Владлен Мараєв
Кандидат історичних наук

Владлен Мараєв. Петро Болбочан – герой Кримського походу

Владлен Мараєв. Петро Болбочан – герой Кримського походу

17 жовтня виповнюється 135 років від народження одного з найталановитіших воєначальників доби Української Народної Республіки – Петра Федоровича Болбочана.

Він з’явився на світ 1883 року неподалік кордону з Румунією та Австро-Угорщиною – в селі Гіждев, що у Північній Бессарабії. Нині це село має назву Ярівка і належить до Хотинського району Чернівецької області. Батько був православним священиком, тому здобувати освіту Петро почав у Кишинівській духовній семінарії, де закінчив два класи. Але далі вирішив круто змінити свою долю – переїхав на Слобожанщину і вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища.

Ще під час навчання в Чугуєві Петро Болбочан організував український гурток. Це могло коштувати йому військової кар’єри. Однак начальство обмежилося лише усною доганою, і 1909 року Болбочан закінчив училище за 1-м розрядом, тобто з відзнакою. Взяв шлюб із молодшою на шість років Марією Іванівною Попескул. Особистий ад’ютант Болбочана Іван Корж згодом свідчив: “Він страшенно кохав свою дружину… Мила, славна жінка, її характер дуже порядний, кохала чоловіка”.

Під час Першої світової Петро Болбочан воював проти австро-угорців і німців у складі 38-го піхотного Тобольського полку. Воював дуже хоробро і вміло, за що був підвищений в чині з поручика до штабс-капітана і капітана, нагороджений кількома орденами. 22 березня 1916 року в бою дістав тяжку контузію в голову разорвавшимся снарядом, сопровождавшимся потерей сознания, кровоизлиянием в сетчатку и сильными головными болями”. У квітні 1917 року був тяжко поранений в груди.

Одужавши, Болбочан активно долучився до процесу українізації військових частин, а з 5 грудня 1917 року прийняв командування 1-м Українським республіканським пішим полком (відомим також, як “Республіканський полк” і “полк Української Республіки”). Проте військову частину невдовзі ліквідували за наказом корпусного солдатського комітету. Тоді навколо Болбочана згуртувалася група українських патріотів, які утворили Республіканський курінь чисельністю близько 500 чоловік. На чолі цієї частини Болбочан брав участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.

У квітні-травні 1918 року Петро Болбочан командував Кримською групою Армії УНР. Це призначення назавжди вписало його ім’я в історію, адже війська Болбочана звільняли Крим, захопивши ворожі укріплення на Чонгарі, розбивши більшовиків на станції Сарабуз, взявши під контроль Сімферополь, Бахчисарай і вийшовши на підступи до Севастополя. Навіть більшовицька преса з острахом згадувала сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана і повідомляла про велику винагороду за його голову (звичайно, “генералом” Болбочан не був, адже в царській армії дослужився тільки до капітана, за деякими даними – до підполковника). На жаль, через рішучу протидію німецького командування, українським військам довелося залишити півострів. Про це ми детально писали раніше:

Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

Наведемо кілька свідчень тих осіб, які знали Петра Болбочана особисто.

Письменник Борис Антоненко-Давидович: “Цей стрункий полковник з французькою борідкою… мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця… Він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка”.

Сотник Борис Монкевич: “Болбочан був одною з яскравіших постатей в цілому корпусі. Великий організатор і здібний стратег… В боях показав себе дійсно талановитим полководцем. У ніякім положенню і в жодних умовинах він не тратив здібності орієнтуватися… Завжди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців”.

Генерал Володимир Посторонкін: Великолепный боевой офицер. Являлся душою всего Запорожского корпуса.

За Гетьманату Петро Болбочан командував 2-м Запорізьким пішим полком, який на чернігівській прикордонній смузі давав відсіч більшовицьким загонам, що намагалися просочитися з Росії. 5 листопада його затвердили в ранзі полковника Армії Української Держави. Однак Болбочан був критично налаштований щодо режиму Павла Скоропадського, тому одним із перших активно підтримав збройне повстання Директорії. В ніч на 18 листопада він наказав роззброїти гетьманські офіцерські дружини в Харкові та проголосив у місті відновлення влади УНР. Нове керівництво держави довірило полковникові командувати всією Лівобережною групою, що протистояла більшовицькому і білогвардійському вторгненню, а також анархістським загонам Нестора Махна.

Болбочан був переконаний, що боротися варто лише за “самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька”. Проте у більшовиках він убачав найбільшу загрозу, тому наполягав на негайному об’єднанні зусиль зі Всевеликим Військом Донським і країнами Антанти проти них.

Більшість тогочасних лідерів УНР і навіть частина оточення Болбочана не поділяли його поглядів. Як наслідок, вранці 22 січня 1919 року в Кременчуці він був заарештований за наказом свого ж підлеглого – командира Східної групи значкового Омеляна Волоха. Сам Волох мотивував арешт військовими поразками Болбочана на більшовицькому фронті та “недовіррям… військ до нього за його орієнтацію на Дон”. Рік по тому Волох у скрутний момент зрадив Українську Народну Республіку та перейшов до більшовиків, які згодом віддячили йому кулею в потилицю в урочищі Сандармох.

Владлен Мараєв. Чорний день української історії

Заарештованого Болбочана вивезли до Києва, а потім, через евакуацію міста, до Станіславова (Івано-Франківська). Перебуваючи під слідством, полковник критикував непослідовну, суперечливу діяльність Директорії, Симона Петлюри, уряду та командування Армії УНР.

Цілком очевидно, що керівництво держави воліло “позбутися” Болбочана, при цьому не допустивши заворушень у військах, де він мав неабиякий авторитет. Наприкінці весни – на початку літа 1919 року полковника збиралися відправити до Італії, де він мав опікуватися створенням нових військових частин (з українців, які під час Першої світової служили в австро-угорській армії та потрапили до італійського полону).

Проте до Італії Болбочан не виїхав. 9 червня його вдруге заарештували з формулюванням “за те, що він злочинно захопив владу – посаду Командуючого Запоріжською групою і тім дезорганізував військовий фронт під час счастливого наступу проти ворога”. На думку сучасних істориків Володимира Сідака, Тетяни Осташко і Тамари Вронської, полковник став учасником спроби поміркованих державницьких сил рішуче змінити ситуацію як в армії, так і в цілій країні: реорганізувати військо, перебудувати його на регулярних засадах задля досягнення перемоги над більшовиками, покласти край міжпартійним конфліктам і відсунути від влади соціалістів.

Пам’ятний знак в селі Балин Дунаєвецького району Хмельницької області, де був розстріляний Петро Болбочан. Фото: reibert.info

Цього керівництво УНР вибачити Болбочанові не могло. Наступного дня, після вкрай поспішного засідання надзвичайного військового суду (тривав лише 7 годин!), полковника засудили до страти. 28 червня 1919 року о 22-й годині його розстріляли на залізничній станції Балин під Кам’янцем-Подільським.

Вшанування пам’яті патріота України і хороброго воїна, який став жертвою політичних інтриг, починається тільки тепер. У кількох містах України з’явилися вулиці, провулки, сквери імені Петра Болбочана. 2005 року поблизу станції Балин встановили пам’ятний знак на його честь.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.