японцев”. А у 42-річному віці став генерал-майором. Як повідомляли газети, Кардиналовський тоді був наймолодшим генералом-артилеристом Російської імперії.

Михайло Григорович одружився з удовою свого двоюрідного брата, Ольгою Киселевською. Певний час родина винаймала помешкання на Лук’янівці, в ошатному модерновому будинку по вулиці Великій Дорогожицькій, 44 (зараз Мельникова, 8), відомому як “маєток Грабаря” або “дім з ірисами”.

“Будинок з ірисами”, де мешкала родина Кардиналовських. 1910-ті роки. Фото: pastvu.com

У шлюбі народилися троє дітей: Сергій, Тетяна і Єлизавета. Особливі надії батько покладав на сина, намагався проводити з ним якнайбільше часу. Та сталася трагедія: товариш хлопця, необережно поводячись із пістолетом, випадково поранив його у голову. Сергій на все життя залишився напівпаралізований. Він загинув 1943 року в окупованому нацистами Києві.

Слід зазначити, що Михайло Кардиналовський був нетиповим царським генералом. Він ніколи не забував про своє українське походження. Старша донька Тетяна пізніше згадувала: “Батько не був прихильником абсолютизму, його приваблювала програма “конституційної монархії”… У нас дома ніколи не було портретів государя, що часто викликало здивовані зауваження з боку офіцерів, які приїздили до нас з офіційними візитами. Найцікавіше те, що батько почував себе українцем і любив Україну. Він часто наспівував українські пісні, і на столі в його кабінеті завжди лежав розкритий “Кобзар” Шевченка, з якого він любив читати нам, дітям, вірші… Крім того, він дістав десь листівки зі словами й нотами до старовинних українських дум, серед яких була його улюблена “Дума про козака Мороза”.

Із початком Першої світової війни Михайло Кардиналовський знову опинився на фронті. Воював на території України, Польщі, Білорусі. За бойові заслуги був удостоєний ордена Святого Володимира 2-го ступеня з мечами і ордена Білого Орла, отримав чин генерал-лейтенанта. Вершиною його військової кар’єри стало позачергове призначення на посаду інспектора артилерії 11-ї армії Південно-Західного фронту. Сталося це в жовтні 1916 року.

Командний склад Південно-Західного фронту. Генерал Кардиналовський стоїть в центрі в другому ряду. Фото: simvolika.org

На Різдво генерал востаннє приїхав у відпустку до своєї родини, в “будинок з ірисами” по Великій Дорогожицькій, 44. Познайомився з нареченим доньки Тетяни. Ним виявився талановитий інженер Всеволод Голубович. Цілу ніч вони розмовляли про історичні події, які наближалися. Обидва погоджувалися, що революція вже почалась, тільки Всеволод зв’язував її з подіями в самій Росії, а батько вважав, що революція почалася саме на фронті… “Солдати виходять з послуху, – казав він. – Антагонізм між ними й командними верствами дедалі зростає”… І батько, і Всеволод були переконані, що революція на Україні неминуча та що боротьба буде тривалою й кривавою. Але ніхто з них не уявляв, що вже за два місяці буде повалено царат, а за рік Всеволод Голубович стане прем’єр-міністром України.

Дожити до революції Михайлові Кардиналовському не судилося. 8 лютого 1917 року він, звиклий ризикувати своїм життям, прибув на передовий спостережний пункт поблизу села Манаїв (нині Зборівського району Тернопільської області). Там його і поцілив ворожий снайпер.

Наступного дня газета “Русское Слово” повідомила: “Вчера в передовых окопах в районе Маноюва, как сообщил уже штаб Верховного Главнокомандующего, погиб смертью храбрых доблестный генерал Кардиналовский. Согласно краткому донесению, полученному в штабе войск генерала Брусилова, генерал Кардиналовский был убит на артиллерийском наблюдательном пункте, с которого он вместе с генерал-майором Нарочаном следил за действием наших батарей, обстреливавших долину реки Серета. Пренебрегая опасностью, храбрый генерал вышел на открытое для противника место, был замечен австрийцами, обстрелян и сражен ружейной пулей в живот. Генерал Нарочан, бросившийся на помощь к Кардиналовскому вместе с фейерверкером Елиным, был также жестоко обстрелян противником и только чудом избежал печальной участи. Фейерверкер был убит. Рана, полученная генералом Кардиналовским, оказалась смертельной. Генерал умер почти на месте”.

Могила Михайла Кардиналовського на Лук’янівському кладовищі Києва. Сучасний вигляд. Фото: wikimedia.org

За бажанням дружини Михайла Кардиналовського поховали на Лук’янівському кладовищі Києва. У радянські часи надгробний пам’ятник із кам’яним хрестом знищили, а місце могили загубилося. Значно пізніше зусиллями нащадків та історика-некрополіста Людмили Проценко вдалося віднайти поховання. Зауважимо, що на новому надгробку Михайла Кардиналовського, встановленому 1991 року, вказано “генерал від артилерії”, хоча документального підтвердження про присвоєння цього чину нам знайти не вдалося.

Коротко розповімо про подальшу долю родини Кардиналовських. Це гірка історія надзвичайно обдарованих і багатогранних особистостей у вирі буремного XX століття.

Під час революції Кардиналовські опинилися у скрутному становищі. Довелося продавати генеральські нагороди чи навіть обмінювати їх на хліб і молоко. Вдова генерала вийшла заміж за Івана Немоловського – сина двоюрідної сестри Лесі Українки. В січні–лютому 1918 року він був військовим міністром УНР. На початку 30-х його репресували.

Тетяна Кардиналовська і Сергій Пилипенко з донькою Асею. Харків, 1927 рік. Фото: proslovo.com

Старша донька Тетяна Кардиналовська побралася зі Всеволодом Голубовичем, який у січні–квітні 1918 року очолював Раду Народних Міністрів УНР. Після трьох років шлюбу вони розлучилися. Голубовича у 30-х також репресували і він помер в ув’язненні. Тетяна вийшла заміж вдруге за відомого письменника Сергія Пилипенка. Мешкали у харківському будинку “Слово”. 1933 року Пилипенка заарештували, при цьому конфіскували Золоту Георгіївську зброю генерала Кардиналовського, “як доказ підготовки до збройного повстання”. У березні 1934-го Сергія Пилипенка розстріляли. Тетяна тяжко працювала, сама виховувала доньок Асю і Мірталу, після Другої світової війни поневірялася по світу. Викладала українську і російську мови у Гарвардському і Бостонському університетах. На схилі років написала спогади “Невідступне минуле”. Померла 1993 року в США. За океаном досі мешкають її та Сергія Пилипенка діти: Ася стала філологом, Міртала – поетесою, художницею і скульптором. Свою колекцію скульптур вона подарувала незалежній Україні.

Молодша донька генерала, Єлизавета Кардиналовська, реалізувала себе в царині літератури, архітектури й живопису. Після арешту Сергія Пилипенка її твори і переклади перестали публікувати. На еміграцію не поїхала, залишилася в Києві, де й померла 1971 року. Її донька Роксолана Кардиналовська – відомий вчений-агрохімік і скульптор.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.