Анастасія Дмитрук: В Україні зараз океан можливостей

Поетеса Анастасія Дмитрук. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

У 2014 році її вірш “Никогда мы не будем братьями” цитувала вся Україна. Він мав гучний резонанс та швидко поширився просторами інтернету за межі країни. Вірш дав різкий поштовх у творчій кар’єрі Анастасії Дмитрук. Про життя після Майдану, творчі зустрічі у військових частинах та плани на майбутнє авторка розповіла в інтерв’ю “Українському інтересу”.

– Повернімося думками у минуле. Які Ваші спогади про Євромайдан?

– Тоді Україна переживала воскресіння. Велика кількість заряджених внутрішньою свободою та визволенням людей дозволили собі протест, сказати правду і висловити невдоволення. До моменту перших жертв я пам’ятаю лише позитив. Революція надихала мене, вселяла віру, що Україна таки є. Хай би як її там били-недобили, але вона жива. Ось вона – Україна на Майдані! Люди приїжджали у столицю з усіх регіонів. Їх об’єднувала любов до країни, бажання її розбудовувати, жити тут і творити нову державу з новими правилами гри. Тому в мене про Євромайдан лише світлі спогади. Жахливо те, що екс-керівники держави дозволили пролиття крові. Але революція ще не закінчилася. На мою думку, вона просто перейшла в іншу фазу.

– Чим Ви займалися на Майдані? Що найбільше запам’яталось?

– Я не була мегаактивісткою. Там були люди, які робили набагато більше, ніж я. Для мене найважчими стали розстріли. Це був фініш всього можливого і неможливого. Ми навіть не уявляли, що таке може статися в 2014 році, у незалежній країні. Важкими є спогади й про те, що відбулося опісля, адже далі все розрослося до більших масштабів. Це тяжко усвідомити, що країна й досі кров’ю своїх громадян боронить територіальну цілісність, суверенність та незалежність.

– Вірш “Никогда мы не будем братьями” викликав тоді резонанс. Відеозапис дуже швидко розлетівся інтернетом. Його навіть назвали неофіційним гімном Революції Гідності. Як дізнались про нього литовці і хто кому запропонував співпрацю?

– Литовці – це особливі та круті люди. Вони і сьогодні нас підтримують та вболівають. Багато хто міг втомитись від ситуації в Україні, але литовці у цьому сенсі – невтомні. З початку Майдану вони активно спостерігали за подіями в країні. Їм це боліло так само, як і нам. Вони побачили цей вірш в інтернеті й надіслали мені пропозицію створити пісню. Я дозволила й не дуже сподівалася, що щось вийде. Але ось – 10 мільйонів людей переглянули результат нашої співпраці. Ми досі підтримуємо зв’язок, товаришуємо та спілкуємося. Разом записали ще одну пісню “Молитва”, яка також набрала мільйон переглядів на YouTube.

Литовці й досі уважно стежать за нашими подіями й багато про що я дізнаюсь саме від них.

– Це не єдина Ваша творча співпраця з іноземцями. Ще один сингл – “Верните нам наше небо” – Ви записали з грузином Зазою Заашвілі. Як склалися ці творчі взаємини?

– Грузин швидше від литовців запропонував співпрацю. Окрім цієї пісні, він записав ще декілька романсів на мої ліричні тексти. Хоча тут йдеться не так про національність, як про особистість людини. Але грузини справді над усе люблять свободу та знають її ціну. Вони також боролися з диктатурою, тоталітаризмом та поневоленням, відстоювали свої права. Я вважаю, що народ кожної країни пройшов цей етап. Тому сьогодні творчі люди, однодумці гуртуються задля спільної мети – примножувати свободу і добро.

– У який момент Ви прокинулися популярною?

– Я не знаю, який це був момент (сміється). Певно, це було на наступний день після публікації віршу. Але я і сьогодні не відчуваю себе суперпопулярною. Просто відразу виникло багато уваги та запитань. Я розцінюю це, як велику підтримку від багатьох людей та можливість для нових зустрічей. Вона дуже надихає на рух далі.

– Водночас за кордоном вірш та пісня викликали супротивну реакцію. У Росії Вас назвали “головним літературним ворогом”.

– Багато було відповідей і реакцій. Росіяни активно коментували вірш, здебільшого досить негативно.

– Вам не погрожували?

– Відгуки можна прочитати в коментарях під відео. Подібні тексти надсилали і в приватні повідомлення. Те, що вірш не сподобався багатьом, це нормальна реакція, адже догодити усім неможливо. Коли пишеш про чорне і біле, завжди знайдуться люди, яким більше імпонує той чи інший колір.

– У 2014 році Ви закінчили Київський політехнічний за напрямом “інформаційна безпека”. Як ці знання допомогли у житті? Як Ви поєднали технічне та гуманітарне?

– Інформація завжди була зброєю. Наша війна також містить інформаційний фактор. Навчання у політехнічному дало колосальний досвід, як виживати у цьому світі. Це були непрості часи із сесіями, екзаменами, дипломами. У мені завжди переважала творча частина, а технічні науки давалися важче. Але це було правильне середовище для формування внутрішніх цінностей.

Поетеса Анастасія Дмитрук. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Інформаційна безпека – це не тільки криптологія, шифри, паролі. Творчість – це також інформаційна безпека, але в іншому полі. Навіть наша “боротьба за мову”. Французи не змагаються за французьку у своїй країні. Коли ти приїжджаєш туди, ти апріорі маєш володіти нею. Чому в Україні ми силою змушуємо народ  до свідомого вибору? Державна мова – це інформаційний захист від чужого середовища. За фахом я працювала лише три роки, ще тоді, коли був Майдан. Сьогодні працюю у літературі. Для мене це цікавіше.

– Однією з резонансних подій минулого року стала заборона російських соціальних мереж “VK“, “Одноклассники”, пошукового ресурсу “Яндекс” та інших. Чи є таке рішення також інформаційною безпекою?

– Це мало відбутися ще 2014 року, але у нас деякі рішення часто запізнюються. На мою думку, це наднебезпечно, коли твоє листування, події твого життя читають у країні, яка почала війну і веде військові дії. Хтось із підлітків досі хвалиться, що “сидить у ВК через VPN”. Чим тут пишатися? Що ви сидите у тому “кодлі”, приносите гроші країні-агресору? Для них це зона комфорту. Людина боїться і не хоче її покидати. Тим часом як освоїти інші соцмережі дуже легко. Через лінощі українці багато програють.

– Проте спроба створити українську соціальну мережу теж зазнала поразки.

– Бо нашим людям треба все і відразу, щоб прийшли з готовою “стравою на тарілці” і сказали: “Ось, друже, бери, користуйся. Все безкоштовно”. Так, недостатня кількість людей підтримала цей проект. Багатьом було добре у “ВК” та “Одноклассниках”. І досі хтось з українців міркує: “Навіщо підтримувати українське, якщо є російське? Навіщо слухати українську музику, якщо я звик до російської? Або навіщо писати українські тексти, якщо й російську всі розуміють”. Звісно, чимало наших громадян цінують своє, підтримують, прагнуть зробити найкращим. Але є протилежні, яким звичніше жити так, як було раніше. Тож маємо, що маємо. Тому тут також багато роботи. Якби ми би свідомо до цього ставилися, то українська соцмережа мала би успіх.

– Але славнозвісний вірш написаний російською?

– Тут немає нічого дивного, до Майдану я була російськомовною, постійно перебувала у такому середовищі. Сьогодні ж питання мови є ключовим, і я знаю, що заговорити українською – це можливо. Це не так важко, як декому здається. Важливо – захотіти. Якщо ти хочеш, ти зможеш все. Революція мене змінила. Сьогодні у побуті я спілкуюсь українською.

– Це був якийсь переломний момент?

– Був дискомфорт. Я говорила російською щодня роками. На початках бракувало повноцінного словникового запасу українських слів. Були моменти, що перескакувала з мови на мову. Проте це не були болючі потуги, що я не могла вимовити й речення. Могла. Все реально. Важливо – заговорити, побороти бар’єр страху. Людина має сама для себе визначити – якою мовою вона говорить та звучить в ефірі. Тепер прикро спостерігати, як багато україномовних людей у спілкуванні з російськомовними переходять на їхню мову. Ми намагаємося підлаштуватися під співрозмовника, виявити свою толерантність. Та це ще питання, хто на яку мову має переходити? Більшість російськомовних добре розуміють українську. Вони б і самі нею заговорили, але страх і лінь заважає це зробити.

– Розкажіть про Ваші поїздки до Маріуполя та інших прифронтових міст.

– Це яскраві та дуже важливі епізоди мого життя. Я не могла просто сидіти у Києві, усвідомлювати цей переломний історичний момент та не наблизитися до нього впритул. Ми їздили у Маріуполь, де військові частини. Це були енергетично насичені зустрічі. Мені важко це описати словами. Це та ситуація, коли ти потрапив у місце саме тоді, коли мав туди потрапити. Я читала нашим бійцям вірші, які написані про них, для них і про ті події. Ми були на одній хвилі. У 2017 році ми також їздили на зустрічі, але вже не до прифронтових міст.

Найважливіше у цій війні – не зневіритись. Кожна з таких зустрічей для мене була цікавою та особливою, адже на них я зустріла нових друзів-бійців. Усі вони мають свою історію, свої перемоги та трагедії, свої спогади, кожен вартий окремої книжки.

– Чи змінився настрій бійців із 2014 року?

– Звичайно. У перші роки війни люди йшли боронити свою землю за покликанням серця, а зараз бійці вважають це роботою, ставляться до неї відповідально. “Це мій обов’язок. Я маю це робити”. Без романтизму чи драматизму, без трагедій та ілюзій. Вони чітко розуміють, що відбувається та в чому полягають їхні завдання.

Поетеса Анастасія Дмитрук. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Місяць тому я спілкувалася з другом, який досі воює на сході. За ці роки він не розчарувався, а навпаки – задоволений змінами в армії. Водночас він розуміє, що залишається багато роботи як там, так і тут – на мирній території. Люди мають вмикати мозок і думати про свої вчинки, тому що кордон може почати руйнуватись і з тилу.

– Нещодавно Ви повернулись із-за кордону, де здійснили тур презентацій останньої збірки. Які думки про українців та ситуацію в країні там поширені?

– У 2017 році я відвідала 12 європейських міст. Переважно зустрічі проходили в українських діаспорах. У наших громадян багато ілюзій щодо закордонного життя. Дуже багато хто з наших співвітчизників вважає, що там можна відразу заробити мільйон, купити величезний будинок і вільно мандрувати Європою. Але це не так. Щоб там добре жити, треба працювати ще більше. Оскільки ти там ніхто і мусиш боротися за своє виживання. Ти – мігрант, який зазіхає на благоустрій чужої країни. Наші люди не думають на крок далі, що там все не так солодко, як здається. Я розумію наших науковців, які їдуть за кордон реалізувати себе, позаяк наша влада цю галузь фінансує недостатньо. Проте не треба їхати за кордон, щоб стригти там кущі. В Україні також є кущі. Це можна робити і тут. 

– Ви розповідали про заробітчан. Водночас за кордон виїжджає й молодь. Яка Ваша думка щодо цього, а також чи є у них можливість реалізуватися тут?

– Класична освіта у світі – вимирає, адже швидкими темпами розвиваються новітні технології. “Класика” не дає достатніх знань, щоб бути професіоналом у теперішньому часі. Найкраще, що може дати виш студенту – це навчитися швидко вчитися. В Україні є такі університети. Українські програмісти визнані одними з найкращих у світі. У нас є якісна освіта. Водночас 90% результату – це самоосвіта. Ніхто, окрім тебе, не навчить мозок думати.

Щодо “освітньої еміграції” української молоді, то всі там, однозначно, не залишаться. Велика частина все ж повернеться. Залишається вірити, що вони зможуть реалізувати себе тут. В Україні зараз є океан можливостей, незайманих ніш та потенціалу. З іншого боку, ця еміграція виправдана, бо молодь здобуває інакшу базу знань, щоб привезти її сюди.

 – На Вашу думку, в яких нішах сьогодні можна реалізуватися?

– В Україні нині започатковано дуже багато вдалих стартапів – в аграрній промисловості, енергетиці, комп’ютерному програмуванні, індустрії моди, видавництві. Хоч в яку сферу глянь – всюди можна показати кращий результат, ніж у попередника. Якщо людина захоче, то вона і в Україні зможе все. Мої знайомі створили стартап з виробництва і продажу краваток. За рік вони продали шість тисяч виробів. Сьогодні набагато крутіше мати річ від українського, ніж світового бренду. Я не знаю такої галузі, де не можна щось вдосконалити.

– У Вас уже є дві видані збірки та декілька музичних проектів. Що плануєте робити далі?

– Я зараз пробуюсь у прозових творах та готую книжку. Вона – не зовсім про війну, але і про неї дещо буде. Ці експерименти я почала і в останній виданій збірці “Це моя і твоя війна”, куди увійшли вірші,листи хлопців з війни, а також прозові етюди.

 – Тобто письменництво – це Ваша професія та основний вид діяльності?

– Мабуть, так. Я також паралельно працюю над авторським стартапом – спрощення організації свят. Ми почали з пошиття одягу для тематичних вечірок та подарунків.

– Що для Вас означає український інтерес?

– Український інтерес – це самоповага, відчуття власної гідності в мові, культурі, у виборі радіостанції чи фільму, видання, оточення. Український інтерес має бути, як ковток води зранку. Потрібно українське ставити у пріоритет. Коли почнеш поважати себе, то почнеш поважати свою країну.

Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.