24 травня 1912 року у сім’ї звичайного хлібороба народився Михайло Панасович Стельмах – український письменник, драматург, педагог і фольклорист.

Дитинство минало на Вінниччині. Про дитячі роки малого Михасика можна дізнатися із автобіографічної повісті “Гуси-лебеді летять”. Там достеменно зображено його життя. Сім’я була бідною, чобіт малий не мав, але вроджена доброта й уміння у найменшій травинці помічати красу природи навчили радіти кожному дню, із повагою ставитися до людської праці. З величезною любов’ю письменник завжди згадував про батьків і діда. Саме вони навчили малого людяності, здатності у нелегкому трударському житті вистояти, не схиливши голови, почуттю гумору, яке дорослий Михайло пронесе через усе життя.

Після закінчення Вінницького педагогічного інституту у 1933 році розпочинає вчителювати. Саме на цей період припадають його перші спроби у віршуванні. Паралельно займається збиранням скарбів народної пісенної творчості.

У 1941 році виходить його перша збірка “Добрий ранок” під редакцією Андрія Малишка. Потрапивши на фронт, отримав важкі поранення. Травми спини і голови надовго вклали Михайла на лікарняне ліжко, а одужавши, він знову пішов на фронт. Та попередні рани не давали змоги воювати, а тут трапилася ще одна. Тому рішенням комісії був списаний, і службу на війні продовжив у штабі спеціальним кореспондентом газети “За честь Батьківщини” (Перший Український фронт). Лише у 1944 році він повернувся до активних бойових дій, кінець яких зустрів на німецьких землях.

Михайло Стельмах

У воєнні роки в Уфі та Воронежі вийшли друком дві невеличкі збірки фронтових віршів “Провесінь” і “За ясні зорі”, а також книжка оповідань “Березовий сік”. У 1943 році розпочинається кропітка праця над великим твором у прозі “Велика рідня”, мрія про який плекалася ще задовго до війни. Вісім років віддав письменник своєму роману, який був удостоєний Державної премії Союзу РСР. У цьому романі майстер зобразив українське село на рубежі 1930-х років, а також періоду Другої світової. І критики, і дослідники творчості Стельмаха вважають, що саме цей твір є творчим заповітом, який так довго йшов до свого читача. Автор не побоявся порушити заборонені тодішньою владою питання і викласти їх на сторінки роману. Так із-під пера вийшла тема про Голодомор 1933-го, про сталінські репресії, про страшний час, коли всюди ширяли донощики і аноніми. Він передав усю атмосферу тих часів, коли навіть дихати інакше було заборонено. А висловлення особистої думки тоді закінчувалося однаково — свинцем у потилицю. Описав свавілля керівників партії, та їхні безчинства. Після нього розпочалася ціла низка епічних полотен Михайла Стельмаха:

  • 1957 рік – “Кров людська – не водиця”;
  • 1959 рік – “Хліб і сіль”, який разом з обома попередніми епічними творами письменника був нагороджений Ленінською премією 1961 року;
  • 1961 рік – “Правда і кривда”;
  • 1969 рік – “Дума про тебе”.
  • 1979 рік – “Чотири броди”, удостоєний державної премії УРСР імені Тараса Шевченка у 1980 році.

Саме після 1957 року хмари над головою Стельмаха почали збиратися. Колеги по перу назвали його твори такими, що пронизані “націоналістичними настроями” і вже зронили зерно неблагонадійності. Порятував письменника випадок. Із Москви саме надійшло повідомлення про присудження Сталінської премії за роман “Кров людська – не водиця”, хоча в Україні він мало не потрапив до розряду заборонених.

Роман “Чотири бороди” не прийшовся до смаку тодішньому секретареві ЦК КПУ з питань ідеології Валентинові Маланчуку. Сумнозвісний борець з будь-яким проявом українськості не допустив до видання антирадянський твір. Текст довелося адаптувати під тодішню ідеологію.

Та нападки з боку Маланчука Михайло Панасович сприйняв глибоко до душі і навіть захворів. Врешті-решт письменник наважився і звернувся до Москви за допомогою. На диво самого Стельмаха, роман дозволили друкувати для широкого загалу, хоча і російською. Із твором мовою оригіналу український читач ще не скоро познайомиться.

Михайло Стельмах із системою не боровся, він намагався просто співіснувати з нею. Адже тоді було немало прикладів того, що виступаючи прямо, або ж пишучи відверту антирадянщину її автори закінчували однаково або на Соловках, або у сирій землі, або у вимушеній еміграції. Тому Стельмах залишався зі своїм народом, писав для нього про все, бо українці читали між рядками те, чого не бачили вороги.

Також письменник видав кілька поетичних творів і збірок: “Шляхи світання” (1948), “Жито набирається” (1954), “Поезії” (1958), “Мак цвіте” (1968).

Отримавши Ленінську премію у 1961 році за свої романи, Стельмах витратив її на будівництво школи у рідних Дяківцях.

Помер письменник 27 вересня 1983 року після тривалої і важкої хвороби. Михайло Стельмах був єдиним українським радянським письменником, що здобув найвищих нагород за свою творчість і не був членом Комуністичної партії Радянського Союзу. Українці свого часу зачитувалися його творами. Вдячні читачі писали йому листи з усіх куточків Батьківщини, не знайомі між собою, всі як один дякували письменнику, що він неначе розповів про їхнє життя.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.