Владлен Мараєв
Кандидат історичних наук

Владлен Мараєв. 1618. Українці штурмують Москву

Владлен Мараєв. 1618. Українці штурмують Москву. Фото: Гетьман Сагайдачний перед штурмом Арбатських воріт. Картина Андрія Серебрякова

Рівно 400 років тому наші пращури-козаки разом із польсько-литовськими союзниками спустошували терени Московського царства і ледве не захопили саму “Білокам’яну”. Українці стояли біля воріт російської столиці, а нажахані московити сприймали ті події як “кару Божу”. Романови опинилися за крок від того, аби зійти з історичної арени, так і не ставши справжньою царською династією. А довів козаків до цього тріумфу видатний полководець і талановитий політик Петро Сагайдачний.

“Муж рідкісної мужності та зрілості у судженнях”

Петра Конашевича-Сагайдачного часто зображають поважним чоловіком років за 60. Але річ у тому, що дата його народження невідома, а єдиним автентичним зображенням є гравюра з книги Касіяна Саковича “Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного”, виданої в Києві 1622 року. Цей портрет лише приблизно передає риси обличчя Гетьмана. Тому в різні періоди історики називали роком народження Сагайдачного і 1550-й, і 1570-й, і 1577-й, і 1578-й. Відносно нещодавно авторитетний вчений Петро Сас виступив із аргументованим обґрунтуванням ще однієї дати – 1582 рік. Отже, на час Московського походу Сагайдачний, цілком можливо, був нестарою навіть за тогочасними мірками людиною – маючи 36 років, а загалом проживши близько 40.

За Касіяном Саковичем, майбутній полководець народився у православній родині в “Підгірських Перемишльських краях”. Мав шляхетський родинний герб “Побуг”. Справжнім його прізвищем було Конашевич. Освіту здобув у знаменитій Острозькій академії. Після цього розпочав службу у Війську Запорозькому, де, вірогідно, й отримав прізвисько “Сагайдачний” за вміння добре стріляти з лука. Взяв шлюб із шляхтянкою Анастасією Повченською, яка походила з Волині або Галичини. У вільний від військових справ час сім’я мешкала у власному маєтку в Києві, на Подолі. Петро й Анастасія мали сина Лукаша, який навчався у Замойській академії в польському Замості. До речі, в метриці академії сина записали як “Lucas Petri Konaszewicz”. Це зайвий раз доводить, що “Сагайдачний” – лише прізвисько його батька, яке згодом стало сприйматися, як невід’ємна частина прізвища, а для наших сучасників узагалі замінило автентичне прізвище.

Замолоду Петро Конашевич-Сагайдачний брав участь у військових походах до Молдови, Валахії та Лівонії, морських і сухопутних походах на турецько-татарське узбережжя Чорного моря. Військові звитяги, природна вправність та неабиякі особисті амбіції Сагайдачного не пройшли повз увагу козацького товариства, і в 1616 році, під час походу на османську фортецю Кафа (теперішня Феодосія в Криму) йому вперше довірили гетьманську булаву.

Розлогу характеристику козацького Гетьмана залишив його близький знайомий, польський магнат Якуб Собеський – батько майбутнього короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського: “Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності та зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною… Завжди доля особливо сприяла йому: він повсякчас повертався, вкритий славою… Це був чоловік сміливий розумом, що шукав небезпеки, легковажив життям, у наступі був перший, а при відступі останній. В таборі він був сторожкий, мало спав і не був відданий так пияцтву, як-то зазвичай у козаків. Зате нестримано служив Венері [тобто, не знав міри у плотських утіхах], і це прискорило його смерть… Зважаючи на своє службове становище, був завжди відданий королю і Речі Посполитій”.

На Москву!

На початку XVII століття Річ Посполита вела тривалу війну проти Московії. Конфлікт був пов’язаний із так званим “Смутним часом”, коли на московському троні вигасла давня династія Рюриковичів. 1610 року московський уряд (“Семибоярщина”) визнав царем польського королевича шведського походження Владислава Вазу. Протягом двох років польсько-литовський гарнізон навіть стояв у Москві. Та 3 березня 1613 року Земський собор обрав царем Михайла Романова. Новий “самодержець” був дуже молодий, недосвідчений, ще й вирізнявся, за словами історика Василя Ключевського, “умственной и физической хилостью” і цілковито залежав від волі боярської ради. Тож Владислав небезпідставно розраховував скинути його з престолу і здобути московську корону.

Восени 1617 року коронне військо Речі Посполитої на чолі з Владиславом підійшло до Вязьми. Там воно отаборилося і чекало на підкріплення. Проте ані вояків, ані грошей не надходило. Чимало поляків залишили табір. Аби виправити ситуацію, Владислав звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Адже українські козаки мали нещодавній та успішний досвід походів на Москву. Причому не тільки у складі польсько-литовських військ, але й в армії царя Дмитра Івановича, якого росіяни звикли називати “Лжедмитрієм І”.

Олекса Правдич. Лже – чи Димитрій?

На той час відносини між урядом Речі Посполитої та козаками регулювалися Вільшанською угодою, підписаною восени 1617 року поблизу Таращі. Згідно з нею, реєстр налічував лише 1 тисячу козаків, які мали право обирати свого Гетьмана. Проте угода не була затверджена сеймом. І це при тому, що чисельність козаків на Запорожжі вже вимірювалася десятками тисяч.

Петро Сагайдачний висунув полякам свої вимоги: збільшити козацький реєстр, розширити козацьку територію, відновити православну церкву в Речі Посполитій (вона вважалася поза законом після Берестейської унії 1596 року). І Владислав, і його батько-король Сигізмунд ІІІ, і представники сенату погодилися. На думку сучасного українського історика Віталія Щербака, саме “прагнення добитися прихильності Сигізмунда ІІІ для поліпшення становища православних в Україні стало визначальним у рішенні [козаків] вирушити в експедицію до Москви”.

Гетьман і козацька старшина розробили план походу. Він передбачав не з’єднуватися з поляками під Вязьмою, а йти від Путивля прямо на Москву.

Влітку 1618 року 20-тисячне козацьке військо при 17 легких гарматах розпочало похід у межі Московської держави. Значною перевагою козаків, порівняно з поляками і московитами, була висока мобільність. Протягом кількох тижнів, як писав очевидець, багато “московських міст, замків та поселень здобуті, спалені, висічені”. Йдеться про Рильськ, Лівни, Єлець, Лебедянь, Данков, Рязьк, Скопин – тобто міста, що належать до теперішніх Курської, Орловської, Липецької, Рязанської областей. Козаки палили житла, грабували і вирізали населення, всюди поширюючи панічний жах перед “всезгубними і богопротивними запорогами” (так їх називали московитські джерела). Характерну погрозу Сагайдачний адресував жителям міста Михайлов на Рязанщині: “Вранці град ваш, як птицю, рукою своєю візьму і на пустку його оберну, і піддам вогню. А тим, хто живе в ньому, малому й старому, звелю руку й ногу відтяти і кинути псам”.

Південніше Москви в районі Серпухова українські козаки натрапили на вороже військо під командуванням князя Дмитра Пожарського – того самого, якого в Росії досі вшановують як національного героя і якому встановлено пам’ятник на Красній площі. Однак Пожарський буцімто раптово захворів, і його замінив князь Григорій Волконський, який отримав наказ не пропускати козаків далі Коломни. Та після перших сутичок московські ратники почали масово розбігатися: за словами московського літописця, їх охопив великий жах.

Наприкінці вересня 1618 року козаки вже стояли під стінами Москви, поблизу Донського монастиря (в наш час це практично центр російської столиці). Цар Михайло Романов вислав проти них армію воєводи Василя Бутурліна. Українське та московське військо вишикувалося одне проти одного. До герцю стали їхні командувачі. Гетьман Петро Сагайдачний зійшовся сам на сам із московським воєводою. Про цей поєдинок залишив свідчення Якуб Собеський: “Сам Сагайдачний вирвав списа в Бутурліна та, під’їжджаючи, ударив його тим буздиганом, що його він отримав від королевича, і звалив з коня, бо той Сагайдачний, будучи Гетьманом Війська Запорозького, у цій експедиції подав силу свідчень своєї визначної мужності”. Герць закінчився цілковитою перемогою козацького воєначальника над московським. Петро Конашевич-Сагайдачний продемонстрував неабиякі особисті бойові якості, спритність та вміння, що, до речі, видається неможливим, якби він був людиною похилого віку. А Василь Бутурлін залишився живий тільки завдяки своєму захисному обладункові.

У Тушино на північний захід від Москви козаки з’єдналися з польським військом королевича Владислава, у складі якого перебували також німецькі, угорські й шотландські найманці. Як писав сучасник тих подій Станіслав Кобежицький у праці “Historia Vladislai”: “В надзвичайно тяжких обставинах ця несподівана, наче з неба надіслана допомога сповнила душі всіх радістю незвичайною”.

Під час аудієнції Сагайдачний передав Владиславові взятих у полон комендантів Лівен і Єльця, а також перехоплених у дорозі московських послів, які їхали шукати допомоги у кримського хана Джанібека. Тим часом, окремі козацькі загони зайняли міста Кашира і Касимов. Польсько-козацьке військо підступило до мурів Москви й почало готуватися до штурму. За словами російського історика Сергія Соловйова: “Ужас москвичей увеличила еще комета, которая головою стояла над самым городом: царь и все люди, смотря на звезду, думали, что быть Москве взятой от королевича”.

Навіть Військо Донське відмовилося допомагати Михайлу Романову. Донські козаки вважали себе незалежними від Москви і заявили, що підтримують Владислава.

Штурм у Покровську ніч

За три години до світанку 11 жовтня (1 жовтня за старим стилем – на свято Покрови Пресвятої Богородиці) розпочався штурм Москви. То був кульмінаційний і, певно, найзагадковіший епізод усієї кампанії. Полякам і козакам вдалося дійти до Арбатських воріт, але далі атака зупинилася. Польський офіцер Бартоломей Новодворський вже закладав вибухівку під ворота, але дістав поранення з мушкета і був змушений залишити поле бою. Згідно з повідомленням московських літописів: “Тех литовских людей от города отбиша, Гетман же отыде прочь и стал опять в таборах”.

Досі вельми поширеною є версія, нібито українських козаків вразив передзвін московських церков, і вони вирішили не воювати далі проти “братів-православних”. До речі, творцем цієї теорії, за яку радісно вхопилися російські пропагандисти, був український вчений XIX століття, ректор Київського університету Михайло Максимович. Він писав: “Когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, руки осаждавших ее казаков невольно поднялись на крестное знамение”.

Проте це сентиментальне пояснення було майже одразу розкритиковане іншими істориками. Адже чомусь і до, і після подій 1618 року релігійний чинник аж ніяк не заважав українцям воювати проти росіян. Причому, не тільки на боці поляків-католиків, але і шведів-протестантів, і татар-мусульман.

Більш реалістичними видаються такі версії:

1) штурм здійснювався недостатніми силами і зазнав невдачі, а оточення Владислава вимагало якнайшвидше замиритися з московитами на вигідних умовах, допоки не розпочалася зима;

2) Сагайдачний припинив атаку, дізнавшись, що поляки вирішили не виконувати своїх обіцянок перед українськими козаками;

3) Сагайдачний припинив атаку, бо не бажав надмірного посилення Речі Посполитої за рахунок вкрай слабкої Московії. Адже у випадку цілковитої перемоги поляки могли перейти в наступ на права українського козацтва і православного населення;

4) Сагайдачний плекав надії організувати спільний козацько-московський похід проти Кримського ханства.

Відступивши від Москви, українські козаки здійснили блискавичний і спустошливий рейд на міста Серпухов і Калуга, захопивши багато полонених. Недарма росіяни досі називають ті далекі події “нашестям Сагайдачного”. Весь комплекс подій осені 1618 року спонукав московитів звернутися до Владислава із проханням про перемир’я. Сагайдачному така перспектива не припала до душі. Через полковника Путивльця він порадив королевичу не квапитися із виведенням військ із Московської держави.

Апогей могутності чи втрачений шанс?

Однак 11 грудня 1618 року сторони все ж таки підписали перемир’я в селі Деуліно під Сергієвим Посадом. Його умови були вкрай тяжкими для Московії. Річ Посполита отримала Чернігово-Сіверську й Смоленську землі, які до початку XVI століття належали Великому Князівству Литовському. Площа Речі Посполитої зросла майже до 1 мільйона км². Спадкоємець польсько-литовського престолу Владислав зберіг право іменуватися московським царем. Для нього була навіть виготовлена спеціальна “московитська корона”, пишно прикрашена перлинами, сапфірами, смарагдами й рубінами. Але нею до самої смерті користувався його батько Сигізмунд ІІІ.

Перемир’я укладалося на 14 років і 6 місяців, тобто до літа 1633 року. За рік до завершення перемир’я Московія порушила Деулінський договір і напала на Річ Посполиту (так звана “Смоленська війна”), проте знову зазнала тяжкої та принизливої поразки.

Після Деулінського перемир’я військо Петра Сагайдачного через Болхов, Орел і Курськ повернулося в Україну, подолавши за три місяці 1200 кілометрів. Воно розташувалося у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За свою участь у московському поході запорожці отримали від польського уряду грошову винагороду. Влітку 1619 року Сигізмунд ІІІ видав грамоту, в якій подякував Сагайдачному і висловив своє задоволення від дій козаків. У жовтні 1619-го поблизу містечка Паволоч було підписано Роставицьку угоду, за якою чисельність реєстру збільшувалася з 1 до 3 тисяч козаків.

Авторитет Конашевича-Сагайдачного після Московського походу ще більше зріс. Його стали називати “Гетьманом над всією Київською Україною та Гетьманом всього Війська Запорозького”. Проте Річ Посполита не дотримала обіцянки надати свободу православній вірі в Україні – сейм, як зазвичай, відтермінував рішення цього наболілого питання. Наслідки відомі: вже на початку 1620 року Сагайдачний з метою тиску на Варшаву відрядив посольство Петра Одинця до Москви, запропонувавши перейти на царську службу. А в жовтні того ж року Гетьман переконав Патріарха Єрусалимського Феофана ІІІ (який мав відповідні повноваження від Патріарха Константинопольського Тимофія ІІ) відновити православну ієрархію на теренах Київської митрополії.

Після Деулінського договору Польсько-Литовська держава вступила у найвищу стадію свого розквіту. Однак її керівники не знали, що тієї жовтневої ночі 1618 року Річ Посполита втратила останній реальний шанс оволодіти Москвою. А тим часом на півдні визрівала нова потужна загроза – османська.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.