“І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя”.

– Василь Симоненко

Українці – унікальний народ. Навіть, коли життя вносить свої корективи, і вони змушені шукати кращої долі для себе та своїх родин за кордоном, земляків не залишають. Про єдність нашого народу розповідаємо на прикладі українців в Іспанії. Їхні представники поділилися з “Українським інтересом” як наші з діаспори в містах Аліканте і Таррагона допомагають українцям – від подій на Майдані і дотепер.

Ніхто крім нас, бо хто ж як не ми

У місті Аліканте, що на південному сході Іспанії, на волонтерських засадах створили громадську організацію “Хто як не ми”, до якої може долучитися кожен небайдужий.

“Почалося все з Майдану. Нікого з українців за кордоном не оминули події, які тоді відбувалися в Україні. Спостерігали дуже пильно: не було жодного дня, щоб хтось пропускав новини. Друзі, знайомі, земляки – коли ми це обговорювали, то рука трималася на пульсі”, – розповідає львів’янин Андрій, який проживає в Аліканте.

Коли перших травмованих під час Революції Гідності почали привозити до лікарень, йому зателефонували з України і розповіли ситуацію. Тоді ж в місцевій церкві почали збирати та пересилати кошти на підтримку протестувальників.

“Дехто навіть приїжджав і передавав кошти особисто. Потім я поспілкувався зі священиком і запропонував йому об’єднувати громаду. Він дав мені слово під час служби. Після її закінчення оголосив, що є бажання поговорити про ситуацію в Україні. Так і вирішили спільними зусиллями допомагати людям”, – каже активіст.

Після анексії Криму до Львова почали приїжджати біженці з півострова. Українці в Іспанії оплачували деяким родинам орендовані квартири. До того ж допомагали хто чим міг: речами, грішми, продуктами.

Тут Андрій відзначає окрему заслугу перевізників: ніхто ніколи не брав коштів за передачі. Це суттєво, адже коли передаєш посилку, скажімо, на сто кілограмів –виходить чимала економія для спільноти.

Так все продовжувалося, поки не розпочалася війна на сході України. Це ще більше об’єднало громаду за кордоном. Люди організовували мітинги, де збирали кошти та залучали нових людей. Відразу розпочалася співпраця з волонтерами: знайшлося чимало охочих допомогти нашим хлопцям.

Тоді ж члени організації зрозуміли, що найважливіше для них перебувати у постійному контакті. Для цього створили групу в одному з месенджерів, яка і досі залишається активною: “Хоча наразі наша армія зміцніла і від волонтерів менше запитів, у разі нагальної потреби ми активізуємося та допомагаємо”.

Водночас організація “Хто як не ми” свою назву отримала завдяки одному випадку:
“Коли розпочалася війна на Донбасі я зателефонував своєму однокласнику, бо дізнався, що його призвали на службу. Я попросив його бути обережним та пильним. Він відповів коротко: “Ну, а хто як не ми? Ніхто крім нас”. Ось так я запам’ятав цю розмову”, – згадує чоловік.

Хочеться краще і більше, але робимо все, що в наших силах

Турбується організація і про дітей: щороку до дня святого Миколая вони передають подарунки родинам загиблих військових. Цьогоріч зібрали п’ятдесят подарунків, більшість з них поїхали до Кривого Рогу (батальйон “Кривбас”), решта – до Умані та Львова. Надіслали на адреси тих прізвищ, які вдалося зібрати за допомогою волонтерів.

“Стараємось не забувати про цих діток до такого свята. Їхні батьки віддали найдорожче – життя. Головний фактор, чому чоловіки йдуть на фронт – це майбутнє їхніх дітей. Тому хочеться, щоб малеча просто усміхнулася”, – каже Андрій.

Чимала заслуга діаспор з різних країн, зокрема й Іспанії, що сьогодні на фронті їздять карети швидкої допомоги, куплених їхнім коштом. Українці з багатьох іспанських міст об’єдналися і спільними зусиллями придбали чотири автомобілі “швидкої”.

“Ми неодноразово пересилали кошти у разі поломки, передаємо ліки та різні медикаменти. Але звісно, щоб зекономити час, краще надсилати гроші, щоб все необхідне закуповували в Україні”, – розповідає активіст.

До Аліканте три роки тому приїжджала медик Галина. У її розпорядженні була “швидка” від волонтерів із “Хто як не ми”. Там з нею організували зустріч. Українцям в іспанському місті вона подарувала прапор зі словами подяки: “Ось ця машина врятувала понад двісті людей”.

“Це не може бути приємно, бо це біда. Але тішить, що твоїми зусиллями врятоване бодай одне життя”, – наголошує Андрій.

Активісти також привозили до Аліканте чотирнадцять поранених військових, де допомагали їм з реабілітацією.

Хочеш не хочеш, а не можеш вилізти з цієї колії

Організація “Хортиця” в іспанському місті Таррагона співпрацює з активістами із “Хто як не ми”: “Ми з Андрієм вже давно співпрацюємо: у нас однакові погляди та цілі. Хоча ми досі жодного разу не бачилися в житті. Це й не дивно, інколи і сусідів тижнями не бачиш, бо ритм життя цього не дозволяє”, – розповідає вінничанин Віктор.

Перші активісти “Хортиці” також почали гуртуватися під час Майдану. Їхня волонтерська діяльність розпочалася з будівельних касок, бронежилетів для пейнтболу, рукавиць та одягу для активістів Революції Гідності.

За словами Віктора, саме тоді люди почали ідентифікувати себе українцями. Після Майдану була хвиля національного піднесення, всі активізувалися. Однак згодом, багато хто просто розчарувався і зрозумів, що все одно краще не стає.

Чоловік зазначає, що якби громада була чисельнішою, то і допомога була б масштабнішою. Однак Віктор переконаний, що краще працювати в одному напрямку, але щоб був результат, аніж розпилювати свої можливості.

“Ми допомагатимемо доти, доки потрібно. Проте закрадається думка, що час наводити порядки в середині країни. Грубо кажучи, це своєрідне відкуплення. Люди пішли на війну і ризикують життям. Ми ж хочемо зі свого боку зробити все можливе”, – каже активіст з Терагони.

“Хортиця” тісно співпрацює з уманською волонтерською організацією “Разом”. Спочатку хотіли придбати машину для розвідників. На жаль знайшлися ті, хто хотів би заробити на цьому. Тому волонтери відкинули ідею.

“Ми почали працювати над новим проектом: пересувний банно-пральний комплекс. Я їздив до Широкиного і побачив, що тим хлопцям гаряча вода – свято. Ми хочемо зробити все до толку, а відповідно на це потрібно багато коштів. Але було б краще, якби війна швидше закінчилася, і ми б в ту баню їздили відпочивати”, – розповідає він.

Спочатку організація намагалася допомагати всім, але наразі співпрацює переважно з добровольцями. Не оминають волонтери і дитячі будинки.

“Я для того їздив на Донбас, щоб переконатися чи насправді їм потрібна допомога. Висновок: ми потрібні їм, а вони – там”, – каже Віктор.

Ці люди наразі допомагають потужніше, ніж ті, хто живуть в Україні

Тетяна Власюк – це одна з тих волонтерів, з ким співпрацюють обидві громадські організації. Вона розповіла, що всі діаспори знаходять своїх волонтерів через Інтернет. Якщо людина завоює довіру, тоді з нею співпрацюватимуть і далі. Адже діаспора далеко, вони хочуть бути впевнені, що речі, ліки, кошти, які вони пересилають дійдуть тим, хто цього потребує.

“Усі члени громад з різних міст України. Діаспора сьогодні допомагає потужніше, ніж люди, які живуть в цій країні. М’яко кажучи, я ніколи цього не зрозумію. Українці за кордон поїхали не від гарного життя. Там вони багато працюють, але щомісяця надсилають потужну допомогу та цікавляться як справи в українських військових”, – каже Тетяна.

Вона додала, що неабияку роль у допомозі відіграє церква. Наприклад, отець Василь, священик з Аліканте, організовував фестиваль свята Покрови. На всі зібрані кошти закупили кровоспинні уколи.

Читайте також: Лариса Марянова: Волонтеритиму допоки бійці потребують допомоги

Попри те, що люди готові допомагати, поки цього потребуватимуть в Україні, кожен з них сподівається, що вже завтра їхня допомога не знадобиться. І хоча нас з ними розділяють тисячі кілометрів, серця залишаються поруч завжди. Українців об’єднує спільна мета: зробити так, щоб війна нарешті закінчилася. Лише разом ми сила!


Діана Царук, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.