24 травня 1926 року на Сумщині народився ще один представник плеяди борців, які стали уособленням історії українського народу. Його ім’я – Микола Михайлович Данько. Поет, письменник, журналіст, бібліофіл. Перекладач удмуртської літератури. Один із лідерів українського руху опору в Сумах 1970-1980-х років.

Його батько був ковалем, сім’я жила у селі, і малий хлопець сповна відчув на собі весь тягар селянської долі 20-30-х років. Родина потерпала від геноциду у 1932-33-му. На все життя у нього лишилася відкрита рана від спогадів про ті страшні часи, коли від голоду вмирали маленькі діти і їхні прозорі тільця лежали обабіч доріг. Бо хоронити невинні душі було вже нікому. Ледь оклигавши від жахіть і поступово повернувшись до життя, прийшла нова біда – війна.

У 18 років Миколу мобілізували до війська і вкинули у самісіньке пекло бойових дій. Воював на території Угорщини, Австрії. Звістка про закінчення війни застала хлопця у Чехословаччині. Але навіть після 1945-го армії не залишив і ще більше чотирьох років служив у авіації по різних регіонах, від Конотопа до Сахаліну. У майбутньому це дало змогу вільно обирати місце проживання. Адже повоєнні селяни-колгоспники були “закріпачені” за своїм місцем проживання. Виїхав на Львівщину і влаштувався на роботу в Глинно-Наварійському заводоуправлінні міста.

На той час, маючи такий послужний список – фронтовик, робітник – можна було обирати будь який шлях і йти ним без перепон. Приблизно так і було у Миколи, але до певного часу. Після закінчення навчання у Львівському університеті влаштувався журналістом. Його праці активно друкувалися. Він був не лише кореспондент, а й поет-початківець, перші твори якого написані російською. Та справжній дебют відбувся аж через 10 років, коли вийшла його збірка “Зоряне вікно”. Відомі діячі культури Борис Олійник та Микола Ільницький тепло сприйняли книгу.

Ще через два роки збірка “Червоне соло”, прямо кажучи, здетонувала у культурно-політичному колі. Своєю появою вона не тільки привернула увагу поціновувачів пера, а й компартію. Книгу вилучили з полиць магазинів, а біла смуга у житті Миколи змінилася на чорну. З сьогоднішньої точки зору ніякої крамоли не було, але тодішня партійно-ідеологічна цензура не могла не помітити, а тим паче дозволити вийти в маси таким рядкам:

Цураєтесь свого,
глузуєте із нього?
О Боже мій, яка ганьба!
І терпить вас земля?
І вам не всохли ноги,
Перевертні і вилупки раба?

У іншому вірші взагалі порівняв Україну із тополею, яку нещадно знищує “імперський суховій” і двоголовий орел. Дісталося і партійникам, про них було таке: “Повдягали чорти овечі шкури”. Такого стерпіти радянська влада не могла. На Миколу завели карну справу за статтею “Систематичне розповсюдження в усній формі свідомо неправдивих вигадок, які ганьблять радянський державний устрій, а також виготовлення або розповсюдження у письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту”. Видавництво, яке надрукувало збірку, а це був харківський “Прапор”, перевернули догори дригом, позвільняли або виписали догани працівникам.

Сам автор скандальної збірки у буцигарню не загримів, проте опинився затиснутий у лещатах радянської цензури аж до кінця 80-х років. Звісно, перебування протягом 20 років “під ковпаком” не могло не позначитися на здоров’ї Миколи. Він був виснажений і розчавлений, фізичні й душевні сили майже полишили чоловіка. Багато друзів і товаришів після таких подій відвернулися від Данька. Тим самим залишаючи його на самоті, немов підтверджуючи те, що його не сприймають в офіційних літературних колах.

Але сутужне життя і вимушена криза творчості відкрила нові грані можливостей письменника. Він почав детально вивчати сторінки української історії, бо серцем відчував, що радянська влада висвітлювала все у геть іншому кольорі. І був правий. Переглянувши силу-силенну документів і книг, він зробив безліч виписок і дійшов висновку:

“Мільйони, й не злічити мучеників мого народу, протягом трьох останніх століть склали свої серця в снігах Сибіру, на різних Соловецьких островах, у підземних руднях, або скидалися за борт тільки за те, що любили свою Вкраїну, хотіли орати й сіяти на своїй землі, самим користуватися бодай шматком хліба, здобутим кров’ю, у поті чола”.

До всіх труднощів, що підкинуло йому життя, від письменника пішла дружина. Микола зовсім лишився сам. У 1970-х квартира Данька стало осередком дисидентського руху у Сумах. До нього приходили представники патріотично налаштованої інтелігенції, разом із ними він створив потужне ядро національного руху в Україні. Василь Коломацький, який був вхожий до оселі письменника, зараз – відомий діяч української діаспори в Канаді, – згадує: “Нині, з віддалі 2006 року, намагаючись проаналізувати феномен осередку Миколи Данька, я би позначив його терміном “Неокупована територія”. Тобто територія, де не визнавали етику і практику комунізму, не визнавали навколишню пропаганду й міщанський стиль життя та жили за канонами світовими, вірячи в українську культуру, у рідне слово, в етику національно-свідомої інтелігенції. Тут була презентована інша система, інша цивілізація, яка зазнавала тиску від навколишнього світу, але трималася само й гордо”.

Лише у 90-х роках справи Миколи пішли на лад. У Києві вийшов том віршів “Й сонця прихилив би!”. Його повернення після 25 років свідомого невизнання радо сприйняли критики й читачі. Трохи згодом він був прийнятий до Спілки письменників України. Розчулений до глибини душі, письменник не втримав сліз.

Але годинник, який лічить земні дні, ніколи не спиняється. Тож менше ніж за два роки стрілки того мірила життя зупинилися. 14 лютого 1993 року Миколи Данька не стало.

Найбільшою його радістю було, те що він таки дожив до моменту проголошення Незалежності України, останнє його публічне звернення у газеті “Червоний промінь” на честь прийняття Декларації про державний суверенітет України:

“Суверенітет на словах поступово обросте пір’ям. Українська мова, насупір усім її ненависникам, здобуватиме перемогу за перемогою. Цілком свідомий того, що названа Декларація, яка не набрала чинності закону – тільки задрипана шапка, а не сама голова. Але ж дасть Бог, якось намацаємо свою голову й зодягнемо ту благеньку покривку та ще й перетворимо на Шапку Мономаха! Вірю! Станеться! Давайте тільки не докотимося до міжпартійної жабомишодралівки… Ось розкуємося. Будемо робити крок за кроком… Я, наприклад, у своїй зухвалій поетичній уяві давно завважив райдугу над вільною Україною. Серце бачить раніше ока. Але ж воно й підказує: поспішаймо повільно!”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter