Мої батьки завжди говорили: “Має бути запасний варіант”. Моїм запасним варіантом стала армія. У мене є знайомі військові, тому я без остраху вирішила подати документи на кафедру військової підготовки Національного авіаційного університету, щоб врешті стати офіцером запасу. У відповідь на цей крок я почула чимало негативних коментарів, мовляв “в українській армії все погано, ти ж дівчинка, навіщо це тобі потрібно”, але що зроблено – то зроблено. Після двох років навчання кожному студенту необхідно пройти навчальні збори. Основні заходи організовують офіцери та викладачі кафедри. В одну військову частину всіх студентів не візьмуть – місця не вистачить, тому, як пощастить – когось до Василькова, Озерного або до Миргорода. І тут-то найцікавіше.

Перший тиждень

Звичайно ж, день прибуття – один з найбільш пам’ятних. Нова, незнайома обстановка, люди, правила. Курс, в якому я вчилася, відправили до міста Васильків. І ця новина мене втішила. Я чула про суворі навчальні центри, де кожен новенький ходить як мінним полем, тому загадувала потрапити в таку частину, де потрібно буде стійко і мужньо перенести усі “тяготы и лишения” військової служби, але й “перешуганим” ходити не доведеться. І з цим нам пощастило.

– Шикуйся по взводах! Усім доброго ранку. Сьогодні ви заселяєтеся, познайомитеся з командиром роти і розпорядком дня. Рівняйсь! Струнко! Право-руч! Кроком руш!

І більше сотні студентів запускають на територію військової частини. Перше, що впадає в очі – величезний напис “До лідерства, через знання”. Особисто мене він змусив задуматися (треба завжди вчитись), я так часто бачила цей девіз, що він досі не покидає моїх думок. Ну а поки стрій крокує різнобоєм, багато хто весело висловлює свої припущення щодо майбутнього місця проживання. Усі морально готувалися до казарми, де буде задушно. Або ще гірше – до наметів. Але нас заселили до гуртожитків: чисто, охайно, а головне – затишно. Про те, що ти в армії, тільки ліжка нагадують. Так, ті самі, що моторошно скриплять серед ночі. Один санвузол на три кімнати, у кімнаті по три-чотири людини, гаряча вода – у будь-який час дня і ночі (згідно з розкладом). Тепер настав час познайомитися з офіцерським складом, який буде нас “курирувати” весь місяць.

Фото: Український інтерес/Радана Бігун
Фото: Український інтерес/Радана Бігун

– З цього моменту ви вважатиметеся солдатами. З усіма старшими за званням – вітатися. У буфет, на курилку – ходити строєм. Якщо солдат нічого не робить, до його голови приходять дурні думки, так що, вільного часу у вас буде не багато. І щоб у дівчат у блоці, нікого з хлопців не було. А зараз розміщуйтесь в кімнатах. Як правильно заправляти постіль вам покажуть. Сісти на ліжко або лягти можна тільки після відбою, у саме цей час вимикаємо все світло. На тумбочках нічого не повинно бути, у тумбах – тільки мило, зубна паста, щітка, зошити. У блоці дотримуватися порядку. Кожного дня проводитимуться перевірки. Усім усе зрозуміло? Розійдись!

Піднімаючись сходами, перше, про що я подумала – про ліжка. Що означає, правильно заправляти? Що значить після відбою? А як бути з тумбочками? Якщо з порядком на тумбах проблем ніяких виникнути не повинно, то всередині, панянки зазвичай зберігають всі свої б’юті-штучки, яких чимало. Дівчата – вони і в армії дівчата. Звичайно ж, після кількох днів адаптації, усі пристосувалися акуратно лягти на заправлене ліжко, щоб берці знімати не довелося і при цьому не забруднити постіль. Як то кажуть: “Прогрес – не випадковість, а необхідність”. І тому, що у дівчаток у блоці, візуально завжди чисто, то у тумбочки жодна людина не ризикнула заглянути.

Фото: Український інтерес/Радана Бігун
Фото: Український інтерес/Радана Бігун

Ну що ж, час попоїсти. Перевага у жінок в армії, звичайно ж, є. Ніхто не лається, а спокійно говорить, що потрібно виконати. В їдальні з усмішкою пропускають вперед. Та й взагалі скрізь зустрічають усмішками. Годують, як і всюди. Всі види каш, легкі супчики, пару шматочків м’яса, на вечерю завжди риба, а на десерт піввафлі або булочка з неповною кружкою чаю. Чи вистачає цього дівчатам? Цілком. Принаймні нам вистачало. Чи вистачає цього хлопцям – ні. Чи смачно? Прийнятно. Як у старому-доброму дитячому таборі. Ніяких мух і хробаків у тарілках. Але так було не завжди. Коли приїхали військові з Харкова для тренування до параду на День Незалежності України, стали годувати краще. Навіть новий посуд дістали. А салат в окремій тарілці подавали. Чому так? Вони просто почали вимагати те, що їм належить, і поскаржились на гарячу лінію Міністерства оборони України.

До речі, про підготовку до параду. Одного прекрасного армійського ранку, поглянувши у вікно, вид з якого “романтично” виходить на плац, ми побачили групу людей, яка розігрівалася і розтягувалася. Видовище ще те. А як вони марширують… милуватися можна довго. Синхронність, міць і шум кроків “гуп, гуп, гуп”. Ніякого “гороху” – так кажуть, якщо крокують невлад (як ми). Тренувалися вони досить довго. Кожен день, ще й на світ не займалося (поки не жарко), хлопці вже шикувалися на плацу. Потім перерва. Знову тренування (у саму спеку). І ще перерва. Наостанок нова репетиція, коли вже не так спекотно. На самому параді, всі побачили результат довгих тренувань. Ніколи не думала, що для гарного проходу Хрещатиком, півроку готуються.

Ну а нам – новоприбулим студентам-солдатам пора займатися стройовою підготовкою. Порядку потрібно дотримуватися, інакше, який сенс.

– Ні для кого не секрет, що вас усі називають “піджаками”. Я пропоную ламати стереотипи. Тим більше, що частину з вас мобілізують, а частина сама підпише контракт. У кінці місяця у вас буде присяга на вірність Українському народові. Ви повинні бути найкращими! Я вас навчу, як правильно все робити. А від вас вимагатимемо лише увагу, розуміння і виконання. Якщо у когось будуть питання – обов’язково запитуйте, інакше ви не навчитеся. Пояснимо, розповімо, покажемо.

Після таких слів, звичайно ж, хочеться все слухати. Адже на нас не “забили”. Нас хочуть навчити. І таки навчили! Взагалі мотивація – одне з найважливіших понять в армії. У будь-якому строю знайдеться такий собі “ватник”, якому начхати не те, що на країну, у якій він народився, а начхати на себе самого. Адже цього юнака так виховали батьки. І так само він буде вчити своїх дітей, а ті навчатимуть своїх. На моє запитання: “Що потрібно зробити, щоб в Україні тобі стало краще?”, він відповів: “Чому я щось маю робити? Мені все одно, навіть, як буде називатися ця країна. Я поїду за кордон”. Виявляється, принцип, “Я нікому нічого не винен, але мені усі повинні” – один з найпопулярніших в наш час. Це мене засмутило. І не в чиїх більше силах (навіть армії) змінити його думку. З чорного кота білого не зробиш.

Фото: Український інтерес/Радана Бігун
Фото: Український інтерес/Радана Бігун

Але не будемо про сумне, один офіцер навчив до всього ставитися з гумором: “Інакше в армії не можна”, говорив він. Пам’ятаєте, нам одразу пояснили про необхідність солдату бути завжди при ділі? Так ось, періодично, чоловічу половину роти відправляли на прибирання території. Дівчата теж допомагали, але вони мали справу з паперами в розташуванні. Одна ситуація мені яскраво запам’яталася (за розповідями). “Хлопці, беріть ці гілки і несіть туди. А я поки піду, дізнаюся, куди їх потрібно віднести” або “Хлопці, потрібно щоб тут трава лежала”, і доводилося топтати траву. Так, незважаючи ні на що, усі забезпечені “хорошим” настроєм і армійською засмагою. Проте потім – вільний час. Хто хоче, йде грати в волейбол, футбол, просто побігати. Хто, користуючись моментом, порушує спокій ідеально застеленого ліжка. А кому потрібно, навіть до крамниці може збігати.

Фото: Український інтерес/Радана Бігун
Фото: Український інтерес/Радана Бігун

О 21:30 – вечірня прогулянка і вечірня перевірка. На спочівку сонця, усі військовослужбовці строкової, контрактної служби, і ми шикувалися на плацу, щоб перевірити особовий склад роти. Поки проводилася перекличка, строковики марширували. Для ритму, вони наспівували римовані строки. “Ось вона – військова романтика”, подумала я. Кому романтика, а кому мінус ще один день в армії. У підсумку, після завершення перевірки у нас в запасі аж 10 хвилин, щоб приготуватися до сну і влягтися. О 22:00 усі вимикають світло – о шостій ранку підйом і зарядка. Але під світлом кишенькового ліхтарика, дівчатка примудрялися чай випити, почитати перед сном і волосся феном висушити. А підйом ми собі влаштовували на півгодини раніше, бо треба себе до ладу привести.

Важко у навчанні – легко у бою

Крім загальновійськових навичок і правил, ми приїхали навчатися професії. Моя – “паливно-мастильні матеріали”. Нас повинні навчити користуватися усією технікою для забезпечення паливом літальні апарати. Потрібно знати хімію, фізику. Загалом все не просто. Практику нам організували пристойну: як правильно перевіряти якість палива, що робити в екстрених ситуаціях і скільки потрібно віддати свого часу, щоб добре нести службу. Відзначили сильні і слабкі сторони у процесі реформації – все розповіли. Ми потрапили у період перевірки, тож скористалися моментом. Навіть на паливозаправниках їздили. Ми були у льотній частині, тому бачили, як тренуються льотчики. Неможливо описати, наскільки ми були вражені, побачивши, які віражі виконують офіцери. Два відчуття – захоплення і гордість.

Фото: Український інтерес/Радана Бігун
Фото: Український інтерес/Радана Бігун

Зброя жартів не любить, помилок не пробачає

Один з найочікуваніших днів – стрільби. Усі готувалися, як могли: заряджали телефони для фото, хтось взяв навушники, хтось рукавички, а хтось просто намагався подолати страх перед зброєю. Надійшла команда видати бронежилети і каски. Дівчата захист отримають на полігоні, щоб не везти груз на собі. Провели інструктаж (кілька разів), кожному взводу популярно все пояснили.

– Перші чотири людини, до лінії вогню.

Все, моя черга. Біжу до автомату. Незвично важко, але усміхаюся. Усмішка згладжує курйозність ситуації, тому мені допомогли впоратися зі зброєю. Пора стріляти. У голові купа питань: де мішень? намагатися потрапити у яблучко або вже просто відстріляти покладене? Часу мало. Потрібно діяти. Серце шалено б’ється. Ех, пан або пропав! Вогонь!

За командою усі одночасно піднялися на ноги і побігли до своїх цілей. Я навіть здивувалася, що у мене одне влучення – каска весь час падала на очі. Але це не завадило щиро радіти кожному моменту в той день. Особливо, коли над нами пожартували товариші офіцери.

– Спалах праворуч!

Обертаюся на крик. Бачу, що майже всі в розсипний, хто вже летить обличчям до землі, прикривши голову. Я ж такого страху ніколи в житті ще не відчувала. Думала, що когось вбили. Ба-бах! І все… замість тиші пролунав сміх. Виявилося, що це була навчальна граната, але нам видали її за бойову. Я, звичайно, розумію, що радіус суцільного ураження живої сили осколками близько семи метрів. Але в той момент мозок просто відключився. Пізніше нам показали ще раз, як збирати гранату і як вона діє. Може зараз це і не дуже смішно, але у той момент істеричний сміх лунав усім полігоном. А ще всі зрозуміли, чому варто обережно поводитися зі зброєю, адже від цього залежить життя.

У звільненні

Виходячи за територію військової частини, помічаєш на собі косі погляди. Хто любить увагу – має бути приємно. Ну а хто ні – параноїдально крокує швидше. Але не просто крокує, а намагається крокувати в ногу з людиною, що йде поряд. Це помітили абсолютно усі товариші по службі. Піднімаючись в розташування на четвертий поверх крутими сходами по 20 разів в день, “на гражданці” перестаєш сприймати зламаний ліфт як проблему. А ще я почала звертати увагу на військове звання людини у формі. Та й взагалі починаєш все переосмислювати і цінувати ще більше мамин борщ.

Фото: Український інтерес/Радана Бігун
Фото: Український інтерес/Радана Бігун

Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!

Цей день настав! День, коли ми усі маємо прийняти присягу на вірність Українському народові. Тренувалися довго, майже як на парад. Деякі навіть напам’ять вивчили текст присяги (чимось же потрібно було в наряді займатися), але все одно нервували. До когось приїдуть друзі, до когось – родичі. Хочеться показати себе у всій красі. Якихось 40 хвилин і все, тепер я – військовозобов’язана. Дівчатам у військовій формі найбільше уваги від фотографів, і на плацу з’явилися квіти.

Вже залишаючи територію військової частини, я дещо зрозуміла, наша армія, не така, якою була раніше. Вона не така, якою була до війни. У нас є офіцери з бойовим досвідом, які навчають як діяти у тій чи іншій ситуації – перевіреним способом. Міністерство оборони України проводить реформи, не до всіх частин вони зараз доходять, але вони є. А це значить, що всьому свій час. Зараз ми не вчимося на “пальцях”, нам надали матеріальну базу. Все приходить з досвідом, завдяки методу проб і помилок. І необхідно пам’ятати, що за ці знання і досвід, українські військові заплатили дуже дорого. А нам залишається не повторювати чужих помилок і робити все можливе, щоб кожен день ставати тільки краще. Слава Україні!


Радана Бігун, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.