Українці звикли бачити у всьому зраду, але вони не бачать усієї картини. З цієї тези і розпочалася наша зустріч із ветераном АТО, майданівцем, медиком, нацгвардійцем Павлом Скшетуським.

Вуйко з Луцька

Хто живе у Луцьку, точно знайомий із цим чоловіком. Його українсько-польську колоритність видно здалеку. До Майдану та війни Павла можна було часто побачити на історичних фестах у Луцькому замку, і не тільки побачити, а й постріляти з його лука. Ця забавка дуже подобалася відвідувачам.

На останньому курсі медичного університету захопився історичною реконструкцією. Коли повернувся після навчання до рідного міста, відкрив свою майстерню із виготовлення луків і стріл. Правда чи ні, але каже, що був найкращим лучником Західної України. Зізнається, що хотів би продовжувати свою справу, але життя продиктувало інше.

У грудні 2013 року зібрав сумку і поїхав у Київ, де розгорнувся повномасштабний Майдан. Прибув якраз у той день, коли спецназ за наказом Віктора Януковича почав силою витісняти людей із головної площі столиці. Здобуті медичні навички тоді дуже знадобилися.

На Майдані працював медиком у другій сотні “Самооборони”. Вже тоді надивився різних жахіть, про які згадувати дуже важко. Силовики примотували бруківку до світло-шумових гранат, щоб травмувати більше людей, стріляли гумовими кулями. У найзапекліші дні доводилося робити страшний вибір між тими, кому ще можна допомогти, і кому допомогти вже неможливо. Павло каже, що відтоді завжди має при собі аптечку, щоб надати першу медичну допомогу.

Якось ми зустрілися з Павлом на Майдані Незалежності. Він показав мені місце, де за Революції Гідності стояла їхня палатка. “Колись вона загорілася. Усі почали вискакувати, а мене витягували силоміць. Я все кричав: “Там ліки, знеболююче, шприци! Куди ви мене всі тягнете. Я б певно міг у ній згоріти”, – пригадує із сумом в очах боєць.

“Є що згадати, а ще більше того, що хочеться забути”

Після Майдану близько 600 добровольців поїхали на східний кордон України. Павло був одним із 247-ми, хто згодився виїхати на Слав’янськ. “Ми молилися, щоб дали зброю. Ніхто тоді нічого не розумів і не знав про війну. Все розгорнулося дуже швидко”, – зізнається військовий.

Скшетуський був одним із тих, хто увійшов у новостворений перший добровольчий батальйон Національної Гвардії України, легендарний батальйон імені генерал-майора Сергія Кульчицького. У його складі Павло пройшов одні з найгарячіших точок цієї війни – Слов’янськ, Дебальцеве, Світлодарськ, Волноваху, Авдіївку, Попасне.

“Є що згадати, а ще більше того, що хочеться забути. У сучасних людей триває біганина за статками. У цьому відношенні війна мене дуже змінила. Я бачив, як в одну секунду все може змінитися – бомба вибухнула і будинок, над яким ти працював все життя, перетворився на руїни. І не важливо, скільки у тебе грошей чи який у тебе соціальний чин. Все може зруйнувати один снаряд”, – розповідає нацгвардієць.

У своєму блозі Павло колись написав дуже влучні слова: “Після градів навіть ангели мовчать”. За три з половиною роки на війні боєць дуже звик до неї, а коли повертався після ротації на мирну землю, тривалий час морально відходив. Врешті, у 2017 році почав думати про звільнення зі служби та звернувся із цим питанням до комбата. Той відправив Пілюлькіна (бойовий позивний) у відпустку: “Ти за три роки жодного разу не був у відпустці, відпочинь, подумай, тоді й поговоримо”.

“На передостанній день остаточно зрозумів, що час йти, аби повністю не втратити себе. Зловив себе на думці, що не маю тем для розмов із цивільними, лише про військові справи. І таки написав заяву на звільнення”, – пригадує Павло.

Смерть – це стріла, яка спрямована в тебе. Життя – це час для її польоту

Цю тезу також військовий написав у своєму блозі. Вже після звільнення, у ветерана почали “вилазити” наслідки боїв. Павло неодноразово був поранений, мав контузії. Тож продовжувати службу у Нацгвардії стало неможливим і через здоров’я. Ще на війні почав думати, чим займатиметься далі. Вирішив відродити майстерню.

“Десь у своєму дворі знайшов старий заіржавілий напилок. Крутив-крутив його у руках, думаю, треба щось зробити. Виготовив тоді ножа, оздобив його витравленням та й виклав фото у соцмережі. У коментарях до посту почали писати люди, питали, скільки коштує виріб. Хоча я ж робив його не для продажу, лишень аби показати, що і таке вмію”, – сміється Павло.

“Кров – не водиця”, – говорить народна мудрість. Ковальством у родині Скшетуського займалися ще його дід і прадід. Хоч він і ніколи не був у їхніх майстернях, але все ж сімейна пам’ять “заграла” у ньому. У 2018 почав займатися цим професійно, і водночас самостійно – дивився тренінги у YouTube, які техніки використовують інші майстри, спілкувався на форумах з ними. Для повної реалізації проекту не вистачало головного – якісного обладнання. У цьому питанні допоміг побратим з Майдану – Руслан. На виділені ним кошти, Павло купив пневмомолот, горн, наковальню. Найголовніше, що це дало йому натхнення і мотивацію рухатися далі. Бо зізнається, у певні моменти опускалися руки.

Так його захоплення допомогло реабілітуватися до “цивільного” життя. Кожного разу виріб ставав все кращим і досконалішим. Проте і зараз Павло не зупиняється у своєму розвитку,  виробів вже близько 50. Дивишся його галерею і очі розбігаються. Є сокири і з різьбленням і без, різного кольору рукоятки, з гравіюванням (можна навіть іменним). Такі гострі, що можна ними й поголитися. Замовлення надсилають з усієї України. Деякі вироби Павло возить на ярмарки і фестивалі. Зокрема у “Ту Стані” одну сокирку придбав навіть глава Верховної Ради Андрій Парубій. Окрім ножів, майстер також виготовляє прикраси і списи, а в майбутньому планує запустити серію мечів.

Павло зізнається, що хоче вийти на зарубіжний ринок, а до того – прагне вдосконалити свої навички. Проте і зараз його роботи розходяться, як гарячі пиріжки. Окрім оригінального оздоблення, сокира чи ніж мають практичне застосування, які боєць неодноразово підтверджує на відео.

“Я б хотів мати у Луцьку свій будинок, облаштувати у ньому свою майстерню. Щоб спокійно жити і щось виготовляти. Хтось із мудрих світу цього сказав, що для людини потрібно стільки щастя, скільки вона має зараз. Українці люблять хизуватися перед іншими, і перейматися: “А що інші подумають”. Та яка різниця. Головне – жити”, – додав Павло Скшетуський.

За годину нашої зустрічі, майстер встиг доробити ще одну сокиру. Залишилося лише її нагострити. Життя триває. Багато хто не витримує “мирного” стану, ночами прокидається від боїв, хапається за невидимий автомат і відстрілюється. Шлях повернення – дуже нелегкий, але такі приклади надихатимуть інших.

Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.