В’ячеслав Васильченко
Лінгвіст, автор детективів, журналіст

В’ячеслав Васильченко. Одвічна чарівливість детективу

Детектив – це окремий материк в літературі. Фото: uBackground.com
Детектив – це окремий материк в літературі. Фото: uBackground.com

Англійський письменник і критик детективної літератури Вільям Сомерсет Моем якось зауважив: “Не виключено, що настане час, коли історики літератури, розмірковуючи про твори, створені англійською мовою в XX столітті, лише побіжно зупиняться на творах серйозних письменників, а всю увагу зосередять на великій та різноманітній продукції детективістів. І тоді їм насамперед доведеться відповісти, чим пояснюється нечувана популярність цього жанру”.

Спробуємо це зробити й ми.

Скільки існує детектив, стільки й цікавить людину його феномен. Одні до детективу ставляться зневажливо, вважають його несерйозною літературою, “чтивом” (“та чи й література це?!!”). Інші захоплено співають дифірамби.

І правда: детектив – це окремий материк в літературі. Це – вміла й досконала гра, “гра в наукове дослідження”. Гра читача й автора, де автор перебуває у вигідній позиції, тому що він у цій грі веде. Однак читачеві це байдуже. Він охоче приймає запропоновані правила і з задоволенням дає себе втягнути в неймовірний вир напруги, інтриг і цікавості. Ця гра дуже близька до казки. Як і в казці, читач бачить, що сили добра (до яких він зараховує й себе), – перемагають. А це відчуття – відчуття досягнення мети, перемоги – одне з найсолодших для людини. Читач виступає повноправним учасником дійства. Автор дає йому ті ж факти (реальні чи вигадані), що й детективові. І тепер вони вдвох можуть скласти логічний ланцюжок, щоб указати на вбивцю. Але так було б занадто просто. Тому читачеві часто підкидаються факти, які вигідні автору і які дають читачеві шанс спробувати самому відгадати таємницю, випередити героя-детектива. Проте потім читач розуміє, що його пустили хибним слідом, тому що все – насправді інакше. І пекінеса баронеси отруїла не покоївка, а її дочка.

Цікавий факт: 1979 року у Франції була зроблена спроба вбивства саме так, як це описано в книзі Агати Крісті “Вбивство у клубні вівторки”.

О. Вуліс, захищаючи детектив від нападок недоброзичливців, наполягає на одному: добрий детектив неможливо написати, не маючи таланту, натхнення і не переживаючи мук Слова. Справедливе у зв’язку з цим і твердження Н. Берковського: “Вдивляючись у детектив, переконуємося – нападки на “ницість” його пора відкинути. Якщо у мас є до детективу охота – це дуже непогано: отже, маси можна захопити добрими смаками. Детектив – чудова школа допитливості й логіки, – він дає найблагороднішу радість – радість “м’язового відчуття пізнання”.

Якісний детективний твір демонструє необмежені можливості неупередженого логічного мислення, що розв’язує складну проблему. З цією думкою М. Волькенштейна важко не погодитися.

Отже, один із секретів детективу – це те, що він приносить інтелектуальне задоволення. Точний у своїх оцінках щодо цього аргентинський прозаїк, поет і публіцист Хорхе Луїс Борхес: творці детективів зазвичай ставлять перед собою завдання пояснити не нез’ясовне, але заплутане. Основа справжнього детективу, його неперевершений шарм, те, за що ми його безмежно любимо, – це загадка, яку головний герой розгадує наприкінці твору. Цю тезу легко перевірити: якщо сказати читачеві, хто вбивця, він може залишити читання. “Детективний роман, – стверджує Валерій Брюсов, – це вища форма загадки”. Тут вона доведена практично до абсолюту. Майстер жанру й блискучий стиліст Борис Акунін вважає, що модель детективу містить щось глибоко заспокійливе. Адже кожен знає: у фіналі роману неймовірна таємниця обов’язково буде разкрита.

У житті цього часто не відбувається. Те, що пропонує читачеві автор детективу, – не просто загадка. Це складне завдання, розв’язок якого має вразити читача (природно – без апеляції до надприродного; це для детективу – заборонений прийом). На це запрограмована вся логіка сюжету, що зазвичай складається, як стверджує В. Гандельсман, з чотирьох компонентів:

1) постановка проблеми (скоєно вбивство або відбулося таємниче зникнення);
2) поява даних, необхідних для її розв’язання (детектив починає збирати докази);
3) розгадка таємниці (виявлення істини, тобто завершення розслідування та оприлюднення детективом висновків);
4) логічне обгрунтування висновків (пояснення, яким шляхом сищик прийшов до розгадки).

Цікавий факт: 1966 року в місті Делфзейл (Голландія) поставили пам’ятник Жулю Мегре. А у Франції навіть видали книгу, в якій зібрані рецепти улюблених страв мосьє комісара.

Ведучи мову про детектив, слід пам’ятати, що не кожен роман (або фільм), де з’являється пістолет або вчиняється злочин – детектив. Хоча без злочину детектив неможливий (та, мабуть, і без пістолета також). Наявність злочину – одна з виразних його рис. Визнаний маестро жанру Х. Кобен пропонує: “Назвіть мені 5 великих книг, які прожили понад 100 років і в яких не було б описано злочин. Чи не назвете?”.

Модними детективні твори стають на рубежі ХІХ-ХХ століть. Тридцяті ж роки можна визначати як період розквіту детективного жанру, досягнення ним не відомих до того висот. Секрет популярності детективу розкриває автор, що ховається під псевдонімом Деш: “…детектив із його традиційною структурою, спрямованою до фіналу, де стверджувалося право і справедливість, давав читачам відчуття Втраченого раю. Мандрівний лицар в багатьох подобах ставав тим стрижнем, за який під час хитавиці можна було втриматися і вистояти”.

Детективами захоплюються всі – від королев до сантехніків. Їх зачитують до дірок. Ними діляться, як водою, коли долають пустелю. Ними насолоджуються в хвилини бажаного дозвілля. “Вечір з детективом – це прекрасно. Тут і побут, тут і світське життя…” – захоплюється Ана Ахматова.

Одну з особливостей детективу підмітив Д. Клугер. Він стверджує: “…детектив завжди опинявся не в фаворі у влади тоталітарних держав. У нацистській Німеччині та фашистській Італії жанр був під фактичною забороною. Те ж саме відбувалося і в СРСР – можна назвати багато творів, що належать до жанру “поліційного” (“міліцейського”) роману, тобто роману виробничого, або до “шпигунських” романів, але те, що ми називаємо “класичним детективом”, у радянській літературі практично відсутнє. <…> Насамперед при соціалізмі неможливе існування самого інституту приватних детективів. Але навіть якби ми спробували уявити собі героя неформального (журналіста, вченого і т. д.), то і це виявилося б неможливим: герой – одинак, що захищає обивателів в умовах тоталітарного режиму, несе по суті антидержавний заряд”.

Тому можемо стверджувати про відсутність серйозної детективної школи в українській літературі радянського періоду. Прикладом “радянського українського детективіста” може слугувати Володимир Кашин, перу якого належить цикл творів “Справедливість – моє ремесло”, головним героєм яких виступає Дмитро Коваль – учасник Другої світової війни, що працює в карному розшуку Києва, а потім – і в Міністерстві внутрішніх справ.

Зараз відбувається становлення української “детективної школи” (А. Кокотюха, В. Тарасов, О. Волков, В. Васильченко, А. Сєрова, Н. Тисовська, В. Мельник та ін.). Здається, що цей процес тільки набирає обертів. Можливо, цьому сприятиме заснування видавництвом “Навчальна книга – Богдан” серії “Український детектив”, а також започаткування премії від Андрія Кокотюхи “Золотий пістоль”, що присуджується за кращий авантюрно-пригодницький детектив в рамках широковідомої “Коронації слова”.

Цікавий факт: першим великим детективом у світовій літературі критики вважають героя китайських детективних історій легендарного суддю Ді, справжнє ім’я якого Ті Жен-чі (630–700 роки н.е.).

Кінець частини першої. Частину другу читайте згодом на сторінках “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.