Земля – єдине, що впродовж майже трьох десятиріч незалежності досі нам вдавалося не виставляти на трансфер. Продавалося все: метал, хліб і навіть люди, часом за безцінь. Усе, крім землі.

Якими б палкими не бували дебати в парламенті, як полярно не ненавиділи б представники парлментських фракцій одне одного всі ці 28 років, але земля залишалася воістину священною коровою – її продаж банили в парламенті. Випадково чи ні депутати вперто раз за разом накладали вето, і нехай навіть переважно на папері, але земля – єдине багатство, яке все-таки вдавалося залишити в руках народу України.

Є підстави казати, що після 2 жовтня 2019 року, коли разом із 38 іншими законопроєктами під шумок “здачі країни ворогові”, законопроєкт про можливість продажу землі внесено в порядок денний.

Усі ці роки триває чимало суперечок. Можливість продавати землю – добре це чи погано? Можна швидко наповнити держказну (і так само стрімко потім розбазарити ці кошти), а також володіння і кишені багатих латифундистів, на ймовірно широких ланах яких, між інших, все менше й менше охочих працювати за безцінь,”трудодні”, розрахунок восени тощо.

Читайте також: Коли в Україні запрацює ринок землі, або знову про мораторій

Навіть за теперішніх умов, коли земля ще не відчужувалася, українські фахівці з сільського господарства завжди віддають перевагу сезонним закордонним заробіткам завдяки безвізу замість рабської праці на місцевого латифундиста за скромнішу мзду та впродовж ледь не всіх 365 днів на рік до того ж. Де український землевласник, який почне скуповувати земельні ділянки, дістане: а) дешевшу робочу силу (завдяки міграції з Азії?) чи б) гідні кошти на оплату праці, щоб зацікавити найманого працівника (невже в банку, де валюта щодня скаче як півень із температурою?).

Є й третя небезпека – купівля землі іноземним капіталом – якої бояться всі упродовж останніх 28 років. Патріоти – тому, що невпевнені, що наші земельні угіддя не скуплять раптом росіяни. Наш постсовковий народний менталітет – тому що, а що раптом землю скуплять ділові люди з Нідерландів, Німеччини, Франції, США тощо, адже в такому разі українське сільське господарство, а паралельно гральний та будівничий бізнес будуть дуже швидко налаштовані до такої годинникової точності, що до теми чергового “ленінського” переділу землі в майбутньому навряд чи вдасться повернутися. Даруйте, це в Європі звикли ходити по тротуарах і не смітити на газонах: будьмо відвертими, дуже багатьом із нас досі подобаються широкі й нічийні українські лани, степи та гори, де пікнікувати можна де завгодно, коли завгодно і як завгодно. Ми направду кохаємося на свободі, зокрема й на свободі просторів нашої Вітчизни.

Зрештою, нашим нардепам не подобалася ідея продажу землі з тієї простої причини, що за голосування за зняття земельнопродажного вето, їхній неформальний заробіток перетворювався б на одноразовий. Але зараз в Україні є не тільки пісня “Не думай!” від Олега Скрипки, а й відповідно налаштована депутатська більшість, яка в гонитві за “реформами” ладна реформувати також земельне питання. Так кардинально, що громадянське суспільство може виявитися “не при справі”.

У принципі, з використанням пересічними громадянами можливостей заробити на власній землі в Україні не все було ідеально. Зазвичай люди просто отримують наприкінці року гроші за використання паїв. Або “натурою” зерна. Кількасот кілограмів продукції або 10-12 тисяч гривень за використання мого паю – це, звісно, небагато. Але це синиця в руках, це твоя спадщина, твоя земля.

Земля ж розпайована зазвичай так, що лише одиниці ризикують вести власне господарство та щось на ній вирощувати. У мого знайомого Дмитра його пай межує з хатою. Але навіть за таких умов два гектари не стають годувальником: Дмитро здатен виростити там все, що людина може вирощувати під лопату, маючи як засоби меліорації в своєму розпорядженні хіба що себе, дружину та дітей. Дмитро задоволений: весь рік він їсть власні овочі, не купує в крамниці картоплю, а сіно продає сусідам. Але все, що заробив Дмитро за всі роки власної господарки – безшумний японський мопед і кілька років тюрми (мав якось украсти, бо не було кешу на м’ясні продукти). Звичайно, можна нарікати, що совіти відучили українського селянина бути гарним фермером, що невигідна кредитно-банківська система, що в умовах пострадянської меліорації наше дрібне сільське господарство не конкурентноздатне перед обличчям крупного латифундиста.

Але тепер той самий латифундист, який за законом як орендувальник має до того ж переважне право на це, прийде до мільйонів селян і напевно що спробує скупити землю за безцінь. Дмитро, який виживає з родиною з власного паю, за 50 баксів його не продасть, але бабуся, яка ніяк не може накопичити “на смерть”, та ще й в разі, коли потрібно послати на навчання в місто онуку, може спокуситися на наймізернішу суму “синиці в руці”.

Життя нас уже перекувало ментально: з 2014 навчилися відчувати власну гідність. Але нас перекували також, оформивши з українця активного споживача. І якщо зараз в суспільстві та в медіаресурсах чимало стогнуть, що в Україні, мовляв, лишається дедалі менше мешканців, то скажіть, куди подінеться решта, коли їхні земельні ділянки будуть викуплені? Вони будуть змушені або залишити українську землю, або вже в буквальному сенсі перетворитися в її межах на наймитів у напівдолара багатшого за тебе латифундиста.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter