Київська Русь упродовж століть була політично та економічно найрозвинутішою країною середньовічної Європи. Руських купців знали не тільки в Константинополі, а ще в Багдаді, Кракові, Буді, Булгарі, Ітилі та інших містах. У ці часи на Русі активно розвиваються ремесла та промисли. Володимир Великий починає карбувати власні гроші. Чесна праця, торгівля та натуральний обмін поступово витісняють багатства, взяті під час походів.

Економіка Київської Русі концентрувалася на виробництві всього необхідного для життя своїх громадян. Утім крамарі не гребували ґешефтами зі спекуляцій та продажу рабів. Отже, капіталізм на Русі з’явився задовго до Адама Сміта та його теорій.

Розбираємо, як будувалася економіка Київської Русі, та чого ми можемо навчитися у великих князів.

“Владімір, а сє єго злато”

Капіталістичною Русь була завжди. Тільки для розрахунку використовувались чужі гроші. Найпопулярнішими були арабські дирхами. Це така монета, яка містила майже три грами чистого срібла. До цього в обігу на Русі популярними були римські денарії, а потім – візантійські солідуси, які у Європі називали безантами. Найчастіше їх отримували не під час угод, а в набігах чи то на сусідів, чи то на торгові каравани – давалася взнаки варязька кров.

Власну валюту Київська Русь отримала наприкінці X століття – за часів Володимира Великого. Саме він запорядив карбувати монети за візантійським зразком. Це сталося, коли князь відмовився від походів після хрещення. До введення грошей, використовували натуральний обмін.

Жінки носили намиста з монетами навіть на початку XX століття. Фото з родинного архіву автора / Український інтерес
Жінки носили намиста з монетами навіть на початку XX століття. Фото з родинного архіву автора / Український інтерес

Цікаво, що Русь не мала власних джерел срібла та золота, тому майстри перекарбовували арабські монети та гроші з Візантії. На них зображували Ісуса Христа, Володимира, власне, Великого та його князівську тамгу – тризуб. Кліше робили з дерева, і вони швидко псувалися, а, отже, доводилося робити нові. Врешті-решт Руссю ходили монети лише з портретом Володимира та його тризубом – про Христа та написи забули. Головне – вага. Володимирські златники та срібляники мали сталу вагу дорогоцінного металу.

Руські монети нерідко ставали прикрасами або їхніми частинами. Майстри пробивали в монетах дірки та чіпляли їх до намист. Цей звичай зберігся до початку XX століття, коли українські жінки носили на шиї імператорські червінці.

Що за Володимира Великого, що десять століть потому пробиті монети з шиї залишалися платіжним засобом. У скрутні часи їх відчіплювали від намиста та розраховувалися за товари та послуги. Щоправда, їх доводилося переважувати, адже пробиті монети втрачали грани, а з ними – правдиву вагу. Тоді застосовувалися курс і коригування, або ж учасникам угоди доводилося торгуватися.

Гривню за вола і три – за княжого коня

У X столітті Київську Русь накрила перша економічна криза – зі Сходу більше не надходили дирхами. Наслідки кризи гукнулися лише два століття потому. Але ринок розвинувся настільки, що його вже не можна було спинити. Для транзакцій вигадали нову валюту – гривню. Це були золоті та срібні злитки визначеної ваги та форми. Відомі гривні, які містили понад 200 грамів срібла. Їх використовували для великих торгових операцій.

Цікаво, що вперше гривня згадується в угоді з Візантією у IX столітті. Тоді її розуміли лише як стандартизовану вагу дорогоцінних металів. Тобто до XII століття гривня була чимось ефемерним. Матеріальною вона стала через дефіцит монетного золота та срібла на Русі.

Кажуть, що гривня отримала свою назву від шийної прикраси. Але є версія, що так називали голову худоби – гриву. У “Руській правді” зазначається: за гривню можна купити вола, а за три – княжого коня.

Шестикутна срібна гривня (ліворуч), златник Володимира Великого (праворуч у горі), срібляник з отворами для намиста (ліворуч знизу). Фото з сайту НБУ
Шестикутна срібна гривня (ліворуч), златник Володимира Великого (праворуч у горі), срібляник з отворами для намиста (ліворуч знизу). Фото з сайту НБУ

Були на Русі й інші монети, пов’язані з тваринами – куни та вівериці. Їхні назви походять від вартості шкурок куниці та білки, відповідно. Вівериця була найдрібнішою грошовою одиницею Київської Русі, а куна важила близько восьми грамів срібла. Хоча “шкуркова” гіпотеза досі викликає багато суперечок.

Разом із грішми на Русі розвивається лихварство. Тодішні кредитори нічим не відрізнялися від сьогоднішніх контор з мікрозаймами – вони давали гроші під здирницькі проценти. У 1113 році навіть довелося вводити так званий “Статут про різи”, який визначав систему стягнення боргів та максимальну процентну ставку – 50%. Цікаво, що відповідно до цього закону, максимальна сума боргу не могла перевищувати 200% від позиченого.

Смерть і податки

Батько-засновник США Бенджамін Франклін наполягав, що у житті неминучими є дві речі – смерть та податки. Руські князі осягнули цю просту істину задовго до геноциду північноамериканських індіанців, тому обкладали даниною не тільки власний народ, але і сусідів.

За рік після того, як Олег облаштувався у Києві, він пішов у похід на древлян, переміг їх “і почав з них данину брати по чорній куні”. За два роки Олег послав до радимичів. “Кому дань даєте?”, – цікавився князь. “Козарам”, – кажуть ті. “Не давайте козарам, а мені давайте”, – наказав Олег. Ну, і стали ті платити по шелягу – так слов’яни солідуси називали.

Збирати данину та полюддя (хутро, зерно, мед та іншу натуральну продукцію) любив князь Ігор. Через це його древляни і вбили – він дер з них три шкури. Після того як дружина Ігоря Ольга розправилася з древлянами, вона провела податкову реформу, встановивши обсяги данини, пункти збирання та відповідних чиновників. Бабусину реформаторську роботу продовжив Володимир Великий. Він, до речі, ввів десятину, віддавши десяту частину своїх прибутків на будівництво Десятинної церкви.

Смерть князя Ігоря. Малюнок Федора Бруні
Смерть князя Ігоря. Малюнок Федора Бруні

Данина зрештою трансформувалася у прямі податки – Русь все більше ставала феодальною. Смерди сплачували ренту за користування панською землею, а найбільшими землевласниками ставали монастирі та церкви.

У скарбничку князя також ішли гроші з усіляких мит та судових зборів, військової здобичі, подарунків та вотчини. Але цікаво, що як такої казни на Русі не було, а приватні доходи князя не відокремлювалися від державних. За ці кошти будувалися та ремонтувалися фортеці, дороги, мости.

Існувало на Русі й рабство. Рабами ставали здебільшого військовополонені, хоча у рабство міг потрапити і боржник, який ухилявся від сплати боргу. Рабів-полонених називали з XI століття “челядь”. За “Руською правдою”, це були забиті й абсолютно безправні істоти. Рабів продавали, зокрема, за кордон. Утім, рабський труд на Русі вважали неефективним. Нерідко їх відпускали на волю, або заповідали церкві.

Наші предки вміли робити бізнес

На Русі був дуже потужний внутрішній ринок. Торгували всім, на що був попит, навіть самими собою – продавали себе в рабство. Руських купців любили і поважали не тільки Inland – у межах країни, але й Ausland – за кордоном.

Угода між Руссю та Візантією від 907 року захищала права руських купців. Сторінка з Радзивіллівського літопису
Угода між Руссю та Візантією від 907 року захищала права руських купців. Сторінка з Радзивіллівського літопису

Головною транспортною артерією русичів був Дніпро. Сухопутні маршрути були довготривалими, а, головне, небезпечними через набіги кочівників. До Константинополя з Києва водою діставалися за 30-40 діб. Туди везли зброю, срібло (хто ж знав, що буде дефіцит), мідь, бурштин, хутро, кістку, пряжу, віск, мед, хліб, рабів. Тобто експорт тоді, як і сьогодні, був переважно сировинний. У Русь завозили предмети розкоші: вина, ювелірні вироби, оксамит та шовкові тканини, прянощі, скло.

Під час подорожей річкові каравани приставали то тут, то там на ночівлю. Купці торгувалися з місцевими, вимінюючи незначні вироби на харчі. Новинами та плітками ділилися за просто так. Бувало, до караванів приставали якісь авантюристи, які вважали, що засиділися на місці. Бувало, цих авантюристів потім продавали на рабовласницьких торгах десь серед арабських пісків – за них отримували реальні гроші.

Звісно, ходили на торги й пішки. Головні маршрути вели на захід та схід – у Польщу та райони Каспія. Гроші також робили дорогою. Або ж втрачали їх разом з усіма товарами. Зовнішня торгівля Київської Русі нагадувала чимось гру в “Руську рулетку” – тут або пан, або пропав.

Головною статтею експорту русичів все ж таки була зброя. Руські території були багаті залізом та іншими металами. При цьому князі та ремісники бувало замовляли із-за кордону сировину, таку як булат (його мав багато хто, але найвідоміший із них – “дамаська сталь”), та робили із неї зброю. Цю зброю, звісно, продавали іноземцям, не рідко тим самим постачальникам сировини. Сьогодні складно сказати, яким саме був навар, але головне, що наші пращури вміли робити бізнес. Тут, правда, свою роль грали наші ковалі та інші зброярі – їхня продукція була якісною та високо цінувалася у світі.

"Торг у країні східних слов'ян". Картина Сергія Іванова, 1909 рік
“Торг у країні східних слов’ян”. Картина Сергія Іванова, 1909 рік

Така сама історія з медом та воском. На Русі виготовляли найякісніший продукт, тому його охоче змітали з прилавків руських торгових караванів. До слова, сьогодні Україна входить у п’ятірку найбільших світових виробників меду та є лідеркою за обсягами виробництва у Європі. Ми виробляємо понад 100 тисяч тонн меду на рік і вдало підкорюємо нові ринки. Тільки за останні п’ять років експорт українського меду до Японії збільшився у більш ніж п’ять разів. Цікаво, що раніше головним експортером меду на японський ринок був Китай. Лідерство Піднебесна втратила через сумнівну якість – український мед кращий.

Головний ресурс

Як би там не було, головним ресурсом Київської Русі, як і тисячу років потому в Україні, є люди. По-перше, їх можна було продати. По-друге, саме вони робили якісну зброю, мед, були вправними вояками та державними діячами. Їхні знання та навички вдало монетизувалися та приносили країні процвітання.

Упізнаваність бренду – це про Русь. Ярослав Мудрий не дарма став тестем Європи – європейські правителі прагнули породичатися з нащадками великого Рюрика, щоб зміцнити власні позиції. На попередників тоді ніхто не валив власні промашки (до смути, звісно). А все тому, що попередники були настільки величними, що кожний наступник хотів його перевершити.

Саме тому на Русі з X століття фіксується розвиток ремісників. Амбітні будівельні проекти, такі як Десятинна церква, Софія Київська, поступовий перехід від дерев’яної до кам’яної забудови міста, постійні сутички з кочівниками та відкриття нових ринків збуту потребували розвитку вправності місцевих майстрів.

Софіївський собор. Малюнок А. ван Вестерфельда, 1651 рік
Софіївський собор. Малюнок А. ван Вестерфельда, 1651 рік

Розквіт ремісників та дрібних торговців припадає на князювання Ярослава Мудрого. У тодішньому Києві вони концентрувалися на Подолі і часто потерпали від повеней та пожеж. Ремісники об’єднувалися у спілки, які працювали за власними статутами на свої інтереси.

Водночас, за своїм соціальним статусом ремісники не були однорідними, а їхнє життя мало чим відрізнялося від простих селян. Вони так само несли військову повинність, обробляли городи та утримували худобу й птицю. Але була серед цього класу і верхівка – це, насамперед, зброярі, ювеліри, іконописці. Вони працювали, щоб задовольнити потреби феодалів та церкви. Верхівка потроху збагачувалася і починала впливати на державну політику. Представники ремісничої верхівки були присутніми на князівському з’їзді 1072 року у Вишгороді, де зібралися троє старших Ярославичів. Це перший князівський з’їзд, який відомий з літописів.

Разом із монголами у 1240 році прийшов і занепад ремісничої справи на Русі. Її вдалося відродити лише у XV столітті.

Варварська економіка

Отже, економіка Київської Русі була доволі жвавою, хоча й дикою – купив-продав, награбував і все це без субсидій та дотацій. Ключову роль у розвитку економіки, звісно, зіграло вдале розташування держави – через Київ проходили основні міжнародні торгові шляхи. Водночас великі князі мали чітке бачення, куди вкладати гроші. Їхні, так би мовити, держбюджети були вдалими, бо розвивали та захищали міста. І це при тому, що територія країни розширювалася, а це потребувало ще більших фінансових вливань.

Також цікаво, що здебільшого сировинний експорт Русі органічно поєднувався із експортом готової продукції. Імпорт був мінімальним, а, отже, держава забезпечувала себе сама, навіть не маючи якихось ресурсів (як у випадку зі сріблом та золотом).

Читайте також: Хто і навіщо домалював Володимиру Великому бороду

З економічним розвитком покращувався і рівень життя простих людей. Важливо, що вони попри свій практично підневільний статус могли напряму впливати на економічну політику держави, як було із вбивством Ігоря та подальшою податковою реформою Ольги.

У питаннях економіки народ і держава були нероздільні та працювали на один інтерес. Сьогодні ми нерідко забуваємо про цей зв’язок, і кожний намагається урвати шматок побільше: держава – собі, народ – собі. І за таких варварських умов наша економіка розвивається та поступово зростає.


Владислав Недашківський, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.