На початку війни на непідконтрольній Донеччині та Луганщині можна було побачити незбирані поля зернових чи кукурудзи, згорілу техніку, яка підірвалась під час польових робіт. Людей виганяли з домівок, “віджимали” та палили їхні кав’ярні, магазини. Війна вплинула і на території, які контролює Україна: так у Донецької області підприємств поменшало на 56%, а в Луганській – на 71%. Але це не стало на заваді життю: зараз переселенці все активніше відкривають свої справи. “Український інтерес” дізнався, як громадяни починають свій бізнес з нуля попри війну.

Рослини і снаряди

Декоративні рослини – це сімейний бізнес Іллі та Анастасії Лазаренків, яким займається їхня родина уже впродовж 20 років. Мати Іллі спершу вирощувала рослини для себе, для знайомих і друзів. Потім почала на замовлення закупляти і перепродавати з Чехії та Польщі, оформлювати клумби і водойми, альпійські доріжки, доріжки з піщаника. Її справу продовжили Ілля та Анастасія. Попит був чудовий, тому навесні 2014 року сім’я вклала у свою справу майже всі заощадження – рослинами був заставлений увесь торговельний майданчик.

Анастасія та Ілля Лазаренки вирощують декоративні рослини. Фото надане героєм публікації

“П’ятого травня був звичайний день, приїздили покупці, – згадує Анастасія. – Аж раптом близько восьмої ранку почався обстріл. Тривав він десь півтори години. У дім залетів снаряд, уламками повністю побило усі вікна. Ми якраз були удома. У вікна гатили навмисне  – мабуть, думали, що хтось з них стрілятиме. Усе було в решето”.

Подружжю довелося повзти до ванної кімнати. У гаражі вибухнув снаряд: пробило стіну та стелю. Поблизу будинку вибухнула заправка. Анастасія з болем згадує картину після обстрілу: опалені тіла, кров та шприці зі знеболювальним. Каже: думала, таке буває лише у фільмах.

Українські військові відвоювали територію 12 травня і бойовики відійшли. Але нашим військовим дали команду відступити. Одразу повернулися сепаратисти. Вони вдерлися до Лазаренків та, погрожуючи Іллі зброєю, забрали будинок та винесли усе золото. Подружжя просило вивезти рослини. Згоду дали лише на одну машину, хоча товару було в десятки разів більше. Бойовики сказали, що їм заважають.

Уже 20 травня Анастасія дізналась, що на четвертому місяці вагітності. Додому вона повернулась за два місяці, але побачила лише дві стіни, на яких теліпалася стеля. На місці рослин була двометрова воронка від снаряду та коричневі згорілі рештки. Навіси, система поливу – усе зруйноване, машини – пробиті автоматною чергою.

Втрьох з дитиною вони тричі за рік змінювали житло. Грошей закупити рослини вже не було, тому останні запаси вклали у теплицю під Святогорськом і все вирощували з нуля. Свою справу вирішили продовжити, бо інакше себе не уявляли. У полі зробили свердловину, провели полив. Робота мала плоди, але ще довго саджанці були занадто малими, щоб їх продавати.

Анастасія скаржиться, що держава не дала їм з чоловіком на бізнес нічого – довелося шукати гранти. Ілля їздив на тренінги, захищав перед комісіями свій бізнес-план. Врешті вдалося виграти 20 тисяч гривень в програмі розвитку ООН, яка підтримує постраждалий бізнес. На ці кошти закупили горщики для рослин, фуру торфу, насоси, труби. Це допомогло, але потрібно було набагато більше.

Минулого року Лазаренки запустили рекламу. І хоча асортимент був вузький, люди купували знову і знову через високу якість – рослини добре приживаються. Анастасія каже, що добрива не використовує, а успіх вбачає лише у хисті її чоловіка. Цьогоріч торгівля пішла вгору. Зараз подружжя має навіть більше, ніж було раніше – тепер є ще й своє поле. Однієї тільки туї тут більше 5000 штук.

Замовлення роблять з усіх куточків України. Щоправда, на окуповані території рослини не продають. “Багато пишуть клієнти, з якими ми раніше працювали – просять у якийсь спосіб провезти, але, на жаль, це нереально”, – каже Анастасія.

Інтелектуальний бар та піца на передову

Богдан Чабан займається бізнесом з 17 років: спершу він заснував в Донецьку рекламне агентство, а потім продав його та придбав кав’ярню “Izba-читальня”. Це арт-майданчик, культурний простір для молоді, нетиповий, інтелектуальний бар з хорошою музикою і напоями.

Богдан Чабан заснував “Ізбу-читальню”. Фото: Facebook Богдана Чабана

На сході Богдан був серед організаторів усіх проукраїнських мітингів. Він отримував арматурою по спині та навіть ночував у міліції за те, що намагався замість російського прапору повісити на площі Леніна прапор України. Зовсім скоро до нього в кафе завітали бойовики та попередили, що часу на втечу у нього майже не лишилося. Богдан змушений був покинути Донецьк 6 червня 2014 року. Приміщення його кафе захопили, і тепер воно перебуває в кварталі так званого “міністерства оборони ДНР”. Подальша доля бару Богданові невідома.

Із втратою будинку та бізнесу він не змирився і став партизаном. З батальйоном “Шахтарськ” він пройшов Іловайськ та дивом залишився живим. Потім був івано-франківський батальйон тероборони, батальон “Гарпун”.

Врешті-решт Богдан знову повернувся до мирного життя і заснував ще одну “Ізбу-читальню” – тепер в Маріуполі. “Моя функція як військового виконана, але є й інша функція – економічного і культурного розвитку. Вона теж дуже важлива, і її теж потрібно виконувати. Особливо на прифронтових територіях. Тому я і не поїхав до Львова, Києва чи Харкова”, – каже він.

Літвечір у кавярні. Фото: Євгеній Сосновський

У жовтні 2015 року Богдан подав заявку на грант програми розвитку ООН. Уже в січні 2016 він отримав 220 тисяч гривень на розвиток власної справи. До відкриття вони із побратимами підготувалися лише за чотири місяці. На виділені кошти зняли приміщення і придбали обладнання, а ремонт робили власноруч. Навіть самостійно майстрували полиці та барні стільці.

Сюди також вдалося вивезти деякі речі та меблі з колишнього бару, але уся бібліотека залишилася в Донецьку. Богдан попросив допомоги у соцмережах, і з усієї країни для “Ізби” зібрали півтонни книг. Концепція бару лишилась такою самою: тут наливають виключно коктейлі з брендових марок недешевого алкоголю. Готують і подають їх так майстерно, що барменів анонсують на рівні з творчими колективами.

Чоловік стверджує: головна проблема Донбасу в тому, що там хочуть “жити, як раніше”. А він жити як раніше не хоче. Тому Богдан не зупиняється на досягнутому. У нього виникла ідея доставляти піцу на передову. Тепер він керує Veterano Pizza Mariupol – компанією “Ветеран Групп”, яка відкрилася у травні. Будь-хто охочий тепер може не лише поласувати піцою у ресторані, а і подарувати її українським військовим.

За піцу, яку відправляють в опорні пункти та окопи, можна сплатити на сайті. Раз на тиждень команда доставляє 20 великих піц – цього вистачає на 60 осіб. Щотижня команда намагається обирати той підрозділ, де не була вже давно. Богдан згадує, що іноді через обстріли проїхати було неможливо.

“Коли ти тиждень сидиш на передовій, і тут тобі привозять гарячу піцу, – це піднімає бойовий дух, дає відчуття підтримки. Для них це кайф, а для нас кайф в тому, що ми можемо привозити їм цю піцу”, – каже Богдан. Підприємство дає робочі місця та знижки учасникам бойових дій, а десяту частину прибутку віддають на допомогу дітям загиблих.

Прифронтові пекарні

У 2016 році у прифронтовій Мар’їнці з’явилася пекарня пастора зі Слов’янська Олега Ткаченка. Розмістили її на базі духовного центру – завдяки підтримці канадської “Місії Євразія”. А перші 20 тонн борошна надали чехи. Тепер у пекарні знайшли собі місце працівники з Мар’їнського хлібокомбінату, який зруйнували обстріли. Тут майже не лишилося також і магазинів, підприємств, тому пекарня буквально рятує Мар’їнку.

Олег Ткаченко хотів створити робочі місця допомагати переселенцям, а також займатись волонтерством. Фото: “КУРС”

Якість продуктів висока: встановили водоочисну установку, а борошно і дріжджі закупають лише першого ґантунку. Але поки випікали лише кілька сортів хлібу, прибутку майже не було. А потім почали виробляти випічку і справа пішла. Тепер тут є 30 видів виробів: булочки із сиром, з маком, з повидлом тощо.

Частину хлібу роздають безкоштовно, а решту продають за соціальною ціною. Товар розвозять містом, привозять до Красногорівки та супутніх селищ двічі на тиждень. Наприклад, мешканцям села Славного раніше доводилося за хлібом їхати в сусіднє селище. “Ти приносиш допомогу людям, минаєш блокпости. Це велика радість і водночас великий сум”, – каже Олег.

Справа не лише у грошах – інакше розгортали б співпрацю з магазинами, а тоді люди отримували б хліб дорожче. Олег хотів створити робочі місця допомагати переселенцям, а також займатись волонтерством. Тепер частину заробленого він вкладає у дитячі проекти.

За його словами, більшість людей у Мар’їнці не ризикують відкривати бізнес. Тут багато факторів, які заважають. “Якщо обладнання ламається, потрібно їхати до Краматорська або Слов’янська. Про стабільність говорити не можна: не знаєш, чи буде світло, вода. Не знаєш, чи буде здатна людина працювати, коли минулу ніч вона провела під звуки обстрілів. Прагматизм казав мені – ні. Віра казала: бери і роби”, – пояснює Олег.

Тут створюють 30 видів хлібобулочних виробів. Фото: “КУРС”

Пекарні та кондитерські розвиваються на прифронтових територіях найбільш стрімко. Так, у Новогродівці відкрив кондитерську Сергій Пивоваров. У Донецьку він мав свою базу гуртового збуту продукції – товари постачали у 150 торгових точок. Усе лишилося на окупованій території – Сергій забрати нічого не зміг.

У Новогродівці йому довелося усе починати заново. Сергій завжди хотів відкрити саме кондитерську, і йому допоміг грантовий конкурс Донецької обласної держадміністрації “Український донецький куркуль”. Виробництво розмістили у колишній шахтарській столовій. Щодня п’ять працівників випікають до 100 кілограмів продукції: сметанники, кекси, іншу здобу.

Виробництво розмістили у колишній столовій шахти. Скріншот

З туроператора у фермери

Олександр та Олена Брюховець до війни мали успішну туристичну фірму. Автобуси на Болгарію двічі на тиждень возили дитячі туристичні групи. Почалась війна, і подружжя втекло до Мирнограду (60 кілометрів від Донецька) – тут народилася Олена. З Донецька забрали лише меблі та кавоварку. Сильний стрес спровокував у жінки рак молочної залози. Їй зробили операцію, дали третю групу інвалідності.

Олександр та Олена Брюховець планують створити точку харчування в міській лікарні. Фото: “Вчасно”

Спершу взялися виготовляти бруківку, але справа не пішла. Потім Олександр, який має медичну освіту, відкрив масажний салон. Рік він займався масажами, але отримані кошти покривали тільки оренду. Олександр намагався повернутись до туризму, та не вийшло і тут: постійні клієнти роз’їхалися по різних містах. Врешті-решт, вирішили розпочати фермерську справу, хоча спеціальної освіти та досвіду раніше не мали.

Стартанути допомогли різноманітні гранти. За програмою “Український донецький куркуль” подружжю надали 500 тисяч гривень на власну справу. На ці кошти спорудили свинарник. Придбали подрібнювач і гранулятор для кормів, щоб бути впевненими у тому, чим годують худобу. Тепер тримають свиней, кроликів, нутрій, перепілок, фазанів, гусей. У планах облаштувати цех для переробки та фасування м’яса – уже навіть кімната є.

Тримають свиней, кроликів, нутрій, перепілок, фазанів, гусей. Фото: “Вчасно”

Олена та Олександр власноруч розвозять свою продукцію клієнтам. Виготовляють готові страви на продаж – намагаються робити смачно, по-домашньому, краще, ніж в магазинах. Скоро планують створити точку харчування в міській лікарні: міськрада йде назустріч, і в лікарні уже виділяють місце.

Не опустити руки подружжю допомогла підтримка: з ними ділилися харчами, грошима, житлом. Та й діти були серйозною мотивацією. А при спілкуванні з тваринами в Олени швидше пройшов процес реабілітації. “Головне – зробити перший крок і не зупинятися, рухатися вперед за будь-яких обставин”, – каже вона.

Прифронтовому бізнесу – бути

Бізнес поступово повертається на прифронтові території. У Краматорську, Маріуполі, Слов’янську розбудовують кафе, салони краси, магазини. Але бізнес тут отримав шанс на життя завдяки таким проектам, як ПРООН “Відновлення та розбудова миру” та програмі Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Кошти виділяє і держава. Утім це допомога на конкурсній основі, її отримують далеко не всі підприємці. Та й не всім вдається підняти все з нуля. Причини різні: комусь не дозволяє здоров’я, стрес, а хтось так і не зміг перенести те, що їхнє спокійне життя зруйнували люди з автоматами. У Лимані, Святогорську бізнес розвивається слабко: там досі стоять руїни кав’ярень та готелів.

Ще на початку війни для підприємців зони АТО пропонували зробити “податкові канікули”, але Кабмін на таку пропозицію не пристав. Оформлення кредиту для прифронтового бізнесу також стало просто нереальним завданням. Банки не бажають ризикувати, а якщо і погоджують кредит, то лише під високі відсотки. І хоча Донецька ОДА обіцяла їх компенсувати, програму врешті-решт визнали неефективною та закрили.

Поки ж спроби розпочати власну справу на прифронтовій території є своєрідним засобом перевірки на міцність та професіоналізм. “Якщо пережили обстріли – переживемо усе”, – кажуть підприємці.

Ганна Пєшкова, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter