23 травня 1921 року у Мелітополі народився відомий український кінорежисер, сценарист Григорій Чухрай. Його фільмам аплодували Канни, він заснував експериментальну кіностудію, створив один із найпремійованіших фільмів вітчизняного кінематографу “Баладу про солдата”. Він відзняв усього вісім картин, але увійшов у світову історію кіномистецтва.

Мати була українкою, батько – єврей. Вони розійшлися, коли малому виповнилося три роки. Хлопчик зостався із матір’ю, виховувався вітчимом, якого по службі направляли то до Москви, то назад до України. Саме вітчим заклав у виховання хлопчика кращі людські риси. Отак, живучи то в одному місті, то в інших, Григорій здобував освіту.

У серпні 41-го, коли юнакові було 20, він пішов добровольцем у Повітряно-десантні війська, а згодом потрапив на фронт. Воював на 1-му і 2-му Українських фронтах, пройшов Сталінградську битву, неодноразово як десантник був закинутий у тил ворога. По закінченню війни отримав багато нагород. Пізніше він напише книгу-спомин “Моя війна”.

Після фронту єдиним бажанням Григорія було продовжити навчання. Тоді він обрав ВГІК. На екзаменах з історії мистецтва та класичної літератури не зміг відповісти на жодне питання, тому в душі лютуючи на себе, не витримав і в серцях вигукнув: “Якщо хто-небудь в бою не виправдовував наших надій, то не тому, що не знав прийомів бою або поводження зі зброєю, а тому, що в критичний момент йому не вистачило почуття обов’язку і власної гідності. Я намагався підтримувати ці почуття. У мистецтві буду робити те ж саме”. Тоді такий патріотизм роззброїв приймальну комісію і Чухрай був зарахований. До речі, своє слово він не порушив і вважав, що за кожен фільм, як і за людський вчинок треба відповідати.

Після закінчення навчання Григорій довго працював асистентом режисера. Режисерську роботу почав на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, працюючи над кольоровим фільмом “Назар-Стодоля” та іншими картинами.

Кадр з фільму “Назар Стодоля”

Як режисер-постановник, і вже у “Мосфільмі”, він дебютував із картиною “Сорок перший”, відзнятою за однойменною повістю Бориса Лавреньова. Перші конфлікти виникли зі сценаристом, який мав на меті “вичесати” картину так, щоб насамперед, вона сподобалася керівництву. У режисера було своє бачення. Тому він повністю відійшов від тексту і відзняв фільм так, як хотів. У той час таке свавілля було недопустимим, на нього посипалися скарги і доноси. Фільм назвали “білогвардійськими помиями” і мало не довели справу до суду. Кар’єра молодого режисера от-от мала обірватися. Але допоміг випадок, фільм потрапив на очі Хрущову. Подивившись, він сказав: “Відправляйте у Канни”. На міжнародному фестивалі стрічка здобула приз “За оригінальний сценарій і виняткові художні досягнення”. Після цього Чухрай отримав змогу знімати далі.

Кадр з фільму “Сорок перший”

Свій найголовніший фільм – “Балада про солдата” – Григорій задумав ще під час війни. Цією картиною режисер хотів вшанувати пам’ять всіх загиблих. Але знову його стрічка була розкритикована з ідеологічних міркувань, бо вона не викликала патріотичних відчуттів у глядача. Від Григорія вимагали вирізати деякі сцени, але він категорично відмовився. У результаті цього картину заборонили. Але знову Хрущов, переглянувши картину, велів відправляти у Канни. Там він отримав нагороду “За кращий фільм для молоді”, “За високий гуманізм і виняткові художні якості”. Фільм увійшов у скарбницю найбільш премійованих фільмів. Серед призів (всього їх більше сотні) – британська премія BAFTA, датська “Боділ”, призи фестивалів у Сан-Франциско, Варшаві, Мілані.

Кадр з фільму “Балада про солдата”

Але Григорій проявив себе не тільки як талановитий режисер, а і як талановитий керівник. Десять років очолював Експериментальну кіностудію, яка, на відміну від інших, з точки зору економіки повністю себе сама забезпечувала.

Цьому сприяли екзотичний у межах радянської планової економіки принцип особистої зацікавленості співробітників (наприклад, зарплата режисера залежала від успіху його фільму в прокаті), і більш скрупульозний підхід до витрат – зйомки картини планувалися довше, а здійснювалися швидше, співробітників працювало менше, але працювали вони ефективніше. За його очільництва вийшли такі легендарні фільми як: “Раба любові”, “Біле сонце пустелі”, “Іван Васильович змінює професію”.

Ще у творчому доробку режисера не менш відомі картини: “Чисте небо” (1961, Головний приз Московського міжнародного кінофестивалю), “Жили-були старий зі старою” (1965), “Пам’ять” (1971), “Трясовина” (1978).

Особисте життя, як і фільм на екрані, було пронизане справжніми почуттями і щирістю. Свою дружну Іраїду він зустрів у 1942-му. Вона разом із подругами, після занять у педагогічному інституті, ходили рити окопи, а ввечері – на танці. Там і зустрілись із Григорієм. Війна порозкидала закоханих по різних містах. Цілих два роки хлопець шукав свою кохану, без якої життя уже не тямив, та все марно. Як остання надія – написав до газети замітку про пошук Іраїди і сталося чудо, дівчина побачила її. У 44-му, 9 травня вони одружилися. Тоді рясно цвів бузок і для молодої жінки це були найкращі квіти. Кожного року на їхню річницю подружнього життя вона отримувала величезний букет бузку. Разом пара прожила більше 50-ти років. Син і донька пішли батьковими стежками.

Останні роки свого життя Григорій дуже хворів, переніс кілька інфарктів, майже не ходив. Помер легендарний режисер 29 жовтня 2001 року.

Володар більше 100 міжнародних премій усього за вісім відзнятих стрічок. Кожен знімав за сценарієм, який придумував сам, бо не уявляв, як можна працювати за чужою роботою. Кожен фільм він пропустив через власне серце і свої відчуття. Навіть після смерті його картини беруть участь у ретро-кінофестивалях і отримують нагороди.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter