130 років тому народився Олександр Вертинський – співак і актор, якого досі вважають феноменом. Його пісні викликають щирі сльози або легку посмішку, але байдужих до творчості цієї людини, мабуть, годі й шукати.

Майбутня легенда естради початку ХХ століття народився 21 березня 1889 року у Києві на Володимирській, 43, якраз напроти Золотих воріт. Батьки Олександра не були одруженими – перша дружина Миколи Вертинського не давала розлучення. Та коханці мали доньку Надійку і молодшого сина Сашка. Таке кохання призвело до страшних наслідків і сирітства. Шипіння у спину, людські пересуди, суспільне несприйняття стосунків поза шлюбом змусило матір, Євгенію Сколацьку, наважитися на відчайдушний крок – переривання вагітності, що призвело до смерті. Батько не виніс горя утрати коханої жінки, одного холодного зимового дня його знайшли непритомним на могилі покійниці, скоро після того він почав згасати на очах від сухот і помер, захлинувшись власною кров’ю.

Осиротілу малечу “розібрали” тітки по матері у різні сім’ї, вони ненавиділи Вертинського-старшого, вважали його винним у моральному падінні і смерті улюбленої сестри Женєчки. Невідомо чому і навіщо, всіляко перешкоджали спілкуванню дітей. І врешті взагалі повідомили Олександру неправду про смерть його сестри. Що Надійка жива, Олександр дізнається лише через роки.

Та попри всі життєві перипетії, хлопчик у 10 років блискуче склав іспити і вступив до Першої імператорської Олександрівської гімназії (нині – жовтий корпус Національного університету імені Тараса Шевченка). Але через постійну муштру з боку тітки, яка примушувала свого небожа сидіти за підручниками до пізньої ночі, не дозволяла спілкуватися й гратися з друзями, дитина не витримала такого тотально-примусового контролю і врешті-решт почала робити все наперекір. Почалися прогули уроків, виправляння двійок у щоденнику, поведінка хлопця геть зіпсувалася. Щоб піти у театр, крав гроші – то у тітки, то в печерах Лаври прикладався до святих і виходив із повним ротом назбираних монет. За це його вдома шмагали і різками, і тим чим під руку попаде, та він не каявся. За його вибрики відрахували з гімназії. Далі майбутній співак продовжив шкільну освіту в Київській класичній гімназії № 4, але і там провчився недовго.

Проблеми у навчанні, крадіжки грошей, які так і не припинялися, призвели до того, що тітка просто вигнала хлопця з дому. Опинившись на вулиці, Вертинський хапався за різну роботу. Щоб вижити, влаштувався навіть вантажником. Єдиною відрадою був театр, який допомагав відволіктися від буденності й поринути у світ високого мистецтва та мрій.

Здавалося, що таке життя може призвести до повної деградації особистості. Та доля вирішила інакше. Зустріч із Софією Зелінською (до речі, давньою подругою його матері) повністю перевернула світогляд хлопця. Завдяки Софії, Вертинський заповнив прогалини в освіті, познайомився з Казимиром Малевичем, Марком Шагалом та іншими видатними людьми. У цей період Олександр почав друкувати свої оповідання, завдяки яким здобув популярність. Це додало впевненості у власних силах, з’явилося бажання прославитися. А ще до того ж він дізнався, що сестра його жива і працює в московському театрі. У 1913 році Вертинський переїхав до Москви.

А далі все закрутилося, початком театральної кар’єри стали маленькі студії й любительські театри. У той час серед молоді було дуже модно ставити власні постановки. Невдовзі після того його запросили до Театру мініатюр. Перший виступ Вертинського викликав у глядачів неабияке захоплення. Далі була спроба вступити до Московського художнього театру Станіславського, але великий майстер не прийняв Олександра. Виною стало нечітке вимовляння літери “р”. Потім спроби себе у кінематографі. Перша картина з його участю мала назву “Обрив”, і хоча роль була невеличкою, але досвід принесла величезний.

Кінокарьєру перервала Перша світова війна. Близько одного року Вертинський пропрацював санітаром-добровольцем на фронті, але отримавши поранення повернувся до Москви. Там його зустріла сумна і цього разу правдива звістка про смерть сестри Надії, яка померла від передозування наркотиками.

Після повернення Олександр продовжив кар’єру актора. Успішно знімався у німому кіно, де познайомився і подружився з тогочасною богемою – Вірою Холодною та Іваном Мозжухіним. Саме в цей період з’явився знаменитий образ П’єро. Його романси “Я сьогодні сміюся над собою”, “Панахида кришталева”, “Кокаінетка”, “Жовтий ангел” принесли величезну кількість шанувальників. Навіть суворі критики схвально відгукувалися про творчість Вертинського.

А секрет успіху був дуже простим: щирість автора. Саме вона приносила шалений успіх. Він відверто говорив у своїх піснях про те, що найбільше турбувало людей: життя, нерозділене кохання, смерть, духовні пошуки й душевні митарства. Він мав особистий і неповторний стиль. Тільки один, уже згаданий, образ страждальця П’єро породив незліченну кількість наслідувачів і пародистів, але жодному з них не вдалося наблизитися до майстерності Вертинського.

Така популярність призвела не тільки до появи численних фанатів і шанувальників, а й до того, що ним зацікавилася більшовицька Надзвичайна комісія (ЧК), яка чітко дала зрозуміти, що треба бути дуже обачним у своїй творчості. Зокрема, ретельно підбирати репертуар, щоб не відчути згодом негативних наслідків. Саме безперестанна увага цензорів спонукала Олександра Миколайовича до еміграції. Збереглася легенда, що чекісти допитували автора, і Вертинський обурено відповів: “Це ж просто пісня, і потім, ви ж не можете заборонити мені їх жаліти!”. На що отримав відповідь: “Якщо треба, то й дихати заборонимо!”. Перебуваючи в Стамбулі написав: “Що спонукало мене до цього? Я ненавидів радянську владу!”.

Вертинський вирушив у величезне гастрольне турне, яке тривало два роки. Придбавши собі грецький паспорт, виїхав спочатку до Румунії, потім до Польщі. Протягом наступних років домівками маестро стали Париж, Палестина та Берлін. І скрізь він мав повні зали шанувальників своєї творчості. У середині 1930-х років приїхав до Америки. Перший заокеанський концерт зібрав силу-силенну пошановувачів творчості. Потім шалений успіх у Шанхаї. На батьківщину Олександр повернувся тільки у 1943 році.

У Вертинського було досить насичене особисте життя. Двічі він одружувався. Мав роман із Марлен Дітрих, приписують захоплення юною Аллою Баяновою і кохання з поетесою Ларисою Андерссен. У другий шлюб Олександр вступив у віці 53 років, його обраницею стала 20-літня грузинська княжна Лідія Циргвава. З нею він прожив щасливі 15 років. Вона, як мудра жінка, закривала очі на походеньки чоловіка. А той зі свого боку говорив, що після того як він помре, вона буде любити його ще сильніше. Напророкував: лишившись у 34 роки вдовою, про красу якої складали вірші, вона заміж більше не вийшла. Бо вважала, що жоден не міг конкурувати навіть з померлим Вертинським. У їхньому шлюбі народилося двоє донечок – Маріанна й Анастасія. Обидві успадкували талант батька і стали відомими акторками.

Але у всій своїй популярності, гастролях і концертах, Вертинський ніколи не забував України і того, що він українець. В листах до дружини писав:

“Шкода, що я співаю російською, і весь такий російський. Мені треба було бути українським співаком і співати українською. Україна – рідна мати. Іноді мені здається, що я вчинив злочин, бо не співаю рідною мовою. Як би я хотів жити і померти в рідній стороні. Як прикро, що людина не може сама вибирати собі кут на Землі. Що мені Москва? Я не люблю її! Я всією душею прив’язаний до тих камінців, по яких я ходив в роки своєї юності, прив’язаний до столітніх каштанів, які стоять і ще стоятимуть, навіть після моєї смерті”.

Після повернення до рідного краю, Вертинський співав донечкам лише українських колискових.

На кіностудії Довженка грав українською у фільмах “Кривавий світанок” і “Полум’я гніву”, чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді спитала: “Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?”. Ледь не плачучи від радості, артист відповів тоді, що він тут народився, і що це його Батьківщина. Олександр називав Київ ніжною батьківщиною і говорив: “Я готовий цілувати твої вулиці”.

Останній концерт Вертинського відбувся у день його смерті. 21 травня 1957 року, через кілька годин після виступу, Олександру Миколайовичу стало зле, і серце його зупинилося. Але із вуст до вуст стійко передавалась чутка, що смерть геніального Вертинського була дуже солодкою, і що помер він в обіймах відомої кінодіви, а зупинку серця спровокували не констатована медиками гіпертонія, а палкі поцілунки білявки.

Та як би там не було, разом із життям Вертинського пішла ціла епоха найвеличнішого майстра співу і акторської гри. Похований митець на Новодівочому цвинтарі.

У Києві талановитому артисту присвячено одну з вітрин Музею Однієї Вулиці, там представлені автографи Вертинського з текстами окремих пісень, фотографії, колекція грамплатівок 1930-1950-х років. У 2009-му музей проводив виставку, присвячену 120-річчю з дня народження видатного артиста. 18 березня 2019-го на Андріївському узвозі встановили пам’ятник артистові, який після численних пригод і поневірянь по світу, повернувся до рідної сторони. Офіційна церемонія відкриття пам’ятника відбудеться 21 березня у 130-ту річницю з дня народження Олександра Вертинського.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.