Огризко про Удовенка: Він поставив на ноги українську дипломатію

Огризко про Удовенка: Він поставив на ноги українську дипломатію. Фото: Радіо Свобода

Цього дня, 12 лютого, виповнюється п’ять років із дня смерті видатного українського дипломата і політика, 52-го президента Генеральної Асамблеї ООН, екс-міністра закордонних справ України та голови Народного Руху з 1999 до 2003 року Геннадія Удовенка. Колишній очільник МЗС Володимир Огризко розповів “Українському інтересу” про те, яким був батько української дипломатії. 

Я познайомився з ним, коли ще був зовсім молодим дипломатом, а він – заступником міністра. Для мене Удовенко завжди був взірцем. Не тому, що детально знав тонкощі нашої роботи, а тому що був людиною з великої літери. Мені пригадується один невеличкий епізод, коли я прилетів на сесію Генеральної асамблеї ООН. Це був далекий 1983 рік. Я обіймав посаду аташе – першу сходинку дипломатичної ієрархії. Пан Удовенко тоді працював постійним представником нашої держави в ООН. Тоді він особисто від руки написав запрошення на вечерю, яку влаштовував для всіх членів делегації з Києва. Розумієте, можливо, це якийсь маленький штрих, але в ньому дуже багато людяності, поваги до колег і вміння мотивувати їх. Це взірець особливого ставлення, після якого не можеш працювати погано. Ти розумієш, якщо постійний представник посла ставиться до тебе так і шанує тебе, ти не можеш не шанувати його.

Це дійсно велика постать української дипломатії. Людина, яка зробила величезний внесок у те, щоб молода українська дипломатія стала на ноги. На жаль, завжди були люди, яким байдуже, кому та як служити. А він служив державі – Україні. Він був першим постпредом України при ООН, який всупереч вказівці з Москви почав вести засідання англійською. Тоді, у 80-х роках минулого сторіччя, це був жест, крок або виклик, якщо хочете. Але він не боявся цих викликів і робив так, щоб в ООН розуміли, що попри умовність тодішньої української незалежності, це делегація з України, а не бліда тінь московської. Таких людей у нас мало, якщо не сказати, що немає взагалі. І у цьому його велика роль і місія. І всі ті, хто прийшли після нього або працювали з ним, це щасливі люди. Тому що вони мають високу мірку, на яку можуть рівнятися. Навіть тоді, коли його вже немає. Світла йому пам’ять.

Добре, що вже сьогодні Дипломатична академія, де він часто бував і виступав, носить його ім’я. Крім того, ми з моїм колегою Борисом Тарасюком ініціювали перейменування однієї з вулиць Києва біля Інституту міжнародних відносин, де він нерідко виступав перед студентами з напутніми словами. Однак ця ідея, на превеликий жаль, київською владою не реалізована. Це дуже сумно, тому що такі особистості мають бути увічнені в історії міста, де вони жили, працювали та відстоювали національні інтереси.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.