Цього тижня у театральному мистецтві стався безпрецедентний випадок. Чи не вперше в історії незалежної України престижну театральну премію “Київська пектораль” вручили бібліотеці. Про проект “Бібліотека+Театр”, його розвиток та осучаснення такого творчого майданчику “Українському інтересу” розповіла директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва Ольга Романюк.

“Якби знала, що отримаємо нагороду, хоч би зачіску пішла в перукарню зробила, – жартує пані Ольга. – Насправді, це було дуже неочікувано. Ми з Леонідом Семеновичем (Криворучко – співавтор проекту, – прим. ред.) думали, якщо вручать щось, то вже в кінці. Раптом, після Лариси Кадочникової оголошують нас”.

Звідки взялася ідея проекту “Бібліотека+Театр”

Леонід Семенович – відомий у столиці театрознавець, спілкується з багатьма відомими особистостями у цій сфері. Зокрема з Народним артистом України Миколою Рушковським.

“Микола Миколайович якось сказав, що дуже хоче підтримати молодь з останнього випуску, щоб не згас їх талант. А в Леоніда Семеновича все життя була мрія: створити при бібліотеці театр”, – розповідає пані Ольга.

Так і зійшлися. В одному з корпусів бібліотеки була широка виставкова зала, в якій відбувалися різні презентації, виступи, читанки. Спершу вистави грали безкоштовно, але всім хотілося розвитку: акторам – широкого визнання, а бібліотеці – розширення аудиторії.

Жовті стільці, чорні штори

Спершу автори вирішили розв’язати юридичні питання. “У нашій посадовій інструкції чітко розписані бібліотечні процеси. Ми не можемо найняти людину на посаду режисера, щоб він ставив спектаклі, й платити йому за це зарплату. Проте минулоріч Кабмін змінив перелік платних послуг, які можуть надавати державні та комунальні заклади культури. Документ узаконив проведення нами вистав, постановок, концертів. Бо я дуже хвилювалась, щоб все було законно”, – зізнається директорка.

В один вечір пані Оля сама придумала дизайн квитка та розробила його у фотошопі. Кожен квиток – це свого роду звітний документ “на випадок перевірки”, адже він має свій порядковий номер.

Потім бібліотека закупила стільці, які штабелюються. “Яскраво жовті, щоб виділялись серед чорних штор”, – пояснює директорка. Після цього постало питання, щоб стільці стояли сходинками. Хтось підказав, що у “Театрі російської драми” є запасні. Бібліотека підписала договір із закладом на користування за місячну оплату. Потихеньку-помаленьку проект почав жити.

Камерна сцена проекту. Фото: сторінка бібліотеки у Facebook

Зв’язок бібліотеки і театру

Пані Оля зазначила, що у бібліотеки і театру була спільна мета: “Ми ставили “Старий і море” Гемінґвея. Всі ж у школі вивчали цей твір, деякі перечитували у студентські роки та й до цього часу забули. Після перегляду вистави, навіть у мене виникли деякі питання і я вирішила перечитати книжку. А в бібліотеці все під рукою”. Також тут є багато оцифрованих, унікальних п’єс та спектаклів. Варто лише ввести у пошук потрібну назву і можна відразу зі смартфоном проводити репетицію.

Під час поїздки в Данію колеги директорки сказали їй: бібліотека – це вітальня у центрі міста. “Найважливіше у цьому житті – це здоров’я та інформація. У бібліотеці людина може безкоштовно отримати знання, ба навіть застосувати їх на практиці. Власне, європейські бібліотеки так і розвиваються. Зараз ми не можемо вже бути просто місцем для збору книжок. У цю технологічну еру потрібно розвиватися, орієнтуватися на потреби відвідувачів”, – додає вона.

Вже наприкінці нашої розмови пані Ольга жартома сказала, що вона “якась неправильна директорка бібліотеки”, що їй би “займатися прорваними трубами та обліком”, а вона любить творити і вигадувати. У цій історії склалося багато пазлів: бажання пані Олі та пана Леоніда підтримати молодь, професійність акторів торкнутися серця глядачів, і найголовніше – любов до своєї роботи, а не гонитва за славою. “Київська пектораль” – це заслуга кожного з них та гарний приклад для інших.

Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.