Ольга Смольницька
Кандидатка філософських наук, письменниця, перекладачка

Ольга Смольницька. Костомаров: від “чудесної дитини” до етнопсихолога

Микола Костомаров. Фото надане автором

Один науковець не вважав себе серйозним письменником і в своїх творах часто бував не тільки ліриком, але й передусім – істориком. Проте сьогодні ми сприймаємо його в різних іпостасях, в яких головне: вони працювали на український інтерес. 16 травня – день народження історика, письменника і – як сьогодні формулюють – навіть етнопсихолога. Улюбленим числом у нього було 13. Це – Микола Костомаров (1817–1885).

Про нього знають переважно фахові філологи: історик, один з членів харківської школи романтиків, колега Тараса Шевченка, один зі співтворців Кирило-Мефодіївського братства, один з авторів “Книги буття українського народу”… Доктор наук. Але що ще можна сказати?

Що він міг би й не відбутися. Бо з самого народження став заручником експерименту. Так, по батькові Костомаров походив з бояр (а прізвище пішло від назви села Костомарове), але мав кров і козаків-переселенців, бунтівничу вдачу. А мати, Тетяна Мельникова, була українською селянкою (прізвище у кріпаків не відігравало жодної ролі, бо могли давати за поміщиком або з інших причин), кріпачкою Івана Костомарова. І сам майбутній учений та письменник був незаконний. Уже потім батьки побралися, а так – син з народження був кріпаком і, за іронією долі, став кріпаком… власного батька. Мабуть, цей факт і примусив Івана Петровича Костомарова до вінця – адже потрібен був спадкоємець, а як передавати землі та все майно кріпаку?

Долю Костомарова-молодшого і долю його матері міг би описати Кобзар, якби вже творив того періоду. Батько Костомарова, дворянин, військовий, був великим оригіналом – за спогадами самого ж сина. Наприклад, безуспішно намагався прищепити своїм українським селянам вольтеріанство. Принципово хотів одружитися не з дворянкою, а з кріпачкою. Також надав своїй нареченій освіту, віддавши її до московського пансіону. Але треба сказати, що тої доби ідеї “ходіння в народ” і шлюби з кріпачками вже розгорялися. Тому Тарас Шевченко, який на схилі життя хотів принципово одружитися саме з селянкою, не виняток. Така пішла мода у різночинців і навіть деяких дворян – народників. А життя Костомарова – бажання довести іншим і собі, що він має право на місце під сонцем і не згірший, ніж інші.

І народження, і все життя вирішило за Костомарова: він працюватиме на Україну. І не тільки тому, що мати – українка, а й тому, що Воронежчина (згодом – Харківська губернія), де народився він, часто-густо була заселена українськими селянами, ще довго там чулась українська мова.

Батько приніс Костомарову користь у тому, що дав синові гарну домашню освіту – наприклад, багато читав уголос, у тому числі складні книги. Змалечку Микола ознайомився з містифікацією Макферсона – “Оссіановими піснями” (шотландська старовина), одним з маніфестів романтизму. Чи не звідси потім інтерес ученого до народної культури? Адже романтизм, який потім розвине Костомаров, базувався якраз на фольклорі та історії. Білінгва, як і багато інших тодішніх українських романтиків, Костомаров обрав українську самоідентичність – можливо, на честь матері. І, на противагу батькові-атеїсту, був до кінця життя дуже релігійним. А від екзотики, якою захоплювався в дитинстві (наприклад, марив про Латинську Америку, неясно уявляючи, що це таке), перейшов до вивчення України.

У московському пансіоні малому Костомарову було несолодко. З одного боку, його називали “чудесна дитина”, вражені здібностями та інтелектом (хлопчик явно переріс оточення), з іншого – нудні заняття не могли викликати стимулу пізнавати. Уже тоді Костомаров хотів справжньої науки, а не рутини. Може, тому навіть сьогодні його історичні праці читаються легко, факти не втомлюють, а викликають інтерес. Наприклад, прекрасно читається праця про Івана Мазепу з оригінальними і дотепними коментарями до історичного портрета гетьмана.

Далі можна згадати прислів’я: не було б щастя, та нещастя допомогло. Малий Костомаров раптово захворів, і з Москви його забрали додому. Як писав сам учений, причиною хвороби стало отруєння. Хлопчика отруїв “дядько” (кріпак-вихователь), який хотів таким чином забратися геть з Москви додому. А далі – навчання в рідному Воронежі.

1833 р. стається горе. Убивають батька Костомарова. Дім розграбовано. Івана Костомарова по-звірячому вбивають кріпаки – а потім каються, що вони це вчинили. Від них виступає з каяттям на панській могилі кучер. Мотивував тим, що “барин” сам не раз казав їм, що Бога немає – і тому селяни вирішили, що їм усе дозволено. (Чи не нагадує це: “Він сам напоровся на мій ніж десять разів”?) Їх заслали на Сибір, а з членів земської управи найбільше винний, засідатель, отруївся… Історія, гідна детективу, мелодрами – і просто трагедія. Звісно, усе це наклало відбиток на вдачу Миколи Костомарова.

Далі починається період навчання в Харкові – історико-філологічний факультет. Наука – а точніше, пошуки справжньої науки. Вимогливому Костомарову випадає місія: створити справжню науку. Завдяки йому і його колу про Харків стали казати як про інтелектуальну столицю – і плоди старання майбутніх романтиків там видно досі.

І саме з Харківським університетом пов’язано виникнення нашого романтизму. У Німеччині таку роль відіграли Єна і Гайдельберг, у нас – Харків і Львів. Костомаров цікавиться козацьким минулим (згадуючи своє коріння), стає відомим як поет. Його псевдонім – “Ієремія Галка”. У поезії автор описує гетьманів, козаків, вигаданих та історичних героїв. І вдається до езопової мови – наприклад, один з його ідеалів – незалежний співець Митуса (доба Київської Русі). Коли після розгрому Кирило-Мефодіївського братства Костомарову закидатимуть (сучасною мовою) конформізм, той мовчить, але за нього промовляють твори – у тому числі образ Митуси. Скромний науковець робить свою справу. До речі, і сьогодні ці тексти цікаво почитати: легкий стиль, але якщо вдуматися – сильний стрижень. І це попри те, що вже сяяла зірка Кобзаря, і сам Костомаров не звеличував себе як великого поета. Проте він творить – і географія для нього не відіграє ролі: однаково легко пишеться і в Харкові, і в Києві, на Хрещатику.

Пише Костомаров і прозу, і віршовані драми про оборону козаками рідної землі… Не цурається й античності. На перший план виходить постать нескореного. Наприклад, історика Кремуція Корда, який протистояв імператору.

Оповідання і легенди читаються захоплено, бо це не етнографізм, а Література. Наприклад, відомий сюжет про вбивство за гроші – оповідання “Сорок лет”. Голос з-під землі каже: “Покараю в сорок лет”. Покара вбивці – який досяг усього неправдою – не земний кінець, а духовна деградація. Парвеню шокований поглядами свого підрослого “вченого” сина, який – принциповий безвірник. Далі у сина і його батька – крок до майбутніх злочинів. Яблучко від яблуні недалеко падає. Або така легенда – “Дитяча могила”: батьки знаходять нечистий скарб, але його можна добути тільки руками безгрішної дитини. І диявол забирає до себе в яму доньку жадібних батьків до себе – “за гроші”. Новоспечені багатії ридають, але нічого більше не можуть вдіяти. Здавалося б, такі сюжети є у фольклорі, їх можна було почути від старих людей, при скіпці чи за куделею, але… як щиро і майстерно оброблені – це вже самостійні твори.

1840 рік. Над головою Костомарова та інших українських інтелігентів починаються згущатися хмари. Забороняють захист його дисертації, присвяченій Берестейській унії – за те, що ідея йшла врозріз із тодішньою ідеологією. Хоча книга вийшла друком. Доводиться захищатися про народну “руську” поезію – цього разу успішно. Матеріал у Костомарова був зібраний з різних тем, ще за юних літ, і створити нову книгу для вченого не було проблеми.

Починається і романтичний період Костомарова: учений закохується у свою ученицю, талановиту піаністку Аліну Крагельську (1831–1908), про що колоритно напише Оксана Іваненко в романі “Тарасові шляхи”, давши вустами панночок-пансіонерок ущипливий портрет викладача, в якому тільки Аліна розгледіла оригінальну натуру. Готувалися до весілля – учений і артистка. Але буквально в день перед вінцем нареченого заарештують. Згодом Аліна вийде за іншого. А потім, через багато років, удова Кисіль, нарешті стане дружиною Костомарова. Ці непрості стосунки згодом опише Віктор Петров-Домонтович у романі “Аліна й Костомаров” (1929). Досі одні вважають Аліну недосвідченою дівчинкою, інші – фатальною жінкою…

І, звичайно, з іменем Миколи Костомарова пов’язане Кирило-Мефодіївське братство, про яке стільки написано, і ще напишуть. Скажемо лише два слова: сам Костомаров був скоріше релігійним романтиком, вірив в особливу місію українського народу – майбутнього визволителя слов’янства. Шевченковий радикалізм був ученому чужий. Але й принципів Костомарова виявилося досить, щоб заарештувати цього позірно тихого “книжкового хробака”. Учений, який захоплювався сферою несвідомого і розкопав стільки документів, був занадто розумним для царату. Коли кажуть, що Костомаров отримав тільки рік тюрми, слід висунути контраргумент: факт, що вчений сидів у Петропавловській фортеці й занапастив свою репутацію (треба знати, що це означало на той час!), означав громадянську смерть. Участю у братстві титулований науковець і знаний письменник (чиїм талантом захоплювалось і київське начальство – наприклад, київський губернатор Іван Фундуклей, який хотів попередити про арешт – але Костомаров так і не зайшов на запрошення!) наче перекреслив усе, чого досяг. Він, “незаконний” син пана і кріпачки, вирощений у морганатичному шлюбі. Він, дуже талановитий учений – але відданий чомусь “немодній” українській темі. Адже досліджував її не на рівні вареників чи “малороссийских” романсів, а від джерел. Та таких, що декому й не подобалися.

До 1856 р. він був під поліцейським наглядом. Нарешті імператор Олександр-Визволитель змиває цю ганебну пляму – і Костомаров може вільно мандрувати. Звичайно, популярні тоді Франція, Італія, Німеччина (осередок філософії – а як тут ще не згадати фольклористику, братів Ґрімм?), Швеція… І ближче знайомство зі слов’янами. Наприклад, у Чехії спілкується з відомим там романтиком Вацлавом Ганкою. Костомаров тихий, але впертий, часу не гає, а працює, обростає знайомствами. Він не скорився ворогам, а просто зачаївся, пішов у підпілля. Так, пречудово писав і на російські теми (“Стенька Разін”, або інші дослідження – про розкольників), але духовно він удома в Україні.

І окреме питання – “Слов’янська міфологія”. Справжній скарб. Адже Костомаров ретельно і серйозно наголосив на нашому праві мати свою міфологію. І застерігав од підробок, закликав вірити науковим джерелам – бо тоді, на жаль, була псевдоміфологія, поетична, яка не мала нічого спільного з віруваннями наших предків. Наприклад, виявляється, не було бога Леля – це вигадка, що прижилась як любовний символ. Книга Костомарова читається просто як роман.

Тихий, Костомаров виявляє себе і як організатор. Бо ж саме він заснував знаменитий журнал “Основа”, без якого годі уявити нашого романтизму. “Основа” – це був єдиний український періодичний часопис того періоду. Тільки два роки – 1861 – 1862 – виходить цей журнал, але він змінив нашу свідомість.

У житті Костомарова були й овації, і запізніле визнання, але… яким він був? Член різних авторитетних товариств, постать номер один у вітчизняній науці, визнаний в інших країнах. А сам був – типовим науковцем, заглибленим у себе, і міг здаватись іншим диваком. Його життя склалося не так щасливо, як хотілося б, але по-справжньому щасливим він був під час творення. Якщо Тарас Шевченко був неприборканим полум’ям, то його побратим Микола Костомаров теж горів, але не пожежею, а наче під склом у світильнику, наче обернений у себе, проте і цей вогонь був сильним. Лаврів Костомаров не хотів, а любив справу задля неї. Лаври здобув заслужено, але надто тяжкою ціною.

Отже, читаючи українську міфологію – будьмо вдячні Костомарову. Знайомлячись з об’єктивними фактами про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу чи інших діячів – завдячуймо також цьому історику. Та й просто – чом би не почитати любителям історії поезії та прозу з народного життя або про героїчні моменти? І, звісно, Костомаров був одним з тих, хто заявив про те, що ми, українці, існуємо і маємо право на буття.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.