Страшне! Українці перестали читати. Зовсім. Про це свідчать дані нещодавнього опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології.

Як виявилося, минулоріч 60% наших співвітчизників не прочитали жодної книжки. І не тому, що не можуть дозволити собі купити бодай буквар з картинками – вони навіть до бібліотек чи книгарень не заходили. Тільки третина (36,3%) опитаних упродовж року щось таки читала.

Жахливу статистику, звісно, можна списати на епоху Інтернету та твіттерів з фейсбуком. Але ні. За словами соціологів, саме молоді люди з високим рівнем освіти, які мешкають у великих містах, прямують до книгарень та бібліотек. Це при тому, що бібліотеки в Україні безоплатні і працюють ледь не в кожному селі.

Про останнє знаю не зі статистичних звітів, а тому, що пропрацював у районній бібліотеці чотири з половиною роки. Навіть жартую, що бакалавра отримав у стінах книгозбірні.

Моя прабабця мала чотири класи освіти, але рахувала в умі спритніше за мене на калькуляторі, особливо гроші. За своє життя вона перечитала достобіса книжок. З книгою в руках і помирала – ніяк не хотіла покинути того молитвослова, хоч і на зубок знала тії молитви. У шкільні роки з сестрою користували з того: зададуть якусь “Пані Боварі” читати, а ми, – гульк до баби, – вона все нам перекаже.

Бабця увесь час оповідала прочитані десь історії. Її оповідки були і про космос, і про далекі землі, і про стародавні часи, і про надзвичайних людей. Дуже вона книгу поважала. Завжди обкладе цупким папером палітурку, закладочку барвисту коло себе покладе, щоб сторінки не загинати – не любила того. Читала, сидячи за столом, мовляв, інакше контакту немає з книжкою. Читала, поки варила нам борщі та каші і допізна не вкладалася спати – іще сторіночку, іще одну, щоб главу докінчити.

Я, по правді сказати, читати не любив років до 13-ти, хоч і змалечку, десь з двох, умів. Усілякі ті казки здавалися мені нудними, тому любив вигадувати власні історії. Але книгу поважав завжди. Як і бабця, обгортав обкладинками, ремонтував шкільні підручники – тому бібліотекарка підсувала мені найпошарпаніші комплекти.

Читання захопило мене враз. Я захворів на вітрянку перед іспитами в дев’ятому класі та, поки лежав у гарячці, проковтнув тритомник “Володар перснів”. І вже мене було за вуха не відтягнути від книжки. Навіть зір посадив, читаючи. Були часи, коли я у день ковтав по книзі, а тепер часу не маю. Але все ж намагаюся у день прочитати хоча б сторіночку літератури, а не всілякі статті та замітки в Інтернеті. Здебільшого читаю в метрі. А от аудіокнижок якось не сприймаю.

Того тижня дочитав “Колгосп тварин” Орвелла. Мене не стільки текст вразив (бо суть цієї гіперреалістичної казки знаю віддавна), а історія, що з ним пов’язана.

Я читав копію видання 1947 року. Текст українською надрукувало тоді в Мюнхені видавництво “Прометей”. Тлумач домовився із автором, що той напише для українського видання передмову. Орвелл написав. Та ще й відмовився від будь-якої винагороди за наклад, як і за інші переклади, призначені для людей, які були надто бідними, щоб їх купити.

“Є злочини гірші, ніж спалювати книжки, наприклад, не читати їх”, – сказав якось американський фантаст Рей Бредбері. І, знаєте, я з ним погоджуюся. Не може сучасна розумна людина обходитися без книжки, як не може обходитися без їжі чи води. Книжка – це повітря, необхідне для душі та розуму.

Василь Сухомлинський писав: “Людина, для якої книжка уже в дитинстві стала такою необхідною, як скрипка для музиканта, як пензель для художника, ніколи не відчує себе обділеною, збіднілою, спустошеною”.

“[Ярослав Мудрий] до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, неначе один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші – пожинають і споживають страву неоскудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги – бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони – узда для тіла і душі”, – написано в “Повісті врем’яних літ”.

Коли Ярослав видавав свою доньку Анну заміж за французького короля, коштовні книги з його збірки стали частиною її посагу. Серед них було Євангеліє, яке згодом назвуть Реймським. Згідно з легендою, всі королі Франції аж до Людовіка XIV присягали на ньому під час коронації.

Хіба ми можемо дозволити собі не читати?

А якщо ви не знаєте, що почитати, маємо серію публікацій лінгвіста, автора детективів В’ячеслава Васильченка про світові шедеври.

Частина 1. Біблія, “Одіссея”, “Декамерон”, “Божественна комедія”

Частина 2. “Гамлет”, “Собор Паризької Богоматері”

Частина 3. “Острів Скарбів”, “Вінні-Пух”

Частина 4. “Фауст”, “Волхв”

Частина 5. “Золотий ключик, або Пригоди Буратіно”

Частина 6. “Тихий Дон”

А ще про детективи. Частина перша, частина друга.

Не соромно починати читати в зрілому віці, соромно не читати зовсім.

Читайте також: Культура коміксів по-українськи: Закарпаття отримало свого супергероя


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.