Ірина Кримська-Лузанчук. Серце вибухнуло від болю за Україну

Фото надане авторкою

У Олександра Яхновського сьогодні день народження. Але Олександра немає. Такий збіг, що пішов на війну захищати Батьківщину теж о цій порі, коли листя вже покидає крону.

Олександр був військовим за покликанням і мав переконання, які вміщалися у слова, що тепер викарбувані на граніті у далекому від фронту рідному селі: “Життя –Україні, честь – нікому!!!”. Там так і стоять три знаки оклику. Високі, як щогли з прапорами над могилою вояка. Серед високих старих дерев на околиці поліського села Скурати.

Фото надане авторкою
Фото надане авторкою

Сюди я навідалася, щоб поговорити з мамою героя, Аллою Яхновською.

Говорить Алла Яхновська

Ці всі події мене так розтривожують… Оце викликали у Київ на день пам’яті. Заспокоюся на якийсь час, і знову біль виринає…

Маю дев’ять онуків. І вже й правнука Єгорку, тобто Сашиного онука. А він же його і не бачив, тільки на світлинах, присланих родиною. І на руках так і не тримав, бо онук у Криму.

І син жив у Криму. Там у Керчі почав свою контрактну службу і лишився, одружився вже за рік.

А коли все почалося, то вийшов із Криму зі своєю частиною до Миколаєва. Пішов на війну добровільно, з власних переконань. Просився постійно, але кримчан (українських військових із Криму, – прим. авт.) чомусь довго не хотіли брати. Написав кілька рапортів, перш ніж його взяли туди, де йшли бойові дії. У сектор “М”, тобто — Маріуполь, Лебединське, Широкине.

Кілька разів бачила сина по телевізору. Ще і в телевізійних репортажах з Криму, після анексії півострова, і потім пізніше – вже на материковій частині.

Після виходу з Криму частини Олександра він дуже переживав, мовчав постійно. Там сім’я лишилася спочатку, все нажите майно та житло – він прожив на півострові 20 років. Жив би там і зараз. Піднімався сам, як і ріс, без батька, який помер ще коли Саша служив на строковій службі — до контракту.

Син нічого не розказував, щоб не тривожити рідних. Я більше дізналася про ті обставини вже коли він помер.

Спочатку їх частина в Криму тривалий час була оточена танками. Потім командир прийшов і сказав визначитися: хто з Росією, а хто з Україною. Тих, хто не зрадив Присязі, виявилося значно менше, ніж прихильників “русского мира”. І син був у цій меншості. Їх зачинили в окрему кімнату. Не давали їсти.

Що він пережив тоді?! Такий худий і страшний був…

Всі ті події я знаю не від сина, а більше з репортажів. Отож попросила доньку записати з інтернету всі відео і зробити для мене окрему папку. І коли донька приїздить, “прокачує” мені, а я дивлюся. Одних репортажів із Криму не менше п’яти.

Якось упізнала сина навіть зі спини. Бачу його поголену голову, потім знайомі контури фігури, одне лише збивало з пантелику: татуювання на спині – символіка України. Однак я таки була впевнена, що то Саша. Хоча син ніколи не наслідував моди, татуювання зокрема, проте я здогадалася, що спина з прапором України – його.

Взагалі, він не любив, щоб кореспонденти його знімали на фото чи відео. Тому уникав журналістів, але все одно потрапив у кадри, які я тепер переглядаю.

І тоді то було все, що я знала про сина. Бо не було спочатку і телефонного контакту з Сашою. А пізніше зрідка говорили телефоном, проте в основному дізнавалася новини про сина через невістку.

Вона – кримчанка. Але настрої у неї завжди були проукраїнські. Вдалося на початку 2016-го переїхати і їй на материкову Україну, до Миколаєва. Влаштувалася на роботу у частину, де чоловік служив.

А старша донечка синова, яка народила Єгора, досі не може побувати на могилі батька – затримують оформлення документів. І малюка не дають вивезти сюди. Добре, що хоча б молодша вступила до вишу в Миколаєві.

Отож коли син опинився у Миколаєві першим, то його служба полягала у доборі і підготовці вояків. Тому він постійно курсував між лінією фронту і частиною.

І останній раз був у Миколаєві… Помер від серцевого нападу. На українській землі. Якось телефонуємо Саші: “Де ти пропав? Не дзвониш”. Відповів тоді: “Як я пропаду, вам подзвонять…”. Отак і сказав.

Такий міцний був. Ніхто б не сказав, що таке з ним може трапитися. У юності спортом займався активно. Тричі на тиждень їздив до райцентру. Біг після школи на автобус, щоб встигнути до міста на тренування. Готувався до життя у спорті. Мріяв вступити до фізкультурного інституту. Зі спортивного орієнтування призові місця отримував. Відслужив у ЗСУ.

А якогось дня раптом змінив думку: “Не піду у фізкультурний. Піду за контрактом до війська”. Що вплинуло чи хто вплинув, я не знаю. Але рішення було твердим.

Служив у Львові. А вже за контрактом – у Керчі. З 1995-го почалася його військова кар’єра. Мав там друзів таких, що на все життя. Приїхав старий друг, командувач морської піхоти, попрощатися з Олександром. Виступав, розповідав про нього. Так я від інших все більше дізнаюся про Сашу.

А коли вже ставила пам’ятник на могилі, то побратими попросили написати “Життя – Україні, честь – нікому!”. Він мав таке гасло.

Як додзвонюся чи він сам, то чую тільки: “Все добре, мамо. Не хвилюйся!”. Не розкаже, не поскаржиться. Такий і в дитинстві був. Стриманий. Але ж була у ньому якась внутрішня сила і великі переконання. Бо навіть капелан в АТО перехрестив його в УПЦ Київського патріархату, бо син не хотів навіть згадки мати, що був пов’язаний з Московським патріархатом.

І син, приїжджаючи додому в село, сказав: “Мені настільки легко стало після цього”.

А мені було тривожно. З іншої причини. Як був Олександр у зоні АТО, наснився сон. Якраз на Водохреща він пішов черговий раз із навченими вояками-новобранцями. Сниться мені: виходжу, відкриваю двері з веранди, а там стоїть домовина і в ній – Саша.

Покинув мене спокій, не могла спати. Не відходила від телевізора. Проте він учергове повернувся із зони бойових дій до Миколаєва. Якраз і дружина з молодшою донькою до нього переїхали. То я зітхнула з полегшенням і перестала згадувати тривожний сон.

А у травні Саша приїхав у Скурати. Тоді була пізня Пасха. Раніше він приїздив і ніколи не потрапляв на Проводи. І того разу мовив: “Хоча б раз побуваю на кладовищі”.

І як їхав з дому, я вийшла на поріг, а він обійняв мене: “Мамо, пробач!”. “Саша, а за що ж я маю тебе пробачати?..”. А то таке було у нього передчуття. От 18 лютого сон приснився. А 18 липня сина не стало.

Чимало тривог через хвороби онуків. Такі зараз дітки хворобливі. Проте ростуть. І вдаються нівроку. Бо і сини мої такі всі мужні, плечисті й високі, як підрізані (по аналогії з рясним високим паростям, яке дає дерево, якщо його обрізати, – прим. авт.).

Саша теж дуже сина хотів. Родилися дівчатка. А коли вже внук Єгорка народився, так радів! Тільки от потримати на руках навіть не встиг. Все тішився, приїжджаючи до мене: показував фотографії у ноутбуці: “Ось який у мене онук! Молода мама його тренує з перших місяців, як спортсмена! Весь у діда!”.

І мені так хочеться побачити маленького Єгора. Тільки й бачу, як росте на світлинах.

А Саша був чудовим сином, як і всі мої діти. Навіть коли з АТО приїздив на короткий час, хапався за всю чоловічу роботу, бо ми ж тут із старенькою мамою удвох. Наче хотів усе переробити, поспішав. Як і підлітком ще був, таким і лишився. Пам’ятаю, побіжить із братом гратися. Але завжди вчасно повертається, бо багато роботи чоловічої. Сам поспішав мамі плече підставити.

А нині – пам’ять і могила. Вирішили Сашу поховати тут, у селі. Побратими допомагали. І от такий пам’ятник гарний на могилі.

Не забувають. Приїздять до Олександра на могилу.

І у школі пам’ять бережуть. Встановили меморіальну дошку. У шкільному музеї є куточок, присвячений Олександру. Там його особисті речі, що передали побратими.

Ходжу щотижня на могилу. Кладовище недалеко від хати. Сиджу, розмовляю із сином. Тільки от крук чорний щоразу прилітає і кричить. Кожного разу сяде он там на сухому високому дереві. Поки я на могилках, доти і він чатує.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.