В останні роки українська рок-сцена значно поповнилася молодими виконавцями. Також активізувалися вже й відомі імена. Про переїзд з Горлівки до Києва, культурний код українців, рестарт творчості, а також новий альбом в інтерв’ю “Українському інтересу” розповів соліст гурту Fontaliza Павло Холошев.

“У пісні важлива емоція”

Я знаю, що теперішня назва гурту з’явилася після перегляду фільму Гая Річі “Рок-н-рольник”. Це правда?

Так. У студентські роки ми з братом дивилися дуже багато фільмів. Творчість Гая Річі ми дуже полюбляємо, як і цей фільм. Попередня назва гурту була англійською, але для слов’янських людей вона була складною у вимові. Ми називалися “Unbelievable”, а деякі перекручували до “він би виблював” (сміється). Тому ми були в пошуках нової назви. Власне один із героїв “Рок-н-рольника” сказав таке співзвуччя слів: “фунта лізе”. Це був “гоблінський” переклад, взагалі в оригіналі не було такої фрази. Але ми підхопили її, перевірили, чи не використав хтось до нас. Так ми стали називатися “Fontaliza”.

Чи сформувало це рок-н-рольний стиль гурту?

Ми ніколи не прагнули бунтарства, чи наслідування образу того героя. Але ми хотіли грати ту музику, яка звучала у фільмі.

А звідки почали з’являтися тексти?

З ними завжди було складніше. Взагалі ми, переважно, слухали англійську музику. Нещодавно прочитав, що англомовні слухачі не люблять слухати музику на незрозумілій мові. Для нас із братом важливішим було звучання, а не текст. Безперечно, ми могли б перекласти його, адже навчались у Горлівському педагогічному університеті іноземних мов. Проте нам важливішою була емоція. На перших кроках, з текстами допомагала наша подруга Наташа (Наталія Гаджи – ред.), яка є автором пісні “Не устану”. А потім ми перейшли на англійську, бо мені було легше на ній писати тексти.

Чому не українською?

Рідна мова є більш сакральною. Коли пишеш нею, починаєш вишукувати рядки, та чи інша фраза тобі не подобається, звучить дешево, непереконливо. На це витрачалося тоді дуже багато часу. Водночас мені завжди подобалися гурти, які співали українською – “Тартак”, ТНМК, “Димна Суміш”, ОЕ та інші.

Не було страху, що англомовні тексти в Україні “не заїдуть”?

Відверто, ми про це не задумувалися. Хотіли робити музику і отримувати від цього кайф. Якщо заглиблюватись у такі питання, то втрачаєш дитячий запал. У момент, коли я почав думати, а чи “зайде” ця пісня, чи будуть її слухати, я втратив силу. Це був момент творчої кризи. У дитячій наївності – сила.

Безперечно. Діти дуже щирі у своїх емоціях. Якщо вони хочуть когось обійняти чи заговорити, вони зроблять це. Водночас дорослі часто закриваються.

Я стараюсь із цим боротись. У київському метро ми помітили, що більшість пасажирів робить серйозний вираз обличчя і “втикає” у свої гаджети. Ми теж в жарт так робили.

“Треба ставити фільтри на пропаганду з РФ”

Яка ситуація була в Горлівці до війни?

Ніхто нікого не переслідував за українську мову. Моя школа була україномовна. В університеті були викладачі, які розмовляли виключно державною. Багато бабусь і дідусів розмовляли тільки українською. Багато гуртів співали українською.

А зараз ти ще їздиш туди?

Перед концертом з Океаном Ельзи у 2014 році, я ще раз поїхав додому у Горлівку, взяв по-мінімуму речей, і більше туди не повертався. Насправді, й не хочу. Прагну зберегти ті світлі спогади, які залишились. Я був у Донецьку після окупації. Місто не впізнати. Ніби була жива людина, а тепер вона мертва. Так і з Донецьком. Трава наче зелена, але потьмяніла.

Павло Холошев про Горліку до війни. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

На твою думку, чи можна було боротися з пропагандою?

Так. Треба було ставити фільтри, розвивати самоусвідомлення тих чи інших ситуацій. Я читав книжки про утопію, які мені дуже допомогли залишитися свідомим.

На твою думку, яка роль творчості під час війни?

Творчість повинна надихати. Наприклад, Ремарк, який писав про війну. Водночас поняття творчості не можна сприймати буквально. Якщо ти хочеш допомогти військовим, не обов’язково співати про війну. Від треку ти маєш пережити емоцію, яка б допомогла тобі йти далі.

Чи змінили тебе події на сході?

Так, вони зробили мене сильнішим. Ці події підштовхнули мене до конкретних рішень і дій. Можна по-різному сприймати це: втрата дому, переїзд, нове місто. Головне, як ти сам до цього ставишся. Взагалі я – людина консервативна. Мені треба багато часу, щоб прийняти рішення. Певно, я навіть вдячний цим подіям.

Стрімкі злети і падіння. Рестарт гурту

Тривалий час Fontaliza виступала у пабах. Як ви потрапили на розігрів ОЕ?

Бо ми – круті (посміхається). Я думаю, просто треба “стукати у двері”. Ми ж теж починали з простого – місцевого пабу. Записали “демки”, принесли арт-директору. Він послухав і каже: “На Coldplay схоже”, але й погодився на наш виступ. Потім грали на розігріві андеграундного гурту Mushmellow. Далі зробили декілька кавер-версій. Так і дісталися Києва, де зіграли “кавери” на Muse. Потім виступали майже в усіх містах України. Тобто, стукали в двері, і достукалися. Нам подзвонив наш менеджер і розказав про пропозицію зіграти на розігріві в “Океан Ельзи”.

Як це – виступати перед 70-тисячним натовпом?

Це неймовірно (говорить із захватом). Ти перебуваєш перед величезним енергетичним полем. Вдала фраза повертається тобі надзвичайно сильним імпульсом. Це дуже круте відчуття, своєрідний наркотик. Ми декілька років відходили від того концерту.

Плануєте повернутись?

Так, але хочемо самі зібрати стадіон, щоб знову відчути ту вибухову енергетику.

Зіркова хвороба після того виступу не прокинулась?

Так, але в ширшому розумінні. Я завжди думав, що зіркова хвороба – це, коли артист високо задирає ніс і нікого не помічає поряд. У мене ж вона проявилась інакше – я закрився в собі. Я боявся на прес-конференціях чи ефірах сказати зайве. Я досі борюсь з цим.

Що приніс гурту цей концерт?

Колосальний досвід. Ми дуже різко стали популярні, люди фотографувалися з нами у метро.

Потім ви взяли паузу. Як вдалося знову “стартанути”?

У мене було декілька таких ситуацій у житті. Певно, у кожного з нас є тренер, ангел-охоронець, який готує тебе до певних випробувань. Вперше, зі мною це сталося, коли я не поступив в інститут, бо запізнився на екзамен. Я впав у депресію. Потім знову почав готуватися до ЗНО. Так само, після виступу на “Олімпійському”, ми почали все з початку. Це черговий виклик долі.

“Мова – це культурний код нації”

Чому Fontaliza перейшла на українську?

Ми постійно експериментуємо. Часто закидають, що у нас немає “фірмового руху”, буцімто кидаємось із жанру в жанр. У творчості мене ніхто не спрямовував, тому я керуюсь методу спроб і помилок. Завжди хотілося заспівати українською. Мова – це культурний код нації, одне з найважливішого. Треба повертатися до свого, слухати голос предків.

Українці мають розмовляти українською?

Безперечно. Просто у мене так сталося, що я перебував в російськомовному середовищі. Мій дідусь взагалі із заходу. Під час політичних репресій його відправили у заслання “освоювати” донецькі шахти. Всю сім’ю розстріляли, а його змусили підписати документ, що він “ворог народу”. Мене завжди виховували в любові до української мови. Зараз намагаюсь перейти хоча б у текстах пісень на рідну. Водночас я проти насилля у мовному питанні.

Новий альбом та пошуки “фірмового руху”

Як народилася пісня “Повільний рок-н-рол”?

Спочатку була мелодія, як зазвичай і буває. “Повільний”, бо хотіли зробити трек у невластивому для гурту ритмі – більш дорослому, зваженому, обдуманому. Текст я присвятив другу, який нещодавно розійшовся з дівчиною. Я бачив, як він страждає. Це ті емоції і слова, які він не зміг сказати.

Нещодавно гурт презентував відеокліп на цю пісню. Що сподобалось у процесі зйомки?

Це вийшла театральна мініатюра. Завжди хотів спробувати себе у ролі актора, кинути собі виклик. На знімальному майданчику був театральний режисер, який допомагав мені, підказував. В одній із сцен дівчина давала мені ляпас, я зіпсував дуже багато дублів, навіть щока почервоніла. Мені б хотілося, щоб в Україні було більше кліпів, як міні-розповідей.

Що найважче у професії музиканта?

Лавірувати між тим, що подобається тобі, і тим, що подобається слухачу. Завжди є цей внутрішній конфлікт. Треба мирити дві сторони, опускати себе на землю, адже музикант хоче, щоб його твори слухали. Найголовніше наше завдання – робити слухача щасливим.

Чи готуєте зараз новий альбом?

Так, ми в пошуках “фірмового руху”. Зараз хочемо сконцентруватися на українській мові. Водночас ми не будемо стримувати себе одним музичним стилем. Матеріалу є багато, але згодом засядемо з колективом, щоб вибрати найкраще.

У чому ти вбачаєш основний український інтерес?

Для мене український інтерес в тому, щоб написати пісню рідною мовою так, щоб вона надихала, рухала. Також зробити внесок в культуру свого народу. Щоб музика, яку ми творимо, змінювало життя на краще.

Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.