В юності він пережив спробу самогубства і трепанацію черепа, після чого все життя страждав на глухоту. Вважався найскандальнішим письменником “срібної доби”. Його твори називали вибуховою сумішшю Достоєвського, Гоголя, Тургенєва і Чехова. Консервативна критика взагалі охрестила його “цинічним порнографом”.

Літературознавці всього світу знають Михайла Арцибашева як російського прозаїка, драматурга, публіциста і кіносценариста. Він писав російською мовою. Та народився в Україні, на хуторі Доброславівка під Охтиркою – 140 років тому, 5 листопада 1878-го. В Україні прожив перші два десятиліття свого життя. Тут сформувалася його особистість, тут він почав писати й публікуватися. І надалі майже щороку приїздив до Охтирки – за черговою порцією натхнення і спокійною роботою подалі від мегаполісів.

Декаданс і стрілянина

Михайло Арцибашев. Фото i11.pixs.ru
Михайло Арцибашев. Фото i11.pixs.ru

Левова частка творів письменника більшою або меншою мірою пов’язана з революційним піднесенням початку XX століття і революцією 1905–1907 років. Типові герої Арцибашева – провінційні дворяни, інтелігенти, дрібні службовці, студенти, гімназисти старших класів, курсистки. Вони намагаються вирватися з остогидлої сірої буденності, віднайти істинний (а не нав’язаний) сенс життя, своє місце і призначення у світі. Тяжко переживають недосконалість, жорстокість і байдужість суспільства, брак самореалізації, прагнуть подолати численні соціальні, релігійні, сімейні заборони і обмеження, здобути особисту і всезагальну свободу і щастя.

Практично в усіх випадках досягти бажаного їм не вдається. Тоді поширеним виходом стає самогубство – переважно, за допомогою вогнепальної зброї. Або відчайдушний, афективний акт, рівнозначний смерті чи цілковитому зламові власного життя (участь у терористичній змові; у збройному повстанні; вбивство особи, яку герой вважає призвідником особистих нещасть). Утім, деякі персонажі встигають померти ще раніше. Наприклад, від туберкульозу – хвороби, яка передчасно звела в могилу й самого Арцибашева.

Письменника цікавив феномен смерті, близькосмертний досвід, а також переживання людини в момент самої смерті. І він змальовував це досить майстерно і переконливо:

“С невероятным ужасом понял, что уже все кончено и ничто не поможет. Листья, лежавшие у него на лбу, быстро отяжелели и сдавили голову. Юрий вытянул шею, чтобы из-за них увидеть еще хоть что-нибудь, но листья еще быстрее разрослись во все стороны и покрыли все. И Юрий уже не сознавал, что произошло в нем”.

Деякі сюжети в Арцибашева, здається, актуальні як ніколи. Скажімо, головний герой повісті “Паша Туманов” – 20-річний гімназист – провалює іспит з абсолютно непотрібної йому латини. Страждаючи від того, що не виправдав надії матері, він купує револьвер, повертається до гімназії та влаштовує там стрілянину, вбивши директора і вчителя латини. Нічого не нагадує?

Читайте також: Владислав Недашківський. Міленіали з рушницями

“Санін” – горілка з пивом, обережний секс та анафема

Вершиною творчості письменника вважається роман “Санін”, написаний 1902 року, але опублікований лише 1907-го. Твір приніс Арцибашеву міжнародну славу, гроші й скандальну репутацію. Книгу називали порнографічною і блюзнірською, а церква погрожувала накласти на Арцибашева анафему.

Насправді ж, порнографія як така в романі відсутня. Це не “Жюстіна” маркіза де Сада, не сучасна бульварна проза і навіть не “Щоденник покоївки” Октава Мірбо. Еротичні сцени є, але вони подаються обережно і ніби мимохіть.

Роман розчарує тих читачів, які вважають, що дозвілля інтелігентів і дворян пізньої Російської імперії – це “хрускіт французької булки”, чорна ікра, ананаси в шампанському, абсент і морфій. Все не так. Персонажі “Саніна” п’ють горілку з пивом. Багато горілки з пивом під нехитру закуску. І палять цигарки, а не сигари.

Хоча ніде прямо не вказано, але дія відбувається в Україні, у провінційному містечку: окремі персонажі вдягнені у “малоросійський” одяг, дехто має українські прізвища, селяни спілкуються українською мовою (“Эге ж… Бач, трохы не убывся… Степан Шапка казав мини, шо и без пыстона може выстрелить”). Не виключено, Арцибашев мав на увазі рідну Охтирку.

Які ідеї пропонує роман “Санін”?

Бога неможливо усвідомити, оперуючи поняттями і уявленнями людського світу:

“Бог есть Бог, а не человек, и никакой человеческой мерки к нему приложить нельзя… Наше определение Бога всегда будет идолопоклонничеством, и всегда мы будем оделять своего фетиша физиономией и одеждами применительно к местным климатическим условиям”.

Християнство відіграло негативну роль в історії, оскільки обмежувало й пригнічувало людську особистість:

“На человеческую личность, слишком неукротимую, чтобы стать рабом, надело христианство покаянную хламиду и скрыло под ней все краски свободного человеческого духа… И вся красота жизни исчезла: погибла смелость, погибла свободная страсть, погибла красота, остался только долг и бессмысленная мечта о грядущем золотом веке”.

Мрія про “золотий вік” людства – безглузда утопія:

“Золотого века никогда не может быть… Улучшение приходит по незаметным ступеням, и человек видит только предыдущую и последующую ступени… Мы с вами не жили жизнью римских рабов или диких каменного века, а потому и не сознаем счастья своей культуры”.

Сенс людського життя – реалізація власної свободи, задоволення своїх потреб і отримання насолоди:

“Человек не создан для страданий… Человеку от природы не свойственно воздержание, и самые искренние люди, – это люди, не скрывающие своих вожделений… Потребность и понимание наслаждений и есть одна из немногих черт, которыми естественный человек отличается от животного… В наслаждениях и есть цель жизни. Рай – синоним наслаждения абсолютного, и все так или иначе мечтают о рае на земле”; “Я живу и хочу, чтобы жизнь не была для меня мучением… Для этого надо прежде всего удовлетворять свои естественные желания… Желание это – все: когда в человеке умирают желания – умирает и его жизнь, а когда он убивает желания – убивает себя!”.

Якщо життя перетворюється на суцільне страждання – краще обрати смерть:

“Нет смысла страдать, а жить вечно все равно никто не будет. Жить надо только тому, кто в самой жизни видит уже приятное. А страдающим – лучше умереть”.

Щоб змінити своє життя, слід не боятися вийти із зони комфорту:

“Человек ты молодой, красивый, здоровый… А когда речь идет о том, чтобы перевернуть надоевшую собственную жизнь и пойти искать интереса и смысла на сторону, сейчас же у него возникает вопрос: а чем жить, а не пропаду ли я, здоровый и сильный человек, если лишусь своего жалованья, а с ним вместе сливок к утреннему чаю, шелковой рубашки и воротничков?”.

Кожен має право жити на власний розсуд, і навіть найближчі люди не повинні намагатися змінити людину відповідно до власних уподобань:

“Случайно встретившись на дороге жизни и вместе пройдя часть пути, они не могут и не должны ложиться поперек дороги друг другу”.

Кохання не може мати жодних обмежень. Ревнощі – це зло:

“Ревность порождена рабством. Всякое рабство рождает зло… Люди должны наслаждаться любовью без страха и запрета, без ограничения… А тогда и самые формы любви расширятся в бесконечную цепь случайностей, неожиданностей и сцеплений”.

Для жінки – нормально і природно хизуватися звабливими формами свого тіла:

“Каждой женщине приятно, чтобы любовались ее телом, прежде всего… Черт их знает, пошлости это или нет, а только это правда”.

Жінка має право на дошлюбний секс, а цнота не становить цінності:

“Жизнь дана только один раз. Что я выиграла бы, если бы дожидалась законного брака?.. Да и зачем он мне?.. Захотела и отдалась!.. А все-таки была счастлива, было так… И было бы глупо, если бы не отдалась!”.

Чоловікові не варто дорікати жінці за її минулі зв’язки:

“Что тебе до ее прошлого? Она стала хуже, меньше доставит наслаждения? Тебе самому хотелось лишить ее невинности?.. Ты ровно ничего не потерял: у Лиды остались те же руки, те же ноги, та же грудь, та же страсть и жизнь!.. Женщина, свободная и молодая, выбирая самца, ошиблась и стала опять свободной уже после полового акта… Но вас, идиотов, сделавших жизнь невозможной тюрьмой, без солнца и радости, миллионы!”.

З точки зору сьогодення, очевидно, тут немає нічого приголомшливого. Але роман вийшов з-під пера у перші роки XX століття. А тодішнє суспільство ще було дуже скуте численними становими, традиціоналістськими, релігійними обмеженнями. І Арцибашев шокував чимало своїх сучасників.

Антибільшовизм та “спецхрани”

Носієм більшості вищезазначених ідей в романі є Володимир Санін – персонаж-резонер. Дещо дивно звучатиме, але він здається такою собі “дорослою версією” Нюхмумрика (Snusmumriken) із творів незабутньої Туве Янссон. Санін – харизматична й самодостатня особистість, майже надлюдина, яка на повну насолоджується молодістю і життям, практично не прив’язується до людей і матеріальних речей, немов мандрівний філософ. Не боїться самотужки йти проти соціуму. Скажімо, під час похорону самогубця може голосно заявити, що одним дурнем на світі стало менше – та й по всьому.

Санін здатний на абсолютно нестандартні – як для персонажа класичної літератури – вчинки. Коли офіцер викликає його (дворянина!) на дуель, він не приймає виклик – бо не хоче ані вбивати опонента, ані гинути сам. Це спричиняє натуральний “збій програми” в офіцера: той намагається привселюдно вдарити його, але Санін б’є першим – і публічно зганьблений офіцер не знаходить кращого виходу, ніж застрелитися.

З іншого боку, Санін, у підсумку, завжди залишається сам-один. Хоча й почувається майже щасливим. Як у харизматичної особистості, в нього є своє “коло шанувальників”. Проте навіть найвідданіші з них не здатні зрозуміти Саніна до кінця і поділяти його мандрівний спосіб життя без опори на матеріальні блага.

З творів Михайла Арцибашева випливає, що йому абсолютно не імпонувала імперія, наявні суспільні й політичні порядки. Письменник співчував революціонерам різного ґатунку, але не сприймав насильства як засобу вирішення проблем, наполягаючи, що з іншого боку барикад – “також люди”. Схоже, саме тому більшовицький режим виявився для нього навіть більшим злом, аніж монархічний деспотизм. Олександр Купрін згадував:

“Живший до конца 1923 года в Москве, он был так резок, откровенен и неосторожен в своих решительных отзывах о красной власти, что все знавшие его писатели беспокойно каждый день думали: жив ли сегодня Арцыбашев?”.

Врешті-решт, письменникові вдалося виїхати до Варшави й отримати польське громадянство на підставі того, що його мати була полькою. В останній період життя він виявив себе як пристрасний публіцист, який безжально критикував більшовицькі порядки.

Михайло Арцибашев помер у Варшаві, не доживши до 49 років. На Батьківщині аж до початку 1990-х його ім’я перебувало під забороною, твори не публікувалися, а дореволюційні видання були закриті у “спецхранах”.


Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.