Вони ніколи не зраджували собі, своїм цінностям та життєвим позиціям. З початку творчої кар’єри поставили собі нелегке завдання – популяризувати українську музику, культуру та історію за кордоном. Плідно займаються цим вже шість років. Були активними учасниками Революції Гідності, а після неї долучилися до руху підтримки українських бійців. Про шлях становлення гурту, поїздки на Схід і новий альбом в інтерв’ю “Українському інтересу” розповів соліст “Kozak System” Іван Леньо.

“Kozak System” – це система, в яку входять багато творчих людей

– Як “Гайдмаки” трансформувались у “Kozak System”?

– Це було продовження творчості дещо з іншими акцентами. У складі гурту змінився лише соліст, яким став я. Вибрали нову назву і почали писати пісні.

– Чому вибрали саме таку?

– Ми часто буваємо за кордоном, тому фактично гурт створює культурну дипломатію. Ми знаємо з перших уст істинне ставлення іноземців до України. У перші роки нашої творчості, їх асоціативний ряд був дуже бідним та мав негативне забарвлення: корупція, Чорнобиль, пострадянські люди, високий рівень злочинності. Ми на собі відчули це сприйняття. Своїм образом, сутністю, творчістю намагались показати іншу Україну. Тому наша назва містить у собі українськість та чоловічність. Кожна країна має своїх історичних героїв – вікінгів, самураїв, мушкетерів. У нас теж є ким пишатись. Козацький орден залишив після себе величезну спадщину.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що Kozak System – це не просто гурт, а система, родина та сім’я. Попри сталий склад гурту, у неї входять й інші люди.

– Абсолютно вірно. Це система в системі, в яку входять багато творчих людей. Це друзі або люди, які приносять досвід та знання. Останні альбоми гурт видає на слова відомих українських авторів – Сергій Жадан, Дмитро Лазуткін, Сергій Мартинюк, Сашко Положинський, Тарас Чубай. Музику зробити може кожен, слова у пісні відіграють надважливу роль. Також у нашу “систему” входять військові, спортсмени та інші. Жан Поль Сартр сказав: “Пекло – це інші”. Комфортно зі своїми, кому не треба пояснювати.

– Як власне ви залучали до своєї творчості згаданих авторів?

– По-різному. Щодня я штудіюю величезну кількість літератури. Якщо мені щось подобається, я зберігаю це у нотатках. Далі цей вірш проходить трансформацію: спочатку осідає в пам’яті, потім переходить в душу, де починає звучати мелодія. Це може бути відразу, як сталося з віршем “Сніг” Жадана. Ми написали пісню за одну репетицію. А буває твір лежить півроку, поки не прийде його час. Або ж до нас на студію приїжджають автори. Ми показуємо їм заготовку, розповідаємо про “клімат” пісні. Поет фактично “на коліні” пише якісь фрази, з яких поступово народжується композиція.

– Яку можете пригадати для прикладу?

– Пісня “Не моя” на слова Василя Симоненка. З нею взагалі була містика, бо другого куплету в оригінальному тексті не було. Я прийшов “на каву” до Івана Малковича і запропонував йому дописати вірш. Він бо відмовився і сказав, що це було б дуже зухвало. Проте водночас зарекомендував мені Положика (Сашко Положинський – ред.), який “через свій характер міг би ризикнути”. О шостій ранку я пишу Сашку про намір у месседжері, а о восьмій він прислає мені готовий текст.

– А буває таке, що поетам не подобається пісня на їхні слова?

– У нашому новому альбому є пісня “Холодного січня”, слова до якої написав Сергій Мартинюк (соліст гурту ФІОЛЕТ – ред.). Оскільки він сам музикант, то бачив її по-іншому. Проте, коли почув нашу версію, сказав: “Я навіть не міг подумати, що цей текст може так звучати”. Водночас Юркові Іздрику не все подобається з того, що ми зробили. Він взагалі рідко кого хвалить. Але на наші спільні доробки дивиться з іронією, бо у нього своя життєва філософія.

“Брат за Брата” і поїздки на Схід

– Як народилася пісня “Брат за Брата”?

– Скажу відверто, ми не збиралися реагувати на події Майдану творчо, бо фізично брали в них участь. Але був один переломний момент. Я ніколи такого не бачив, як “люди у формі” на смерть забивають всіх “без розбору”. Після цього я ніч не спав. Тоді місцем нашого збору був офіс філософа Михайла Бардина, де ми за кавою обмінювались думками і йшли на Майдан. Я прибіг після розгону в емоціях, мої руки трусилися. Але Михайло сказав мені: “Чому ти бідкаєшся? Сідай і пиши пісню”. На той момент ми мали у “загашниках” текст Сашка Положинського і заготовку пісні. Ввечері того ж дня ми поїхали на студію і записали аудіо.

Комусь з митців, які збиралися під імпровізаційною сценою, спало на думку зробити відеокліп. Всі одноголосно підтримали. Згодом “Брат за Брата” стала музичним символом Майдану.

– А після Революції Гідності почалася війна.

– Це було продовження боротьби, бо ці події тільки оголили вже існуючі проблеми. Влада України завжди була проросійською і керували неї російські функціонери. Коли народ України змусив Януковича і Ко втекти, то втрутилися так звані “хазяї”.

Відразу після Майдану я та інші українські митці подали петицію до Президента України. Ми вимагали заборонити під час війни будь-який інтелектуальний продукт, який створили на території РФ.

Проте, як виявилося, у нас багато людей продовжує жити у парадигмі СРСР. Ми пройшли всі проміжні інстанції, але Президент законопроект не підписав.

Стало зрозуміло, що побудова країни – це важкий процес, який вимагає позбутися багатьох звичок. Тих “гир на ногах”, які не дозволяють рухатися вперед.

– Пізніше російські соцмережі все ж заборонили.

– Ми певно зробили для цього певні підвалини, проте у 2014 році такі дії сприймалися, як щось надто радикальне. Так само, як сприймалися потім квоти на радіо і телебаченні. Ми були в авангарді тих людей, які підтримували це. Але й було багато противників, які тонко і хитро висували свої заперечення. Я пам’ятаю годинами готувався до ефіру чи інтерв’ю, щоб не потрапити у їхню провокативну пастку.

– Я знаю, що гурт їздив із концертами на Схід.

– Так, із Сергієм Жаданом, який згодом заснував благодійний фонд. Власне він є організатором багатьох творчих зустрічей на Сході. Ми також відіграли декілька прифронтових концертів. Наші воїни потребують моральної підтримки, бо вони ризикують своїм життям. На передовій вони не усвідомлюють, що люди на мирній території їм дуже вдячні. Хоча б за те, що мають можливість вийти на Майдан та випити кави.

Я часто чую такі заклики: “Якщо ти не воював, то ти – ніхто”. Це неправильно, бо воювати треба вміти. З історії згадуємо, як маршал Жуков сотнями вів на поле бою непідготовлених хлопчиків, фактично на роль гарматного м’яса. Кожен українець на вагу золота, тому їх треба шанувати.

– Яку роль відіграє музика під час війни?

– Кожна людина, як професіонал, має сприяти перемозі на своєму фаховому рівні. Нам, як музикантам, треба писати пісні. Хлопці часто просять відсилати флешки наших композицій. Потім дзвонять з передової і вмикають гучномовець, а там на всю гучність лунає наш “Маніфест”. Деякі навіть направляли колонки в бік сепаратистів, щоб морально давити їх.

Сепаратистів морально давили піснею “Маніфест”. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

– На вашу думку, чи відбулися зміни в Україні за ці чотири роки?

– Безперечно. Говорю це, як реаліст. Зміни є на кожному кроці, і вони – колосальні. Нарешті всі зрозуміли, що в Україні війна та усвідомлюють що є цьому причиною. Це не наслідок політичних конфліктів, а збройна спроба РФ встановити контроль над незалежною Україною. Те, що вона хотіла ще з часів Богдана Хмельницького.

– Водночас багато іноземців досі думають інакше. Що чуєте ви під час турів за кордоном?

– Позиція “козаків” – чітка і не піддається сумніву. Після виступу ми спілкуємося з іноземцями, розповідаємо про українські реалії. Вони повертаються додому і розповсюджують правдиву інформацію про стан речей. Небезпека у тому, що українець, який не визначився тут, несе це і за кордон.

Спілкування українською – це ознака високої культури

– Як щодо мовного питання?

– Якщо іноземець чує від тебе російську, він автоматично думає, що ти з Росії. Це для нього парадокс і розрив шаблону. Вони не розуміють, як це вести війну з РФ і говорити російською. Якщо ти українець, то за кордоном спілкуйся рідною, або ж англійською.

– Але водночас у Києві ми частіше чуємо російську.

– Звички викорінюються дуже важко. Говорити російською в українців – це також звичка. Я не знаю жодної людини, яка б народилася в Україні, вивчила українську, а потім самостійно вивчила російську. Ми не вчили її добровільно, нас змусили. Якщо ти ходиш в спортзал, витрачаєш 3-4 години важкої праці, щоб не було обвислого живота, то це зрозумілий процес. Над цим треба працювати. Невміння спілкуватися українською мовою – це той самий “обвислий живіт”.

У багатьох українців вже здають нерви, бо вони почуваються тут, як не в себе вдома. Російська мова – це чуже нам, ба більше, це мова агресора. Коли до мене в гості приїжджає друг американець, він “прокручує” наші радіостанції. Каже мені: “Я не розумію, в якій країні знаходжусь”. З цим потрібно працювати. Спілкування українською – це ознака високої культури.

 – Мовні квоти – це такий механізм?

– Мовні квоти – це спроба на державному рівні обмежити вплив чужого. Еволюційні речі чомусь ідуть від волонтерів, митців, музикантів, а влада реагує постфактум. Має бути навпаки.

Похід “козаків” на Євробачення

– Чому вирішили виступити на Нацвідборі Євробачення?

– Перед тим, як взяти в ньому участь, ми проаналізували багато складових. Зокрема спілкувались із O.Torvald про позитивні та негативні сторони Євробачення. Нам здалося, що це незаангажований фестиваль сучасної музики. Тому ми погодились взяти в ньому участь. Ми бачили, як реагують на творчість “Kozak System” у Європі, тому очікували таку ж реакцію від Лісабону. Але сталося інакше. Я розумів, що моя англійська далеко не досконала, але водночас у цій “слов’янській англійській” була своя родзинка.

– А був альтернативний варіант пісні?

– Насправді був, але мало іноземців його б зрозуміли. Бо сенс пісні – у словах. У виступах ми робимо акцент саме на цьому, а Євробачення любить шоу. Завдання гурту було – заявити, що це українська культура. Якщо послухати конкурсантів із закритими очима, то ви не впізнаєте з якої вони країни. Якщо ти хочеш їхати від України, то маєш мати в образі чи пісні українське.

– Зараз в Україні розпочалася боротьба за авторське право. Як торкнулося це питання колективу?

– Я став свідком, як в Україні розпочинався рух на захист інтелектуальних прав. Коли ти приходиш у магазин, то без грошей тобі нічого не продадуть. Є багато професій, які виробляють інтелектуальний продукт. Якщо ти працюєш тільки музикантом, то маєш за щось жити. Якщо хтось вкраде у тебе твою творчість чи “позичить” без платні, то ти залишишся без “шматка хліба”. Зараз люди потроху починають звикати, що за книги, пісні, фільми треба платити. Це потрібно, щоб мистецтво розвивалося. Буває по-різному. Інколи волонтери роблять документальний фільм у боротьбі з російською пропагандою, тоді ми надаємо наші пісні безкоштовно.

Новий альбом про “сльози та соплі”

– Вже у цю суботу “Kozak System” презентує новий альбом “Не моя” та відіграє у столиці концерт. Розкажіть про це детальніше.

– В альбомі є дев’ять пісень виключно українською. Це один із незвичних для гурту альбомів. Зазвичай, ми граємо динамічні, віртуозні композиції. Цього разу ми підготували збірку пісень про кохання: невдале, сумне, трагічне, фатальне, нерозділене. Ми хотіли назвати його “Сльози та соплі”, але нас випередив Сашко Положинський (посміхається).

– Чому це “козаків” потягнуло на “сльози та соплі”?

– У кожного живого організму є свій період. Напевно, ми доросли до відчуття таких речей. Коли у стосунках легко – це не цікаво. Ось коли ти добиваєшся дівчини, долаєш різні перепони, тоді тільки ловиш кайф від кохання.

– У чому ви бачите основний український інтерес?

– Я вбачаю його у створенні істинної нації українців. Це людина, яка бездоганно володіє рідною мовою, добре знає історію свого народу, шанує та виробляє український продукт.

Я говорю про українця, який між “чужим” і “своїм” обере останнє. Для мене це – Іван Малкович. Якби таких українців було 80%, то Україна увійшла б до десятки найрозвиненіших країн світу.

Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.