Валентина Руденко: Інтернет – це зброя, яка може вбивати (ч.2)

Валентина Руденко. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

У другій частині інтерв’ю “Українському інтересу” заслужений діяч мистецтв України, кінорежисер, медіаексперт, PR-менеджер Валентина Руденко розповіла про стан сучасних медіа в Україні, про їх вплив на формування думки соціуму, а також про розквіт української культури. Першу частину читайте за посиланням.

Соціальні мережі – це сучасна “воднева бомба Сахарова”

Ще у студентські роки Ви познайомилися із Олександром Роднянським, з яким потім створили телеканал “1+1”. Зараз багато людей відмовляються від перегляду ТБ через негативізм, який “пре” звідти. Яка Ваша думка щодо цього? Яким задумувався проект “1+1”?

За концепцією Роднянського телеканал прожив перші десять років. Це був позитивний, із величезною аудиторією охоплення, український телеканал. Історія створення “1+1” – це лідерська історія, яку, на жаль, не повторив у нашій країні більше ніхто.

Подивіться ефір “1+1” зараз. Не новини, а набір жахів у таблоїдній обгортці. Після такого телебачення, вже діти у садочку кажуть: “Хаос”. Як на мене, саме цей суспільний клімат сьогодні формують сучасні медіа. Держава дуже слабо впливає на формування телевізійного контенту і змісту інформації. Оскільки власники телеканалів давно в кишенях мають по 3-4 паспорти, їх не обходить, що відбувається в Україні. Для них телебачення: “Ничего личного, ничего кроме бизнеса”. А це значить, що Україна для них – територія для заробітку. Це наші діти будуть жити тут, а їхні – давно вже десь. Має бути інакше. Відповідальність має вимірюватися совістю, мораллю і патріотизмом. Інакше матимемо розруху в головах, і ця історія буде тягнутися десятиріччами, безкінечно.

Зараз нова ера розвитку технологій. Більшість ЗМІ перейшли в онлайн-режим. Окрім негативу додалися ще й фейки. Як з цим боротися?

Редакція має запровадити “фільтри”, зокрема, для перевірки новин. Такі видання, як ВВС, REUTERS, CNN, DW – дуже ретельно до цього ставляться. І в них ви не побачите фейків чи “гібридів”. При нинішньому розвитку подій і при такій швидкості доставки інформації, ці “фільтри” мають бути на рівні армії. Сьогодні перемагає не той, у кого найбільша кількість БТР-ів, а в кого точна і достовірна інформація. Безумовно, всі ЗМІ мріють якнайшвидше “її” доставити людям, а люди мають потім ухвалити потрібне для влади рішення.

До прикладу, вибори. У США досі не можуть розібратися, що відбулося під час останніх виборів президента. Вже доказано, що було втручання в електронну систему підрахунку голосів, але так і не доказано, чи були фальсифікації. Бо якщо так, то президента потрібно переобирати. Демократія – це, в першу чергу, вибори. Це головний інструмент існування системи в країні, а з такими “гібридними іграми” вона просто сиплеться.

А яка роль у цьому процесі держави?

За таких умов, я вважаю, що держава має мати квоту у власності телеканалів чи видань. Бо зараз ми живемо в часи війни. Наглядові ради мають контролювати цей процес, роль яких повинна бути особливою. Кожен член наглядової ради своїм прізвищем має відповідати за те, що побачать громадяни по ТБ. У такий спосіб, держава, взявши участь у великих медійних проектах, впливатиме на розповсюдження інформації.

Валентино Степанівно, Вас можна назвати активним користувачем соціальних мереж. У Вас дуже багато дописів у Facebook. Яка Ваша думка щодо інформаційної засміченості таких контентів?

У Facebook дуже легко запустити фейк, і ніхто не понесе жодної відповідальності. Здається у Німеччині ухвалили закон про адміністративну відповідальність за публікацію фейкових новин. Як на мене, соціальні мережі не повинні бути для серйозних журналістів основним джерелом інформації. Допис конкретної людини, як аргумент для підтвердження інформації – так.

У вересні минулого року у мережі “гуляв” рекламний ролик “Apple”, де знявся “кіборг із Росії”. Я на своїй офіційній сторінці написала: “Якщо це правда, а не монтаж, то компанія повинна вибачитися перед Україною”. До мене зателефонували журналісти одного з телеканалів і запитали, чи це справді моя сторінка і мої слова. Я підтвердила. У такому разі це можна використати у сюжеті чи статті, але не припустимо брати не перевірені новини із соцмереж.

Минулоріч в Україні заблокували низку російських соцмереж.

Соціальні мережі – це дуже відповідальний інструмент. Я дуже тішуся від зниження відвідуваності VK та “Одноклассники” в Україні. Також я б хотіла, щоб розробники несли відповідальність перед суспільством. Бо не відомо, з якою думкою вони створюють всі ці мережі. І сьогоднішня історія Марка Цукерберга – це, на жаль, гірке цьому підтвердження. Я впевнена, що Цукерберг не думав ні про що погане, коли придумав цю прекрасну форму спілкування. Але унаслідок вже більше мільйона людей постраждали, адже їх особисті дані опинилися в руках якихось невігласів.

Валентина Руденко. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Давайте згадаємо долю Андрія Сахарова, який придумав водневу бомбу. За це він отримав Ленінську та Сталінську премії, всі можливі радянські преференції. Згодом Сахаров зрозумів, яку загрозу несе його відкриття. Адже тією “червоною кнопкою” СРСР тримав у страху весь світ. Високоморальний і совісний винахідник став десидентом. За рух протесту він отримав Нобелівську премію. Андрій Сахаров дав світу нову зброю, і поклав життя, щоб уберегти цей світ від неї. Інтернет та соціальні мережі – це той самий випадок, тільки чи знайдеться людина, що буде настільки ж мужньою, як Андрій Дмитрович Сахаров? Інтернет і соціальні мережі – це зброя, яка може вбивати.

Кремль зміг, бо ми недопрацювали в культурі

Давайте поговоримо про розвиток української культури.

Зараз – це очевидний підйом (говорить із захватом). Найкращі часи. Готувалося це всі 27 років незалежності України. Те, що відбувається із культурою в Україні зараз, траплялося в інші історичні періоди в світовій історії: Відродження з’явилося в роки інквізиції. Адже розквіт культури виникає, як захист – це перший імунітет. Люди захищаються не тільки гвинтівками. Я завжди кажу, що культура – це друга природа.

З чим можна пов’язати такий сплеск української культури?

Це наслідок емоційного стану. Раніше ми жили розмірено, але повільними кроками почали змінюватися. З “російської колонії”, ми перетворювалися на європейську державу. І нам цього не вибачили. Тепер, коли українці опинилися в умовах страшної агресії, про яку й здогадуватися ніхто не міг, емоційний підйом реалізується у найрізноманітніших сферах.

Митці захотіли показати стоїчний героїзм хлопців, що вистояли проти смерті. Зокрема фільм “Кіборги”. Такі твори завжди будуть яскраві, з емоціями. І це не може бути бездарно, адже автор вкладає у свій твір душу і серце. Романс “Мить” (пісня Святослава Вакарчука – ред.), від якого мурашки бігають по тілу, як на мене це-як “землянка Другої світової”, що залишиться любимою піснею наступних поколінь.

Так, добровольці йшли фактично без зброї.

У 2014 році із пляжу, в майках і шортах молоді хлопці пішли на фронт. Тисячі полягли у той рік – Дебальцеве, Іловайськ. Вони показали всьому світу, що не пропустять агресора. Війна триває вже чотири роки лише тому, що у 2014 році у Донецьку та Луганську область зайшли регулярні російські війська. З “ополченцями” та “бандотою” наші герої розібралися б давно. Але війна з армією РФ – це фаза нашої історичної визвольної боротьби проти колонізатора і окупанта.

У сьогоднішніх українців з’явилося відчуття глибокої національної самоідентифікації. Пригадайте вчинок Володимира Рибака, який у Горлівці 2014 року хотів зняти прапор “ДНР” і повернути український стяг. Його вбили лише тому, що він – українець.

За ці декілька років українське кіно вийшло на новий рівень.

Ми нарешті доросли до серйозних перемог у кіно. І я зараз говорю не лише про відзнаки на фестивалях. Я про те, що люди стоять у чергах в касу, щоб подивитися українське кіно. Якось я захотіла подивитися “Гніздо горлиці” чи “Кіборгів”. Прийшла в один кінотеатр – нема квитків, в іншому – майже розкупили. Проте у нас інша проблема: у тернопільському кінотеатрі будь-який український фільм збере повний зал, а в одеському – в залі будуть сидіти одиниці.

Тобто культурний розподіл в Україні таки є?

Я іноземцям кажу: “Ми – українці на Сході та українці на Заході – різні. У нас є відмінності. Але вони не настільки великі, щоб українець проти українця брався за зброю”. Ця війна, яка зараз точиться на Сході, принесена нам Росією.

У РФ на Донбасі це вийшло, бо ми недопрацювали у питанні культури. Коли Донбас і Крим 70 років орієнтували на СРСР, то 23 роки нашої Незалежності – це дуже малий термін, щоб змінити їхню свідомість. На цих територіях завжди був вплив РФ. Ми дуже мало цікавилися тим, що думають наші українці з Донбасу, чим вони живуть та як ставляться до України. Які серіали вони дивляться і чию героїку там прославляють?  А тепер ями, катівні і розтрощений Донецьк. І лементи місцевого населення, що “все у нас добре” тільки через страх, через дуло автоматів. Бо там страшно.

Окрім ігрового кіно, в Україні інтенсивними темпами розвивається анімація. Які Ваші враження від “Викраденої принцеси”?

Цей український мультик зроблений з англійським ліпсингом, тобто на артикуляцію головних героїв можна накласти англійський текст. Він зараз конкурує з “Disney”. Їхній мультик “Коко” за перший вікенд зібрав 130 тисяч глядачів, а наша “принцеса” – 300 тисяч. Згодом він вийде в китайський прокат, а потім – в англомовний. Частину цього проекту фінансував Мінкульт. У мене є особисте бажання, щоб наша анімація була в українській, візуальній естетиці. Як колись: “Жив був пес” чи “Козаки”.

Давайте повернемося до теми українського інтересу.

Український інтерес – це достойний рівень життя українців. Якщо кожна людина в країні вважатиме себе захищеною, знатиме, що у неї є право на чесний суд, можливість отримати допомогу у кваліфікованого лікаря, що її рідні матимуть належну соціальну допомогу – в цьому є основний український інтерес.

Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.