Наступного року колектив відзначатиме десятиріччя. Весь цей час хлопці намагалися підкорити українського слухача та увірватися в медіаефіри. Їм це справді вдалося. Зараз вони виступають перед тисячним натовпом на фестивалях, їх вносять у списки хедлайнерів, їхня музика лунає на центральних радіостанціях. Який шлях та перепони на ньому довелося пройти, чому гурт неодноразово змінював свій склад, яка ситуація зараз у сфері українського шоу-бізу в інтерв’ю “Українському інтересу” розповів соліст гурту “Фіолет” Сергій Мартинюк.

“Фіолету” – не фіолетово

Чому ти вирішив зайнятися музикою?

Я думаю, що у кожного музиканта знайдеться своя неповторна історія, але у моєму випадку все сталося дуже раптово. Я вчився на політолога і про професію музиканта навіть не думав. Так, я зі шкільних років був меломаном, не розлучався з касетним плеєром, а потім з mp3-плеєром. Але у певний момент життя, я почав займатися організацією концертів у Луцьку. Тоді ж і з’явилася ідея “Бандерштату”. З тусовки громадсько-політичних діячів, я почав інтегруватися у середовище музикантів. Амбіції та інтереси між цими групами суттєво відрізнялися. Люди з музичної тусовки вміли цінувати момент і жити одним днем. Так я став менеджером гурту “В.О.Д.А.”, де і познайомився з Андрієм Олексюком. З ним і заклали фундамент гурту “Фіолет”. На двох з Андрієм ми мали мої записники з віршами і його акустичну гітару. Згодом наш дует почали запрошувати на літвечори у Луцьку, а за півроку ми вже розігрівали тисячний концерт “Бумбоксу”. За деякий час я зрозумів, що музика – це моє, і хочу присвятити цьому своє життя.

Я зустрічала різні версії походження назви. Так все ж, чому “Фіолет”?

Це ж буде смішно, якщо я скажу, що мені просто сподобалося це слово (сміється). Мені подобається цей колір, хоча ми ніколи не робили фіолетових афіш, обкладинок альбомів чи сценічних костюмів. Я завжди згадую слова Сашка Положинського, що назва гурту має бути короткою і влучною. Часто кажуть, що нам “все фіолетово”, але так не є. Нам не байдужі реакції людей та власні емоції.

Тобто розігрів “Бумбоксу” фактично дав старт для вашої команди?

Власне після нього ми активно зайнялися музичною діяльністю – почали записувати пісні, знімати відеокліпи. Майже відразу у нас з’явився менеджер, бо музика – це класно, але треба людина, яка б розуміла, що з нею робити. Це відразу змусило нас професійно підходити до своєї справи. За рік ми вже виступали на одній сцені з популярними гуртами. Від концертів виникла якась залежність. Минуло майже десять років, а я досі відчуваю драйв і кайф під час виступу. Музика – це щось значно сильніше наркотиків.

Десять років – це ґрунтовно. Чи зникло хвилювання перед сценою?

Ні, я досі відчуваю “мандраж”, нервуюсь. Перед будь-якими виходами на сцену, незалежно це клуб маленького міста чи багатотисячний стадіон, досі хвилююсь. Це якась магія. Не раз бувало, що виходили з температурою, без голосу, але коли переступаєш поріг сцени і дивишся на людей, якісь “тумблери” всередині перемикаються, і хвилювання переростає у потужну силу. Інколи відчуваєш, як люди з тобою зливаються енергетично в єдине ціле, і ти готовий вести їх на барикади.

За цей час у вас відбулося багато змін, зокрема у стилі музики. Що формувало його тоді і зараз?

Всю юність я слухав важку панк-рокову музику, але свою писав – ліричну. Водночас музикант, який стоїть на місці, може поставити на собі хрест. Тому ці 10 років ми постійно експериментували. Як і в гурту, так і в моїх сольних проектах музика варіювала від акустики до дап-степу, від драм-енд-бейс до стріп-хопу, від поп-року до альтернативи. Зараз у нашій живій програмі є елементи панк-року, скріму, після яких люди стають у ступор (сміється). Мені важко сказати, що більше впливає на тексти – зовнішнє чи внутрішнє. Зазвичай аранжування до тексту твориться відразу на репетиції.

Яку пісню просять зіграти найчастіше, зокрема на біс?

Насправді “біс” ми формуємо самі, але от минулого року під час туру “нірвана_буде” трек-листи складали шанувальники. Вони могли у спеціальний е-формі розставити за особистими смаками 20 пісень. Тоді перемогла пісня “Романтика” – найновіша на той момент. Також у першій п’ятірці переважали більш нові треки, що мене дуже потішило. Але був такий період, коли постійно просили “Я твій” (2012 р.), “Пусте” (2011 р.). Ми намагалися щораз зробити інше аранжування, бо інакше не можна було витерпіти. Коли ти їх грав вже тисячу разів, то переживаєш вже не так, тому треба робити з нею революційні зміни.

Плейлист Сергія Мартинюка та мовні квоти

Кого з українських та іноземних виконавців ти слухаєш найчастіше?

Radiohead, Muse, Foo Fighters, які відповідають за моє внутрішнє відчуття драйву. Два менш відомі гурти – The Dear Hunter і The The – Kingdom Of Rain. Це ті зарубіжні команди, які надихають мене на власні мелодичні пошуки.

Слідкую за усіма українськими виконавцями, подобається різнобічна музика – від O’Torvald та “Без Обмежень” до Vivienne Mort і “НастяЗникає”. Подобається Lady Junk, CLOUDLESS. Щороку на “Бандерштаті” відкриваю для себе якийсь новий крутий гурт. При відборі ми прослуховуємо до 500-600 виконавців. Цьогоріч теж буде багато нової музики – ADAM, LETAY, MOTANKA.

Як ти оцінюєш стан сучасної української музики?

Фактично кожна ніша українською музики зараз наповнена хорошими колективами. Я – щасливий за те, що зараз відбувається в українській музиці. Років п’ять тому в Україні і близько такого не було. Це провокує конкуренцію між гуртами, і тепер ми боремося за слухача: піснями, кліпами, візуалізацією, рекламою і т.п. Я страшенно кайфую, що живу у цей час. Проте старші колеги кажуть, що у 90-ті було легше. Не було стільки команд, вистачало лише афіші на Будинку культури, щоб люди захотіли піти на твій концерт. Ті “динозаври” залишаються популярними і досі – “Тартак”, ТНМК, “Скрябін”, “Бумбокс”, “Друга ріка”, “Океан Ельзи”.

Що вплинуло на такі зміни? І чи всі ті гурти, які перейшли на українську під тиском квот, роблять якісну музику?

Мої погляди на квоти пройшли певну еволюцію. Спершу я сприймав їх негативно, бо не дуже люблю обмеження. Але потім я побачив результати. Багато “шлаку” прорвалося в ефіри – це правда, але цей кількісний прорив зумовив якісний підхід. Музиканти і їхні продюсери повернулися обличчям від Росії до Європи чи США. З часом ця “шелуха” відсіється. Я інколи вмикаю радіо, де лунає якась пісня. Я не знаю, хто її виконує і не розумію тексту, але я чую якісний саунд. Це вже крок переорієнтації зі східного ринку на західний.

Проте квоти не дали прорватися в ефір багатьом “живяковим конторам”. “Фіолет” також не може прорватися на низку радіостанцій, кажуть звично – “неформат”. Але ніхто не хоче пояснити, у чому ця неформатність полягає. Мені інколи здається, що українська мова для когось “неформат” (задумався).

“Не знаю, що має статися, щоб я перейшов на російську”

Якщо ми вже про це заговорили. Нещодавно ти переїхав до Києва, населення якого переважно спілкується російською. Яка твоя думка щодо мовного питання в Україні?

Я – україномовний українець, який виріс та виховувався на заході країни. Я не знаю, що має трапитися, щоб я перейшов на російську мову (сміється). Водночас я перестав зациклюватися на питаннях мови. Моя дружина з російськомовної сім’ї, тому з рідними вона спілкується російською, але зі мною та усім світом – українською. Наш музикант Антон Панфілов з Донецька – російськомовний, Ілля Случанко з Керчі – російськомовний. Але при потребі вони вільно спілкуються українською.

Я- україномовний українець. Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

Як можна популяризувати українську серед українців?

Якщо міркувати про подальші кроки українізації, то мають з’явитися природні чинники. Музиканти, письменники, актори, тобто лідери громадської думки, мають нести у маси розуміння, що українська мова – це не історична даність, а генетичний код нації. Багато людей в моєму оточенні за останні роки перейшли на українську. Думаю треба запроваджувати освітні програми, і змалечку розвивати любов та повагу до рідної мови. Але скільки б ти дитину не вчив, якщо її сім’я – російськомовна, друзі у дворі – російськомовні, то і вона буде спілкуватися російською. У свідомості дитина розділятиме: це нав’язана в школі українська мова, а російська – це мова мого оточення. Я багато думав над цим питанням, читав літературу, слухав думки людей. Нещодавно прочитав, що російська в Україні немає жодного зв’язку з російською у РФ. Це абсурд.

“Секція укрсучліту. Рай Дереша й Андруховича пекло”

Ти читаєш багато літератури, робиш огляди та рецензії. Які книжки сподобалися тобі найбільше за півріччя?

Декілька днів тому дочитав роман “Відьма” Томаса Олде Гевелта – молодого нідерландського письменника. Це історія про закинуте містечко, у якому відьма тероризує місцеве населення. Я обожнюю хоррори з дитинства. Ще у шостому класі перечитав усі книги Стівена Кінга, які зміг знайти у міській бібліотеці Дубна. Як на мене, жодна мотиваційна література не навчає життю так, як психологічна проза, у якій звичайні люди потрапляють у нестандартні ситуації, намагаються вижити, задіяти свій потенціал. Цьогоріч перечитав “Володар мух” Вільяма Голдінга, нову книжку Юрія Андруховича “Коханці юстиції”, відкрив для себе публіциста Андрія Бондара. Вперше за багато років читав дитяче фентезі Марини Макущенко “Темний бік будинку” про те, що у кожному старому київському будинку живуть домові. З величезним задоволенням прочитав Стівена Кінга “Серця в Атлантиді”. Але найбільше цього року мене вразила класика – Френсіс Скотт Фіцджеральд “По той бік раю”. Вона про людей та чинники, які формують їх світогляд ще з юності. Це вперше за багато років я прочитав книжку, до якої хочу повернутися не раз.

В Україні стало дуже багато перекладної літератури. Безперечно перекласти книжку відомого зарубіжного автора вигідніше, ніж розкручувати свого невідомого. Яка твоя позиція щодо цього?

Такої кількості українських авторів, яку зараз можна зустріти на полицях книгарень, я не пригадую. Звичайно світової літератури більше ніж української, але є маса молодих українських авторів, перевидаються класики. Я не бачу глобальної проблеми у цьому. Інша справа, немає належної промоції українського автора. От я стою біля полиці української літератури, за винятком десяти-двадцяти авторів, про інших я ніколи не чув. Мені не вистачає анотації, цих обличь на ТБ, радіо, білбордах. Зокрема у Польщі на білбордах рекламують книжки, в Україні я такого не бачив. Література – це елітна річ, але треба робити її доступною для маси. Якби щось таке започаткувалося, то проблема б відпала.

Автори мають стати медійними особистостями. Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

Як ти тоді обираєш книжку?

Я не купую багато української літератури, бо не готовий платити невідомо за що. Певно, це питання бажання і часу, якщо мені сподобається обкладинка, автор, анотація, під рукою є Google і можна почитати біографію, то я все ж виберу книжку невідомого автора. Але мені важливо хто він, звідки, скільки йому років, де він навчався, який досвід пережив. Я ніколи не сприймаю відірвано роман від біографії. Навіть коли сідаю читати Селіджера чи Фіцджеральда, вчергове відкриваю їхню історія життя. З українськими авторами – аналогічно.

Українські гастролери у Росії

Як ти ставишся до гастролей українських артистів у Росії?

Негативно. Україна – в активній стадії війни з Росією. Хто б як це не називав – збройним конфліктом, непорозумінням, але постійно гинуть наші хлопці, відбувається інформаційна конфронтація, і ми – сторона, яка захищається. Це до нас в країну увірвався агресор і захопив почергово наші території, і тримає їх під терористичним контролем. Така ситуація змушує переглянути постаті тих чи інших музикантів. Є люди, яким відверто начхати на національні питання, і вони хочуть заробити грошей. Так, ми живемо у ХХІ століття, в епоху космополітизму, національні кордони стираються. А з іншого боку, вони мають розуміти, що у нас – війна, і вони мають бути мірилом людяності, моральності. Музиканти мали б це розуміти, але на жаль вони цього не роблять. Я до кінця не розумію Дорна і SunSay, хоча один та інший – це прекрасні музиканти, яким немає відповідників в історії української музики. Прикро, що у таких ситуаціях ми їх втрачаємо. Водночас від представників поп-музики, я іншого й не очікував. Вони кажуть, що везти гроші з Росії в Україну – це нормально.

Це один з основних аргументів.

Більш того, що в РФ є багато свідомих росіян, з якими можна вести діалог. Я розумію це, але як це правильно і морально робити по відношенню до матерів, які щомісяця ховають своїх синів? На мій погляд, у цей період такі контакти і поїздки треба обмежити. Далі буде видно. А далі – це коли? Хіба в Росії зміниться влада, вектори зовнішньої політики? Це малоймовірно.

Як ти вважаєш культура і політика мають бути взаємопов’язаними чи незалежними структурами?

Зараз в контексті ЧС було багато тексту про “футбол поза політикою”, до того було “музика поза політикою” і т.д. Як би не хотілося бути ідеалістом, бруднити творчість політикою, але музика і спорт – це публічна діяльність. Так чи інакше, ми дотичні до формування думок, позицій у мільйонів людей. Грань у цьому питанні дуже тонка. ТОПові спортсмени і музиканти несуть за собою бекграунд ідей, поглядів. Дуже важко роз’єднати зараз ці дві сфери – політику і культуру. Музиканти, артисти не те, щоб повинні йти у політику, але точно не залишатися осторонь. Коментувати певні події у межах своєї компетенції можна. Як мінімум, вони мають бути авторитетом для молоді. Кожне наступне покоління приносить все більше і більше змін, наскільки якісним у плані інтелекту, смаків, світогляду воно буде, залежатиме і майбутнє країни. Хто, як не публічні особистості, мають брати на себе цей тягар авторитету.

Але багато молоді їде вчитися чи працювати закордон, у ту ж Польщу.

У країні триває війна, політичні розбірки, вбивають журналістів, реформи провалюються. Само собою у молоді виникає абсолютне розчарування реаліями. Чому так багато після завершення школи переїжджає у Польщу? Бо не бачать перспективи. Проте, хто як не медійні особистості повинні акцентувати увагу на речах, які можна окреслити хештегом “перемога”, а не “зрада”. Зараз відбувається багато позитивних речей – стрімкий розвиток музики, літератури, запуск величезної кількісті українських стартапів – від кавових точок до виробництва елетромобілів. Я не кажу, що це “золота доба”, але вже точно не топтання на місці.

Новий альбом “Aurora” і пісня про маму

Як триває робота над новим кліпом?

Декілька тижні тому ми презентували новий сингл “Найкращий друг”. Паралельно з цим почали займатися зйомками кліпу у співпраці з режисером Олександром Шкрабаком. Це буде не просто відео на пісню, а маленьке кіно з історією. У вересні плануємо видати ще один кліп чи сингл, а у жовтні відбудеться презентація нового альбому “Aurora”.

Які треки туди увійдуть?

Пісні будуть різні – від лірики про кохання до соціальних тем. Є пісня про маму. Протягом усіх десяти років творчості, я разів з десять сідав за текст, але він не ставав піснею. Це вперше мені вдалося написати таке, що не соромно дати послухати мамі (посміхається). Цей альбом певною мірою нагадує мотиваційні книжки, бо він вписався у складні для мене часи – переїзд з Луцька до Києва, пошук нового складу гурту, його рестарт, тобто табула раса. Та ж пісня “П’яні мости” – дуже символічна, бо я писав її у перші місяці після переїзду, коли я не знав, що мені робити, куди рухатися, з ким спілкуватися. Здавалося, що Київ живе своїм життям, і мені в ньому місця немає. Земля летіла з-під ніг. Приходили і такі думки, що треба збирати речі і повертатися у Луцьк, де було хоч щось. Пісні з нового альбому просякнуті внутрішніми переконаннями, що все буде добре – потрібно працювати, акцентуватися на хорошому, берегти тих людей, які за тебе. Це певно буде найжиттєствердніший альбом за історію гурту.

Ти кажеш про новий склад гурту, чому не забрав з собою сталий?

Це природньо, що люди приходять і йдуть, сприймаю це вже більш спокійно. Ба більше, поява нових музикантів приносить в аранжування і звучання пісень нові сенси, “нерви”, сторони. Я починаю розуміти деяких світових музикантів, які під новий тур набирають новий склад. Хоча я не прихильник такого, а більше міцно збитої рок-н-рольної команди.

Буквально через тиждень стартує “Бандерштат”. Чому варто цього року поїхати на цей фест?

Окрім залучення цікавих публіці артистів, ми працювали над інфраструктурою фесту. Щоб людина, яка приїхала, почувалася комфортно – могла поїсти за помірні кошти, поставити намет, прийняти душ, орієнтувалася на локації за інформаційними табличками. Минулого року “Бандерштат” переїхав у Рованці – село під Луцьком. Не обійдеться без якісної культурної програми. Мабуть, це буде найкращий склад виконавців за усю історію “Бандеру”. Діятимуть три музичні сцени плюс нічна. На останню ми запросили Dj Tapolsky (один з найбільш гастролюючих діджеїв в Україні, повернувся з АТО). Буде Тарас Чубай з “Плач Єремії” – команда, яку я особисто намагався запросити сім років на фест. Буде багато як вже відомих виконавців, так і нові обличчя української музики. Окрім них приїдуть багато авторів українських бестселерів – Макс Кідрук, Сергій Жадан, Любко Дереш.

Фест “без алкоголю”?

Фішка безалкогольності “Бандерштату” залишається. Тому він і досі є сімейним заходом.

Український інтерес – це

Що для тебе український інтерес?

Які б складнощі не траплялися на нашому шляху, яка б криза нас не збивала з ніг, але український інтерес – це залишатися в Україні. Всупереч усьому стояти на своєму, не опускати руки, робити свою справою. Незалежно від того, чим ти займаєшся – продаєш каву, робиш музику, відрив своє малесеньке видавництво чи медіа-видання – маєш робити це якісно. Від цього залежить благо України. Тільки тоді є шанс, що наша реальність зміниться.

Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”